Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

У той самий час в особливих таборах посилювалися національні організації, зміцнювалися зв’язки між ними. Типовим для цієї епохи є пережите Віктором Булгаковим, якого арештували навесні 1953 року — справді, тієї самої ночі, коли помер Сталін, — за звинуваченням в участі в антисталінському студентському гуртку. Невдовзі його відправили до Мінлагу — особливого табору Інтинського вугільновидобувного табірного комплексу за Полярним колом.

Розповідь Булгакова про атмосферу в Мінлагу дуже відрізняється від спогадів в’язнів попереднього періоду. Він вступив у добре організовану антисталінську й антирадянську громаду. Страйки і протести відбувалися там «регулярно». В’язні ділилися на кілька дуже відмінних одна від одної національних груп, кожна з яких мала свій особливий характер. У прибалтів була «міцна організація, але без добре розвинутої ієрархії». Українці, у більшості своїй колишні учасники повстанського руху, «були дуже добре організовані, їхні лідери до ув’язнення були командирами повстанських загонів, усі добре одне одного знали, і їх організація розбудовувалася майже автоматично».

У таборі були також переконані комуністи, хоча вони поділялися на дві групи: ті, хто просто суворо дотримувався партійної лінії, і ті, хто вважав себе комуністами через віру або переконання — вони вірили у можливість поліпшення становища в Радянському Союзі. Зрештою стало можливим бути антирадянським марксистом — щось абсолютно немислиме в недалекому минулому. Сам Булгаков належав до «Народно-трудового союзу» (НТС) — руху, який за 10–20 років заживе сумної слави; саме його параноїдальна влада вирішила тоді проголосити головною антирадянською організацією.

Для попереднього покоління в’язнів могло б видатися неймовірним і те, чим Булгаков займався в таборі. У Мінлагу в’язням вдавалося видавати рукописну підпільну газету. Політичні в’язні залякали придурків, які «почали їх боятися». Вони також стежили за інформаторами — як це робилося і в інших особливих таборах. Дмитро Панін теж пише про посилення боротьби з інформаторами:

«Також систематично здійснювалися покарання. За вісім місяців було покінчено з 45 інформаторами. Операціями проти них керував таємний центр… Ми бачили, як численні стукачі, не здатні витримувати загрози знищення, що над ними нависла, намагалися уникнути своєї долі у табірній тюрмі — єдиному місці, де вони могли сховатися від неминучої розплати. Всіх їх тримали в одній камері, яку назвали "бліндажем"»[1783].

Один з дослідників табірної теми пише, що вбивства інформаторів стали «такою звичайною подією, яка нікого не дивувала і не цікавила», і відзначає, що «інформатори швидко вимирали»[1784]. І знову життя в таборах гіперболізовано відображало життя поза ними. Антирадянські військові організації Західної України також докладали великих зусиль для знищення інформаторів, і їхні ватажки принесли це прагнення з собою в табори[1785]. Можливо, усвідомлюючи це, адміністрація табору, в якому сидів Панін, відділила українців від інших в’язнів, оскільки вважалося, що вбивства інформаторів — робота українців. Це тільки посилило їхню солідарність та їхній гнів[1786].

1953 року товариші Булгакова по Мінлагу також намагалися вести систематичні записи щодо кількості в’язнів і умов життя й передавати ці відомості на Захід, використовуючи послуги охоронців та інші прийоми, якими досконало володітимуть дисиденти 1970–1980-х років, про що йтиметься далі. Булгаков сам був відповідальним за переховування цих документів — також він зберігав копії віршів і пісень, складених в’язнями. Леонід Сітко виконував ту саму роботу у Степлагу, використовуючи як схованку підвал будинку, який споруджували в’язні. Серед цих записів були «короткі розповіді історій людей, листи померлих в’язнів, короткі документи, підписані табірним лікарем Галиною Мишкіною, щодо жахливих умов життя в таборі (зокрема, дані про смертність, голод і т. ін.), розповідь про створення і розростання таборів у Казахстані, історія Степлагу викладалася докладніше, — і вірші»[1787].

І Сітко, і Булгаков просто вірили в те, що колись табори закриють, бараки спалять, а переховувані ними документи знайдуть. Двадцять років тому про таке боялися навіть думати, не те що робити.

