Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Кількість втеч справді почала знижуватися пізніше під час війни, проте вони ніколи не припинялися зовсім. 1947 року, коли кількість втеч досягла свого післявоєнного піку, спроби втечі здійснили 10 440 в’язнів, з яких тільки 2894 вдалося впіймати[1470]. Можливо, це тільки дуже мала частка тих мільйонів, що були ув’язнені у той час у таборах, однак вона вказує на те, що втечі не були такими неможливими, як дехто про це згадує. Можливо навіть, що саме великою кількістю втеч пояснюється запровадження суворішого режиму і заходів безпеки в таборах, які були характерними для ГУЛАГу в останні п’ять років його існування.

Загалом автори спогадів сходяться у тому, що вражаюче велику частину потенційних утікачів становили кримінальні в’язні. Це знайшло своє відбиття у кримінальному жаргоні, на якому приходові весни відповідав вираз «зелений прокурор» (наприклад, «Васю звільнив зелений прокурор»), тому що після приходу весни починався період найактивніших спроб втечі: «Подорож тайгою можлива тільки літом, коли можна, якщо продукти закінчаться, їсти траву, гриби, ягоди, коріння рослин, пекти перепічки з розтертого на борошно ягелю — оленячого моху, ловити мишей-полівок, бурундуків, білок, кедрівок, зайців…»[1471] У найвіддаленіших північних районах найкращою для втечі порою була зима, яку кримінальні в’язні називали «білим прокурором»: лише тоді замерзали болота, і тундрою можна було пройти[1472].

Справді, професійні злодії були більш успішними у влаштуванні втеч, оскільки у разі проходження «під колючим дротом» вони мали набагато кращі шанси вижити. Якщо вони діставалися великого міста, то мали можливість розчинитися у місцевому кримінальному світі, зробити собі документи і знайти схованку. Не маючи якихось значних мотивів повертатися «на волю», злодії також тікали просто для розваги, щоб «трохи побути» не в таборі. Якщо їх ловили, то що означало ще десять років ув’язнення для того, хто вже мав два двадцятип’ятирічні терміни, а то й більше? Один колишній зек згадує жінку — кримінальну ув’язнену, яка втекла лише для побачення з чоловіком. Вона повернулася «сповнена задоволення», хоча її одразу ж посадили до штрафної камери[1473].

Політичні в’язні тікали набагато рідше. Їм не тільки бракувало зв’язків і відповідних навичок, до їх переслідування ставилися з набагато більшою ревністю. Чернавін — який перед своєю втечею багато про це думав, — пояснює цю відмінність:

«Охоронці не ставилися до втеч кримінальних в’язнів надто серйозно і не докладали великих зусиль для їх переслідування: їх можна було спіймати, коли вони вийдуть до залізниці чи дістануться міста. Але для переслідування політичних в’язнів загони організовувалися відразу ж: часом для цього мобілізувалися усі прилеглі села, а на допомогу кликали прикордонників. Політичні в’язні завжди прагнули втекти за кордон — на батьківщині притулку для них не було»[1474].

Більшість утікачів становили чоловіки, однак траплялися й жінки. Маргарет Бубер-Нойманн була в таборі, з якого втекла дівчина-циганка, зробила вона це разом з табірним кухарем. Старша циганка, почувши про це, з розумінням закивала головою: «Вона думала, що десь поблизу є табор. Якщо вона до нього дістанеться, то буде у безпеці»[1475]. Зазвичай втечі планувалися заздалегідь, але могли бути і спонтанними: Солженіцин розповідає про в’язня, який перестрибнув колючий дріт під час пилової бурі[1476]. Спроби втечі часто робилися з менш охоронюваних робочих об’єктів, проте не завжди. Наприклад, протягом вибраного випадково вересня 1945 року 51% документованих втеч було зроблено з робочої зони, 27% — з житлової зони і 11% — з етапу[1477]. Едвард Бука планував втечу з етапу, з поїзда, що прямував до Сибіру, разом з групою молодих українців:

«Моєю пилкою по металу ми мали спробувати перепиляти чотири-п’ять дощок, працюючи тільки вночі і ховаючи свою роботу за допомогою суміші з хліба і кінського гною з підлоги вагона. Коли отвір був готовий, ми мали чекати, поки поїзд стане десь у лісі, а потім видавити дошки і вискочити з вагона — у якомога більшій кількості, і бігти в різні боки, щоб збити з пантелику охоронців. Когось із нас би застрелили, проте більшості вдалося б утекти»[1478].

Вони були змушені відмовитися від свого плану, коли в охоронців виникли підозри. Та інші насправді робили спроби втечі з поїздів: у липні 1940 року двоє кримінальних ув’язнених втекли через діру, яку вони зробили у вагоні[1479]. Того самого року Янушеві Бардаху теж вдалося протиснутися крізь гнилі дошки у вагоні. Він, однак, не потурбувався про те, щоб поставити їх на місце, і був негайно схоплений за допомогою собак; його дуже сильно побили, але залишили жити[1480].

Деякі втечі починалися, як пише Солженіцин, «не з ривка і розпачу, а з технічного розрахунку і золотих рук»[1481]. У залізничних вагонах будувалися фальшиві стінки; в’язні залазили у простір між ними та справжніми і таким чином тікали з табору[1482]. Одного разу 26 кримінальних в’язнів зробили підкоп під табірною стіною. Всім їм вдалося втекти, хоча — за словами співробітника, який вів слідство у цій справі, — їх усіх було знову спіймано протягом року[1483].

Інші, як Чернавін, для організації втечі використовували своє особливе становище. В архівах є записи про одного в’язня, який навмисно влаштував аварію на товарному поїзді й утік, скориставшися безладом[1484]. В іншому документованому випадку в’язні, які ховали померлих на табірному кладовищі, застрелили свого конвойного і поховали його у братській могилі для того, щоб тіло відразу не виявили[1485]. Також легше було тікати «безконвойним» в’язням, які мали перепустки для пересування між таборами.

