Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Втім, фантазії про втечу відігравали велику роль у житті багатьох в’язнів. Навіть для тих багатьох тисяч в’язнів, які ніколи не робили спроб втекти, сама думка про втечу — мрія про втечу — залишалася важливою психологічною опорою. Один колимський в’язень казав мені, що «одна з найочевидніших форм опору режимові — це втеча». Молоді в’язні-чоловіки особливо часто планували, обговорювали і сперечалися щодо найкращих способів втечі. Для декого, як пише Густав Герлінг, самі ці розмови являли собою спосіб боротьби з відчуттям безпорадності:

«Ми дуже часто збиралися в одному з бараків і у вузькому надійному колі обговорювали деталі втечі, збирали в одне місце знайдені під час роботи шматки металу і уламки скла, з яких буцімто можна було зробити кустарний компас, ділилися почутими відомостями про околиці, про відстані, про кліматичні умови і географічні особливості Півночі…

У царстві вимислу, куди привезли нас із заходу сотні товарних ешелонів, будь-яка спроба зачепитися за свій власний вимисел несла щось підбадьорливе. Врешті-решт, якщо належність до неіснуючої терористичної організації може бути злочином, за який дають десять років, то чому б спиляному цвяхові не стати стрілкою компаса, уламкові дошки — лижею, а шматку паперу, вкритому рисочками і крапками, — картою?»

Герлінг має підозру, що всі, хто брав участь у таких обговореннях, у глибині своєї душі були переконані в марності таких приготувань. Та, незважаючи на це, така вправа свою функцію виконувала:

«Я навіть пам’ятаю кадрового офіцера-кавалериста з Бєлостока, який у період лютування табірного голоду знайшов у собі стільки сили волі, щоб кожного дня відрізати від пайки тонкий шматочок хліба і, висушивши над пічкою, складати у горбинку, заховану в нікому не відомому місці у бараку. Коли через кілька років ми зустрілися в армії, в іракській пустелі, я, згадуючи за пляшкою табірні часи, дружньо пожартував з приводу його "плану" втечі. “Не смійся, — відповів він серйозно, — я пережив табір завдяки надії на втечу, пережив "мертвецьку" завдяки відкладеному хлібові. Людина не може жити, не знаючи, навіщо живе"»[1496].

Якщо втеча з табору в колективній пам’яті більшості уцілілих була неможливою, то повстання — немислимим. Характерне дещо карикатурне зображення розтоптаного, зневіреного і дегуманізованого зека, що дійшов до ступеня відчаю, достатнього для пособництва владі, нездатного навіть погано подумати про радянський режим — не те що організуватися на боротьбу проти нього, — з’являється у багатьох спогадах; не в останню чергу воно завдячує своїй поширеності двом найбільшим представникам російської «табірної літератури»: Солженіцину і Шаламову. Дуже ймовірно, що протягом переважної частини історії ГУЛАГу цей образ в цілому відповідав дійсному становищу. Система внутрішнього шпигунства й інформаторства справді приводила до того, що в’язні підозрювали одне одного. Жахлива неминучість праці й панування злодіїв у законі справді майже унеможливлювали думки в’язнів про якийсь організований опір. Принизливий досвід слідства, тюрми і етапів багато кого позбавив волі до життя, не кажучи вже про опір владі. Герлінг, який разом з групою інших в’язнів-поляків організував голодування, так описує реакцію на це друзів-росіян:

«Їх не міг не схвилювати і по-своєму захопити той факт, що хтось насмілюється підняти руку на непорушні закони неволі, яких досі не зачепив жоден порив бунту; але в той самий час діяв інстинктивний, принесений ще з волі страх мимохіть стати учасником справи, що загрожує військовим трибуналом. Чи є певність, що на слідстві не розкриються розмови, які вів бунтівник відразу після скоєння злочину?»[1497]

Проте знову ж таки архівні документи показують іншу історію, відкривають факти багатьох незначних протестів у таборах і припинень роботи. Видається, що особливо часто короткі аполітичні страйки на робочому місці влаштовували «кримінальні» пахани, коли часом вони чогось хотіли від табірного керівництва, яке ставилося до таких випадків просто як до чергової неприємності. Особливо це стосується кінця 1930-х і початку 1940-х років, коли привілейоване становище професійних злодіїв давало їм можливість менше боятися покарань і організовувати такі незначні бунти[1498].

Іноді спонтанні бунти кримінальних в’язнів також відбувалися під час довгих етапів на схід, коли не було води і жодної, крім солоних оселедців, їжі. Щоб змусити охоронців дати їм води, кримінальні в’язні одночасно здіймали «крик і вереск», шум, який, за спогадами одного з в’язнів, охоронці просто ненавиділи: «Колись римські легіони плакали від пронизливого волання давніх греків, так воно їх лякало. Той самий страх відчували і садисти ГУЛАГу…»[1499] Ця традиція проіснувала до 1980-х років, коли, як згадує поетеса-дисидентка Ірина Ратушинська, в’язні на етапі, якщо їх не задовольняло поводження з ними, йшли у такому протесті ще на крок далі:

«"Хлопці, качай!", — лунає чоловічий голос…

Що означає це крамольне "качай", я дізнаюся вже наступної хвилини: зеки починають розхитувати вагон. Усі разом, в такт, розхитуючись від однієї стіни клітки до іншої. Вагон такий набитий людьми, що це дає результат майже відразу. Так можна запросто звести вагон з рейок, а поїзд, відповідно, під укіс»[1500].