Дуже швидко стратегія і тактика конспірації поширилися по всій системі особливих таборів — завдяки самій адміністрації ГУЛАГу. Раніше в’язнів, підозрюваних у змові, просто розділяли. Центральне начальство переводило в’язнів з одних таборів до інших, руйнуючи організації до того, як вони починали вдаватися до справжніх дій. Проте у специфічнійшій обстановці особливих таборів така тактика працювала проти влади. Часте переведення в’язнів з одних таборів до інших стало найкращим способом поширення і зміцнення організацій опору[1788].

За Полярним колом літо дуже коротке і дуже спекотне. В кінці травня лід на річках починає скресати. Дні стають дедалі довшими, поки ночі взагалі не зникають. У якийсь день червня, а іноді аж у липні, сонце починає пекти по-справжньому люто, часом це триває місяць, часом два. За один день розквітають полярні квіти, і кілька коротких тижнів тундра горить яскравими кольорами. Для людських істот, замкнутих протягом дев’яти місяців, літо приносить непереборне бажання вийти назовні, на свободу. Впродовж кількох коротких днів, що я пробула у Воркуті, здавалося, що всі місцеві мешканці і вдень, і білими ночами знаходяться на вулиці, ходять містом, сидять у парках, розмовляють один з одним біля своїх будинків. Невипадково весна була сезоном втеч. Невипадково також, що три найбільші, найнебезпечніші і найзнаменитіші повстання в ГУЛАГу відбувалися у північних таборах навесні.

У Горлагу, особливому таборі Норильського комплексу, навесні 1953 року атмосфера була особливо напруженою. Восени 1952-го до Горлагу з Караганди перевели велику групу в’язнів — всього близько 1200 осіб; видається, що багато з них там брали участь у спробах втечі із застосуванням зброї та протестах, які там відбувалися протягом кількох попередніх місяців. Усі вони відбували терміни за «революційну діяльність у Західній Україні і в республіках Прибалтики». За документами НКВД, вони почали організовувати «революційний комітет» ще на етапі до Норильська.

За спогадами в’язнів, у таборі було вбито чотирьох інформаторів — кирками — протягом кількох днів після прибуття нового етапу[1789]. Навесні 1953 року, розгнівані амністією, яка пройшла повз них, члени цієї групи створили у таборі, за словами звітів НКВД, «антирадянську організацію», що, ймовірно, означає, що вони посилили національні організації, які існували там раніше.

Заворушення почалися у травні. 25 травня по дорозі на роботу конвойні застрелили в’язня. Наступного ранку два підрозділи табору влаштували страйк. Через кілька днів охоронці відкрили вогонь по в’язнях, які перекидали записки через стіну між чоловічим і жіночим таборами. Кількох в’язнів було поранено. 4 червня група в’язнів зламала дерев’яний бар’єр, який відділяв штрафний барак від решти зони, і звільнила 24 в’язні. Також вони захопили в заручники і забрали з собою в зону представника адміністрації табору. Охорона відкрила вогонь — п’ять в’язнів було вбито і 14 поранено. Ще чотири підрозділи приєдналися до страйку. На 5 червня страйкували 16 379 в’язнів. Табір оточили військами, всі виходи з нього було перекрито[1790].

Приблизно в цей самий час схожий процес відбувався у Рєчлагу, особливому таборі у складі Воркутинського вугільного комплексу. Ще 1951 року в’язні Рєчлагу робили спроби організувати масові страйки, а адміністрація пізніше стверджувала, що викрила у таборі щонайменше п’ять «революційних організацій» упродовж 1951–1952 років[1791]. На момент смерті Сталіна в’язні Рєчлагу також були добре підготовленими до наступних подій. Вони не тільки, як у Мінлагу, організувалися в національні групи, а й визначили спеціальних в’язнів, які слухали західні радіопередачі за допомогою крадених або позичених радіоприймачів і обережно поширювали почуті новини у формі рукописних бюлетенів з коментарями. Так в’язні дізналися не лише про смерть Сталіна й арешт Берії, а й про масові страйки у Східному Берліні 17 червня 1953 року, які були придушені радянськими танками[1792].