Використовувалося також і маскування. Варлам Шаламов розповідає історію в’язня-втікача, якому вдалося протягом двох років пробути на волі, мандруючи Сибіром під виглядом геолога. Одного разу місцева влада, горда тим, що має у себе такого фахівця, дуже ввічливо попросила його прочитати лекцію. «Кривошей усміхався, цитував англійською Шекспіра, щось креслив, перелічуючи десятки іноземних прізвищ». Врешті-решт його спіймали тому, що він послав гроші дружині[1486]. Ця історія може бути легендарною, проте в архівах справді є дані про схожі випадки. В одному такому епізоді колимський в’язень украв документи, сів на літак і полетів до Якутська. Там його знайшли — він зручно влаштувався в готелі, маючи в кишені 200 грамів золота[1487].

Не всі втечі відзначалися польотом фантазії і винахідливістю. У багатьох — ймовірно, більшості втеч кримінальні в’язні застосовували насильство. Втікачі нападали на озброєних охоронців, стріляли у них чи душили — так вони чинили також і з вільнонайманими робітниками й місцевими мешканцями[1488]. Не щадили вони і своїх товаришів-в’язнів. Один зі стандартних методів втечі кримінальних передбачав використання канібалізму. Двоє кримінальних в’язнів заздалегідь домовлялися про втечу разом з третім учасником («м’ясом»), який мав служити харчами іншим двом у їхній дорозі. Бука теж пише про суд над професійним убивцею і крадієм, який разом зі своїм колегою втік, взявши з собою табірного кухаря, що мав слугувати втікачам «похідним припасом»:

«Така думка спала їм не першим. Коли ви маєте велику групу людей, які, крім втечі, ні про що більше не мріють, неминуче обговорюються усі можливі варіанти. "Похідний припас" насправді являє собою огрядного в’язня. За потреби його можна вбити і з’їсти. А поки він був потрібен, він ніс "харчі" сам».

Ті двоє зробили так, як планували — вбили і з’їли кухаря, — але не розрахували тривалості мандрівки. Скоро вони знову відчули голод:

«Обидва вони знали, що перший, хто засне, буде вбитий іншим. Тож обидва вдавали, що вони не стомилися, і цілу ніч розповідали один одному історії, пильно приглядаючись до іншого. Стара дружба між ними зробила неможливим відкритий напад на іншого чи визнання обопільних підозр».

Врешті-решт один з них таки заснув. Інший перерізав йому горло. За словами Буки, його схопили через два дні, у мішку він ніс шматки сирого м’яса[1489].

Незважаючи на неможливість дізнатися, як часто відбувалися втечі такого типу, існує чимало схожих історій, які траплялися у таборах з початку 1930-х по кінець 1940-х років, розказаних доволі широким колом колишніх в’язнів. Їх досить для того, щоб із певністю стверджувати, що вони справді відбувалися, принаймні час від часу[1490]. Томас Сговіо на Колимі чув про смертний вирок, винесений двом таким утікачам — вони взяли з собою малолітнього в’язня, і, вбивши його, м’ясо засолили[1491]. Вацлаву Дворжецькому схожу історію розповідали в Карелії в середині 1930-х років[1492].

В усних оповідях про ГУЛАГ також можна натрапити на справді дивовижні історії про втечі і втікачів — багато з них, знову ж таки, цілком імовірно є легендарними. Солженіцин переповідає історію Георгія Тенно, політв’язня-естонця, який багато разів тікав з таборів, одного разу подолавши 500-кілометровий маршрут на коні, човні й велосипеді та діставшись майже до самого міста Омська в Центральному Сибіру. Тоді як деякі історії про Тенно, ймовірно, правдиві — пізніше він потоваришував з іншим табірником і мемуаристом Александром Долгуном, якого познайомив із Солженіциним, — деякі інші дивовижніші історії про його втечі перевірити набагато тяжче[1493]. В одній англійській книжці вміщено історію про священика-естонця, якому вдалося втекти з табору, підробити документи і пішки зі своїми товаришами перетнути кордон з Афганістаном. У тій самій книжці міститься історія в’язня-іспанця, який втік, прикинувшись мертвим під час землетрусу, що зруйнував його табір. За його словами, пізніше він таємно перейшов кордон з Іраном[1494].

Є, нарешті, цікавий випадок Славомира Равича, спогади якого «Довгий шлях» являють собою найяскравіший і найзворушливіший твір про втечу з табору в усій табірній літературі. За цими спогадами, Равича арештували після радянського вторгнення у Польщу і відправили до північних таборів. Він твердить, що йому вдалося втекти з мовчазної згоди дружини начальника табору та у товаристві шести інших в’язнів, один з яких був американцем. Разом з дівчиною-полячкою, яку він підібрав по дорозі, їм вдалося вибратися з Радянського Союзу.

Під час своєї дивовижної подорожі — якщо вона справді була, — вони пройшли берегами озера Байкал, через кордон до Монголії, через пустелю Гобі, через Гімалаї і Тибет та зрештою дійшли до Індії. По дорозі четверо в’язнів загинули; решта потерпали від страшенної бідності. На жаль, кілька спроб підтвердити правдивість цієї історії — яка дуже схожа на оповідання Редьярда Кіплінга («The Man Who Was»), — ні до чого не привели[1495]. «Довгий шлях» — це чудово написана історія, навіть якщо в дійсності вона й не відбулася. Її переконливий реалізм може добре прислужитися тим, хто намагається розібратися в історії втеч з ГУЛАГу, які напевно мали місце.