Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Солженіцин у таборах складав про себе вірші, а потім повторював їх, використовуючи як допоміжний засіб для запам’ятовування поламані сірники, про що розповідає його біограф Майкл Скеммелл:

«Він викладав десять уламків сірників двома рядами у портсигарі, один ряд позначав десятки, другий одиниці. Потім він про себе повторював свої вірші, перекладаючи одну “одиницю” з кожним рядком і один “десяток” з кожними десятьма рядками. Кожний п’ятдесятий і сотий рядки запам’ятовувалися з особливою ретельністю, а один раз на місяць він перечитував усю поему. Якщо рядок потрапляв на неправильне місце чи забувався, він повторював весь твір знову, доки не відновлював початкового становища»[1403].

Мабуть, з тих самих причин, декому також допомагала молитва. Спогади одного з баптистів, відправлених у 1970-ті роки до таборів, майже повністю складаються з його розповідей про те, коли і де він молився, і про те, де і як він ховав Біблію[1404]. Багато авторів спогадів пишуть про важливість релігійних свят. Великдень міг таємно святкуватися у табірній пекарні — так, як це було одного року в Соловецькій пересильній тюрмі, — або відкрито на етапах: «Вагон хитало, голоси звучали пронизливо і врізнобій, охоронці на кожній станції грюкали в стіни вагону. Та вони продовжували співати»[1405]. Різдво могло відзначатися у бараках. В’язень-росіянин Юрій Зорін зі здивуванням згадує, як добре організували у його таборі литовці святкування Різдва, до цього свята вони починали готуватися ще за рік: «Можете собі уявити, у бараку, на столі все — горілка, шинка, все». На його думку, горілку проносили «наперстками» у взутті[1406].

Атеїст Лев Копелєв побував на таємному святкуванні Великодня:

«Ліжка поставили під стіни. Відчувався тонкий запах ладану. Тумбочка, накрита ковдрою, правила за вівтар. Кілька саморобних свічок освітлювали ікону. Священик, вбраний у ризу, пошиту з простирадл, тримав залізний хрест. Свічки мерехтіли у темряві. Облич людей у кімнаті було майже не видно, але я певен, що ми тут не були єдиними невіруючими. Священик співав зі старечим тремтінням у голосі. До нього тихо приєднувалися щирі й чисті голоси жінок у білих хустках. Хор гармонійно відповідав священикові дуже тихо, щоб не було чутно зовні»[1407].

Казимир Зарод разом з іншими поляками святкував Святий Вечір 1940 року у трудовому таборі; месу там правив священик, який того вечора обходив бараки:

«Без Біблії чи требника він почав промовляти слова меси — знайомі латинські слова звучали ледь чутно, а відповіді на них були тихими, наче зітхання:

— Kyrie eleison, Christe eleison — Господи, змилуйся над нами. Христос, змилуйся над нами. — Gloria in excelsis Deo…

Слова лилися на нас, і атмосфера в бараку, зазвичай брутальна і груба, незбагненно змінилася; обличчя, звернені до священика, ставали м’якшими і не такими суворими, коли люди напружували слух, намагаючись розібрати майже нечутний шепіт.

"Все тихо", — пролунав голос чоловіка, який сидів біля вікна і пильнував»[1408].

У ширшому сенсі участь в інтелектуальних і мистецьких починаннях підтримувала життя, духовне і фізичне, у багатьох освічених людях, а ті, хто мали якісь здібності, часто знаходили їм практичне застосування. Наприклад, у світі хронічного дефіциту, в якому величезного значення набували найелементарніші речі, на людей, які могли робити щось для інших, був постійний попит. Тому князь Кирило Голицин учився робити голки з риб’ячих кісток ще у Бутирській тюрмі[1409]. Тому Александр Долгун, до того, як знайшов роботу фельдшера, шукав способу «заробити якісь гроші або додаткові кілька грамів хліба»:

«Я побачив, що в кабелях, якими електрика підводилася до електрозварювальних апаратів, було багато алюмінію. Я подумав, що якби навчитися їх плавити, то можна було б відливати ложки. Я поговорив з деякими в’язнями, котрі, як мені здалося, щось знають про обробку металу, і дещо у них з’ясував, сам не відкриваючи свого задуму. Також я знайшов кілька добрих схованок, де можна було просидіти частину дня без того, щоб тебе погнали на роботу, й інші схованки, де можна було залишати інструменти і шматки алюмінієвого дроту.

У своїй ливарні я зробив два неглибокі ящики, вкрав трохи дроту, зробив зі шматка листової сталі, вкраденої у пічній майстерні, грубу плавильну форму, добув трохи доброго деревного вугілля і солярки, — і все було готове для початку роботи».

Невдовзі, пише Долгун, він міг «виготовляти по дві ложки майже кожного дня». На ложки він виміняв трохи олії і фляжку для її зберігання. Тепер він мав у що вмочати хліб[1410].

Не всі предмети, які виробляли одні в’язні для інших, обов’язково мали утилітарне застосування. Послуги художниці Анни Андреєвої мали постійний попит — і не тільки з боку в’язнів. Табірне керівництво просило її прикрасити могильний камінь, склеювати розбитий фаянс, лагодити поламані іграшки, а також робити іграшки: «Ми все робили для начальства, все, що було потрібно або про що прохали»[1411]. Ще один в’язень вирізав для інших в’язнів з мамонтових бивнів маленькі «сувеніри»: браслети, фігурки на «північні теми», обручки, медальйони, гудзики. Часом він відчував докори совісті за те, що бере гроші з інших в’язнів: «Та і що? Кожен вільний думати про себе… бо за роботу не соромно брати гроші»[1412].

Таких речей чимало в музеї Товариства «Меморіал» у Москві — цей музей історії сталінських репресій створили колишні в’язні: тут вишиті стрічки, саморобні прикраси, гральні карти і навіть маленькі твори мистецтва — живопис, графіка, скульптура, — які в’язні зберегли, забрали з собою додому, а потім подарували в музей.

Те, що робили в’язні, не завжди було матеріальним. Як би дивно це не звучало, в ГУЛАГу можливим було співати — чи танцювати, чи грати на сцені — протягом усього терміну. Це особливо стосується талановитих в’язнів у більших таборах, що мали марнославніших начальників, які отримували задоволення, хвалячись своїми табірними оркестрами і театральними трупами. Якщо начальник Ухтіжемлагу загорявся бажанням мати в себе справжню оперу — а з одним з них це було саме так, — то це означало порятунок життів десятків співаків і танцюристів. У найгіршому разі вони отримували для репетицій тимчасове звільнення від роботи. Важливіше те, що вони мали можливість повернути собі хоч якусь частку нормальних людських почуттів. «Виходячи на сцену, актори забували про безправність, про постійне відчуття голоду, про конвой, який із собаками чекав за воротами», — пише Олександр Клейн[1413]. Граючи в оркестрі Дальстрою, в’язень-скрипаль Георгій Фельгун «начебто дихав на повні груди повітрям свободи»[1414].

Іноді винагорода була навіть ще більшою. В одному з документів Дмитлагу міститься список спеціального одягу для табірних оркестрантів — тут були і високо поціновувані офіцерські чоботи, а також наказ начальникам лагпунктів забезпечити їх місцями у спеціальних бараках[1415]. Томас Сговіо якось побував у такому музикантському бараку в Магадані: «Відразу при вході, праворуч, була маленька кімнатка зі своєю пічкою. На дротах від стіни до стіни висіли онучі й валянки. Окремі койки були акуратно застелені ковдрами. Матраци і наволочки набиті соломою. Інструменти розвішані по стінах — туба, валторна, тромбон, труба і т. ін. Приблизно половина музикантів були кримінальними в’язнями. Всі вони мали легку роботу — кухарі, перукарі, робітники лазні, обліковці і т. ін.»[1416].

Однак для артистів-виконавців умови були кращими і в невеликих таборах, і навіть у тюрмах. Георгій Фельгун отримав додатковий пайок у пересильній тюрмі — після виступу перед групою злодіїв. Він пише, що відчуття його від цього було дуже дивним: «Ми на краю світу, у порту Ваніно… і ми граємо вічну музику, написану понад 200 років тому. Ми граємо Вівальді для п’ятдесяти горил»[1417].

Іншу жінку посадили у камеру, де була група співачок і актрис, яких через їхні таланти не відправляли етапами у табори. Побачивши, що вони ставляться до неї добре, вона почала переконувати їх дозволити їй виступати разом з ними, потім фальшиво заспівала і смішила їх. Під час подальшого перебування в таборах її колись прихований комічний талант заробляв їй додаткову їжу і допомогу товаришів по ув’язненню[1418]. Інші також використовували сміх для виживання. Дмитро Панін пише про професійного клоуна з Одеси, який увесь час у таборі виступав, знаючи, що якщо йому вдаватиметься смішити табірне начальство, то його не переводитимуть до штрафного табору. «Єдиною невідповідністю у цьому веселому танці були великі чорні очі клоуна, які, здавалося, благали про співчуття. Я ніколи не бачив такого емоційного виступу»[1419].