Здається, що саме ця новина була тією іскрою, яка запалила в’язнів: якщо берлінці можуть страйкувати, то й вони можуть зробити те саме. Джон Ноубл — американець, арештований у Дрездені після війни, згадує, що «їх дух надихав нас, і ми протягом кількох днів після роботи тільки про це і говорили… Наступного місяця ми вже були непокірними рабами. Літнє сонце розтопило сніг, його тепло додало нам сил і мужності. Ми говорили про можливості страйками домагатися свободи, але ніхто не знав, що нам робити»[1793].

30 червня в’язні, що працювали на шахті «Капітальная», роздавали листівки із закликом до в’язнів «припинити подачу вугілля». Того самого дня хтось написав на стіні шахти № 4 гасло: «Жодної видачі вугілля до амністії». Вантажні машини, що вивозили вугілля з шахт, стояли порожні: в’язні припинили видобуток[1794]. 17 липня адміністрація «Капітальной» отримала ще серйознішу причину для занепокоєння: того дня група в’язнів побила десятника, нібито тому, що він наказував їм «припинити саботаж». Коли прийшла наступна зміна, її десятник відмовився спускатися в шахту.

Коли в’язні Рєчлагу дізнавалися про ці новини, прибув новий великий етап — знову з Караганди. Усім в’язням на цьому етапі обіцяли поліпшення умов життя і перегляд їхніх справ. Коли вони стали до роботи на воркутинській шахті № 7, то виявилося, що умови не поліпшилися, а стали навіть гіршими. Наступного дня, 19 липня 1953 року, 350 з них оголосили страйк[1795].

За цим пішли й інші страйки — почасти завдяки географічному положенню Воркутинського краю. Воркутлаг лежить у центрі величезного вугільного басейну — одного з найбільших у світі. Між шахтами розташовані інші підприємства — електростанції, цегельні й цементні заводи, — кожне з яких пов’язане з табором, а також місто Воркута і менший населений пункт Юр-Шор. Усі ці підприємства і населені пункти з’єднує залізниця. На поїздах, як всюди на Воркуті, працювали в’язні — саме так поширювалося повстання: з вугіллям та іншими вантажами, які перевозилися залізницею з одного місця до іншого, в’язні перевозили і новини про страйк на шахті № 7. Коли поїзди пройшли по всьому великому колу, тисячі в’язнів почули і переказали новини, ще тисячі побачили гасла, написані на вагонах: «До дідька ваше вугілля. Нам потрібна свобода!»[1796] До страйку один за одним приєднувалися нові табори, а 29 липня 1953 року шість із 17 підрозділів Рєчлагу — 15 604 особи — страйкували[1797].

На більшості страйкуючих воркутинських і норильських лагпунктів очевидно небезпечне становище контролювали страйкові комітети. Налякана адміністрація залишила табори: ситуація загрожувала перетворитися на повну анархію. В деяких випадках страйкові комітети організовували харчування в’язнів. В інших комітети намагалися переконати в’язнів не застосовувати насильства проти беззахисних інформаторів. І архівні документи, і спогади свідчать про те, що страйками і в Рєчлагу, і в Горлату керували (наскільки ними взагалі можливо було керувати) західні українці, поляки і прибалти. Пізніше МВД вказувало на українця Германа Степанюка як лідера у Норильську і поляка на прізвище Кендзерський, «колишнього капітана польської армії», як на одного з лідерів на Воркуті. У своїй розповіді про повстання ще один поляк — Едвард Бука також твердить, що він був лідером страйку на воркутинській шахті № 29. Він, поза сумнівом, перебував у той часу в тому таборі, однак є підстави сумніватися у його розповіді, не в останню чергу тому, що багато зі справжніх лідерів страйку пізніше були розстріляні[1798].

Потім українські націоналісти стверджуватимуть, що всі великі страйки і протести у ГУЛАГу планувалися і здійснювалися їхніми таємними організаціями, що стояли за багатонаціональними страйковими комітетами: «Пересічний в’язень, маємо на увазі, зосібна, в’язнів із Заходу та росіян, були неспроможними ні брати участі в ухваленні рішень, ні розуміти механізм руху». Як доказ наводяться два «карагандинські етапи», які складалися з українців і прибули до двох таборів напередодні страйків[1799].