Тіснота і погана їжа могли також призводити до протестів, які найкраще буде описати як напіворганізовані вибухи істерії. Про один такий випадок пише його свідок; протест влаштувала група жінок — кримінальних ув’язнених:

«Близько двох сотень жінок, наче по команді, миттю роздяглися і повністю голими вискочили у двір.

У непристойних позах товпилися вони біля вахти і кричали не своїми голосами, голосили і реготали, лаялися, у страшних конвульсіях і корчах качалися по землі, рвали на собі волосся, до крові дряпали обличчя, знову падали на землю і знову схоплювалися на ноги і бігли до воріт:

— А-а-а-а-а-у-гу! — ревів натовп…»[1501]

Крім цих несамовитих і раптових моментів застосовувалася й інша, давніша традиція протестів — голодування, цілі і методи якого успадковані безпосередньо від політичних в’язнів попередньої епохи (яка у свою чергу успадкувала їх від дореволюційних політичних) — соціал-демократів, анархістів і меншовиків, яких арештовували на початку 1920-х років. В’язні, що належали до цієї категорії, підтримували традицію голодувань — успадковану з дореволюційної Росії — у тюрмах суворого режиму, куди їх 1925 року перевели із Соловецького табору. Олександр Федодєєв, один з лідерів соціалістів-революціонерів, продовжував оголошувати голодування у суздальській тюрмі, вимагаючи права листування з сім’єю, до самого свого розстрілу 1937 року[1502].

Та навіть після того, як їх перевели з в’язниць знову до таборів, дехто намагався підтримувати цю традицію. В середині 1930-х років до голодувань соціалістів приєднувалися деякі справжні троцькісти. У жовтні 1936 року сотні троцькістів, анархістів та інших політичних в’язнів на одному з воркутинських лагпунктів почали голодування, що тривало, за даними архівів, 132 дні. Поза сумнівом, мета його була політичною: голодуючі вимагали відділення від кримінальних, восьмигодинного робочого дня, харчування незалежно від праці — і скасування вироків. На іншому воркутинському лагпункті голодування ще більшої кількості в’язнів — у цьому випадку, до нього приєдналося кілька кримінальних в’язнів — тривало 115 днів. У березні 1937 року адміністрація ГУЛАГу видала наказ про задоволення усіх вимог голодуючих. Проте на кінець 1938 року більшість його учасників було страчено[1503].

Приблизно в той самий час у владивостоцькій пересильній тюрмі голодувала ще одна група троцькістів, які чекали етапу на Колиму. У таборі вони створили організацію і обрали лідера. Він зажадав права оглянути пароплав, на якому їх перевозитимуть. Влада відмовила. Коли їх посадили на пароплав, вони співали революційних пісень і навіть — якщо можна вірити повідомленням інформаторів НКВД — розгорнули плакати з гаслами на кшталт «Ура Троцькому, генієві революції!» і «Геть Сталіна!». Коли пароплав прийшов на Колиму, в’язні знову почали висувати вимоги: робота кожного має відповідати його фаху, праця — оплачуватися, подружжя не мають розлучатися, всі в’язні мають право надсилати і отримувати пошту без обмежень. В’язні влаштували ряд голодувань, одне з яких тривало 100 днів. Сучасний історик пише, що «керівництво в’язнів-троцькістів перебувало у фантастичному світі, воно ігнорувало реальні владні відносини». У подальшому всіх цих лідерів також було страчено[1504]. Втім, їх боротьба мала певні результати. Через багато років колишній колимський прокурор дуже добре пам’ятав ці події:

«Все, що відбувалося далі, справило на мене і моїх товаришів сильне враження. Кілька днів я сам ходив, як в тумані, мені здавалося, що я бачу шеренгу засуджених фанатиків-троцькістів, які безстрашно віддають життя зі своїми гаслами на устах…»[1505]

Можливо, під впливом цих випадків бунту НКВД почало ставитися до голодувань і трудових страйків з більшою серйозністю. Від кінця 1930-х років винні у таких виступах отримували додаткові терміни ув’язнення і навіть смертні вироки. Серйозним стало ставлення до голодувань, проте найсерйозніше влада почала ставитися до відмов працювати: це суперечило самому духові таборів. Непрацюючий в’язень становив не тільки дисциплінарну проблему; він також заважав таборові виконувати виробничий план. Страйкарів почали особливо суворо карати після 1938 року, про що пише колишній в’язень: