Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

З усіх численних шляхів виживання через співробітництво з владою «порятунок» за допомогою гри у табірному театрі чи участі в інших культурних заходах здавався в’язням найменш морально суперечливим. Можливо, це зумовлено тим, що інші в’язні з цього теж щось отримували. Навіть тим, до кого не ставилися по-особливому, театр давав величезну моральну підтримку, яка теж є необхідною умовою виживання. «Для в’язнів театр був джерелом щастя, його любили, ним захоплювалися», — пише один в’язень[1420]. Густав Герлінг згадує, що перед концертами «зеки знімали біля порогу шапки, обтрушували сніг з валянок і по черзі займали місця на лавках, сповнившися урочистої зосередженості і майже набожної шанобливості»[1421].

Можливо, причина тут полягала в тому, що люди, яким їхні мистецькі таланти давали змогу краще жити, викликали захоплення, а не заздрість чи ненависть. Тетяну Окунєвську — знамениту кіноактрису, відправлену в табори за відмову спати з керівником радянської контррозвідки Віктором Абакумовим, — всюди впізнавали; їй допомагали усі. Під час одного з концертів у таборі вона відчула, наче по її ногах хтось кидає камінцями; вона глянула вниз і побачила, що то були бляшанки з нечуваним делікатесом — мексиканськими ананасами, які спеціально для неї дістали місцеві злодії[1422].

Урки також з величезною повагою ставилися до знаменитого футболіста Миколи Старостіна; як він пише, вони передавали один одному повідомлення: Старостіна не чіпати. Вечорами, коли він починав згадувати футбольні історії, в’язні збиралися навколо нього, а «карти припинялися». При переведенні до нового табору йому зазвичай пропонували чисте ліжко у табірній лікарні. «Це перше, що мені пропонували, куди б я не прибував, якщо серед лікарів чи начальства був болільник»[1423].

Тільки перед дуже небагатьма в’язнями стояло складне моральне питання «правильності» співів і танців у тюрмі. Однією з таких була Надія Йоффе: «Коли я оглядаюся на ці п’ять років, мені не соромно їх згадувати і немає приводу червоніти. Єдине питання — це самодіяльний театр… По суті, нічого поганого в ньому не було, проте… наші далекі предки у приблизно аналогічних обставинах відкладали свої лютні й казали, що в рабстві співати не будуть»[1424].

Деякі в’язні, особливо з інших країн, також мали сумніви з приводу цих вистав. Один в’язень-поляк, арештований під час війни, пише, що табірний театр було «створено для того, щоб ще більше руйнувати вашу самоповагу… Часом тут відбувалися "мистецькі" концерти чи виступи якогось дивного оркестру, але це робилося не для душевного задоволення. Швидше, це робилося для того, щоб показати вам їхню [радянську] "культуру", ще більше вас ослабити»[1425].

Водночас для тих, хто почувався незручно, брати участь у виставах і концертах було необов’язково. Дивовижно велика кількість політичних в’язнів, що написали мемуари — і в цьому може полягати пояснення, чому вони написали свої мемуари, — завдячують виживанням своєму таланту розповідати історії: розважати кримінальних в’язнів розповідями сюжетів романів і фільмів. У табірному і тюремному світі, в якому книжок було мало, а фільми були рідкістю, добрий оповідач цінувався дуже високо. Леонід Фінкельштейн каже: «Завжди дякуватиму злодієві, який у перший мій день у тюрмі побачив у мені цей потенціал і сказав: "Ти, мабуть, прочитав купу книжок. Розказуй їх людям, і дуже добре житимеш". І справді, жив я краще, ніж інші. Я мав певну популярність, певну славу… Мені траплялися люди, які казали: "Ти — Леончик-романіст, я чув про тебе в Тайшеті"». Через цей талант Фінкельштейна двічі на день запрошували до бараку бригадира, де йому давали кухоль окропу. На кар’єрі, в якому він тоді працював, «це означало життя». За його словами, Фінкельштейн виявив, що найкраще працює російська і зарубіжна класика: набагато менше слухачам подобалися його перекази сучасніших радянських романів»[1426].

Те саме пишуть і інші. У тісному і задушливому вагоні поїзда на Владивосток Євгенія Гінзбург дізналася, що «читати напам’ять дуже вигідно. Ось, наприклад, "Горе з розуму". Після кожної дії мені дають відсьорбнути з чийого-небудь кухля. За громадську роботу»[1427].

Александр Ват переказував у тюрмі групі бандитів «Червоне і чорне» Стендаля[1428]. Александр Долгун переказував сюжет «Знедолених»[1429]. Януш Бардах розповідав історію «Трьох мушкетерів»: «З кожним поворотом сюжету я відчував, як підвищується мій статус»[1430]. Колонна-Чосновський теж захищався перед злодіями, які зневажали політичних в’язнів як «паразитів», переповідаючи їм «свою власну версію фільму, відповідним чином прикрашену для досягнення потрібного драматичного ефекту, який я кілька років тому дивився в Польщі. То була історія "Поліцейських і грабіжників", дія відбувалася в Чикаго, за участі Аль Капоне. До неї я додав велику частку Багсі Мелона, можливо, навіть Бонні і Клайда. Я вирішив включати туди все, що міг згадати, плюс ще деякі удосконалення, які я винайшов відповідно до потреби моменту». Історія справляла на слухачів велике враження, вони просили поляка розповідати її по багато разів: «Вони слухали уважно, як діти. Вони без заперечень слухали ті самі історії знову і знову. Теж, як дітям, їм подобалося, коли я кожного разу казав ті самі слова. Також вони помічали найменшу зміну чи пропуск… через три тижні після прибуття я вже був іншою людиною»[1431].

Та мистецький дар не обов’язково використовувався для заробляння грошей чи їжі з метою врятувати життя. Ніна Гаген-Торн пише про жінку, за фахом історика музики, шанувальницю Вагнера; в таборі вона написала цілу оперу. Добровільно вона чистила каналізацію і відхожі місця, щоб мати можливість без перешкод продумувати свою музику[1432]. Один із провідних сучасних поборників свободи преси Олексій Смирнов розповідає історію двох літературознавців, які в таборах вигадали французького поета XVIII століття і писали стилізовані під ту епоху вірші французькою[1433]. Густав Герлінг дуже багато взяв з «уроків» історії літератури, які давав йому в’язень — колишній професор: на думку Герлінга, він міг би мати зі своїх знань більшу вигоду[1434].

Ірен Аргінській допомогла навіть її естетична чутливість. Через багато років після звільнення вона говорила про «неймовірну красу» Далекої Півночі, про те, як у неї часом перехоплювало подих від заходу сонця, величезних просторів і безкраїх лісів. Одного разу навіть сталося так, що її мати за тисячі кілометрів приїхала до неї в табір, а дочку саме забрали до лікарні: вона марно приїжджала. Незважаючи на це, вона «до кінця свого життя», як і її дочка, захоплено розповідала про красу тайги[1435].

І разом з тим — краса могла допомогти не всім, а розуміння її суб’єктивне. У тій самій тайзі, на тому самому просторі, у тих самих величних пейзажах Надія Улановська відчувала тільки відразу до цієї природи: «І майже проти волі запам’яталися грандіозні сходи і заходи, могутні сосни і модрини, яскраві квіти — чомусь без запаху»[1436].

Це зауваження так мене вразило, що, коли я сама побувала на Далекій Півночі в середині літа, я по-іншому дивилася на широкі ріки і безкраї сибірські ліси, на порожній місячний пейзаж полярної тундри. Прямо біля вугільної шахти, яка знаходиться на місці колишнього воркутинського лагпункту, я нарвала полярних польових квітів, щоб перевірити, чи мають вони запах. Вони пахнули. Можливо, Улановська просто не хотіла цього відчувати.

Розділ 18

БУНТ І ВТЕЧА

Якби я почув звук наближення собачої упряжки з патрульними, то думаю, що мене б буквально знудило. Ми пробігли кілька метрів до зовнішньої огорожі… ймовірно, ми не дуже шуміли, та мені здавалося, що ми шуміли просто оглушливо… Останнім несамовитим ривком ми перескочили останній ряд колючого дроту біля зовнішньої огорожі, піднялися, затамувавши подих, перевірили, чи з усіма все гаразд, і всі разом побігли.

Славомир Равич. Довгий шлях.[1437]

Серед численних пов’язаних з ГУЛАГом міфів одним з найбільших є міф про неможливість втечі. Втечі зі сталінських таборів, пише Солженіцин, «були затіями велетнів, але велетнів приречених»[1438]. За словами Анатолія Жигуліна, «втеча з Колими була неможливою»[1439]. Варлам Шаламов з характерною для себе похмурістю пише, що ув’язнені, які роблять спроби тікати, — це «майже завжди новоприбулі, що відбувають перший рік, люди, в серцях яких ще не знищилися свобода і самолюбство»[1440]. Колишній заступник командира Норильського гарнізону Микола Абакумов відкидає можливість успішної втечі: «Дехто вибирався з таборів, але нікому не вдавалося досягти "материка"», — він має на увазі центральну частину Росії[1441].

Густав Герлінг розповідає історії свого товариша, який зробив невдалу спробу втекти: після кількох місяців ретельного планування, успішної втечі з зони і семи днів голодного блукання лісом виявилося, що він відійшов лише кілометрів на п’ятнадцять від табору, і від голоду він добровільно повернувся. «Свобода не для нас, — кожного разу говорив той чоловік, переповідаючи історію своєї втечі товаришам-в’язням. — Ми на все життя прикуті до табору, хоча й не носимо ланцюгів. Ми можемо робити спроби, блукати, але врешті-решт повертаємося»[1442].

Звичайно, табори будувалися так, щоб запобігати можливим втечам: у кінцевому підсумку саме для цього призначалися стіни, колючий дріт, сторожові вежі і ретельно розпушена «нічийна смуга». Але у багатьох таборах колючий дріт навряд чи був таким уже необхідним. Втечам перешкоджала погода — десять місяців на рік стояли морози, — та географія, те, що тяжко собі уявити, поки не побачиш місць розташування віддалених таборів на власні очі.

Наприклад, правильним буде говорити, що Воркута, місто, розташоване поблизу вугільних копалень Воркутлагу, є не просто віддаленим, а й фактично недоступним. До Воркута не веде жодна дорога, прокладена не за Полярним колом: до міста і копалень можна дістатися тільки залізницею або літаком. Взимку той, хто йде відкритою безлісною тундрою, стає рухомою мішенню. Влітку та сама місцевість перетворюється на так само відкрите і непрохідне болото.