Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Необхідність виконувати план ставила багатьох начальників таборів перед дилемою. З одного боку, вони щиро бажали лікувати хворих — щоб повернути їх назад на роботу. З іншого — не хотіли заохочувати «ледарів». На практиці це часто означало, що табірна адміністрація встановлювала обмеження — часом дуже точні — на кількість хворих в’язнів у той чи той момент часу і на кількість в’язнів, яких відправляли на оздоровчі лагпункти[1352]. Іншими словами, незалежно від дійсної кількості хворих в’язнів адміністрація дозволяла лікарям давати звільнення від роботи тільки дуже невеликій частині в’язнів. Табірний лікар Александрович згадує, що у його таборі «близько 10% лагпункту», 40–50 осіб, кожного вечора приходили до прийомної лікаря. Проте всі розуміли, що від роботи можна звільнити тільки 3–5%: «Тільки більше — починається слідство»[1353].

Якщо хворих було більше, їм доводилося чекати. Типовою є історія, яку розповів один з в’язнів Устьвимлагу, котрий кілька разів заявляв, що він хворий і працювати не може. За словами пізніше поданого звіту, «медичні працівники не звернули уваги на його заяву, його було відправлено на роботу. Не маючи змоги, він відмовився працювати, за що був поміщений у штрафний ізолятор. Там його протримали чотири дні, після чого у дуже поганому стані доставили до лікарні, де він і помер». В іншому таборі хворого на туберкульоз відправили на роботу; він, за словами зі звіту перевіряючого, «був у такому поганому стані, що не міг без допомоги повернутися до табору»[1354].

Малі кількості тих, кому «дозволялося» бути хворими, спричиняли жахливий тиск на лікарів. Їх могли покарати або навіть і засудити у разі смерті надто великої кількості хворих в’язнів, яким було відмовлено у госпіталізації до табірної лікарні[1355]. Для них становили загрозу і агресивні представники табірної злочинної еліти, які прагнули уникати роботи. Коли табірний лікар хотів дати дні відпочинку справді хворому в’язневі, для цього йому необхідно було долати опір з боку злодіїв. Шаламов пише про долю лікаря Сурового, відправленого на роботу на переважно кримінальний колимський лагпункт «Спокойный»:

«…відрядили молодого лікаря і, головне, молодого арештанта Сурового… Друзі його відмовляли — можна було відмовитися, піти на загальні роботи, але не їхати на явно небезпечну роботу. Суровий потрапив у лікарню із загальних робіт — він боявся туди повертатися і погодився поїхати на копальню працювати за фахом. Начальство дало Суровому інструкції, але не дало порад, як себе тримати. Йому було категорично заборонено направляти з копальні здорових злодіїв. Через місяць його вбили прямо на прийомі — на його тілі нарахували п’ятдесят дві ножові рани»[1356].

Отримавши роботу фельдшера на кримінальному лагпункті, Кароль Колонна-Чосновський теж був попереджений про те, що його попередника зарізали пацієнти. Першого ж вечора до нього прийшов чоловік із сокирою, вимагаючи звільнення від роботи на наступний день. Фельдшерові вдалося, за його словами, застати того чоловіка зненацька і викинути з медпункту. Наступного дня він досяг домовленості з тамтешній «паханом» Гришею: на додачу до справжніх хворих Гриша називатиме йому прізвища ще двох людей, яких потрібно звільняти від роботи[1357].

Схожу історію розповідає і Александр Долгун. В один із перших днів його роботи фельдшером до нього прийшов кримінальний в’язень, заявив, що у нього болить живіт і зажадав опіуму. «Він присунувся ближче. "Ось!" — люто прошепотів він, підтягуючи сорочку. Його права рука ховалася під сорочкою, у ній він тримав страшного кривого ножа, схожого на ятаган у мініатюрі. "Я хочу опіуму. Тут до мене завжди ставилися дуже добре. Ти новий. Ти, може, знаєш, що якщо не дістану опіуму, ти дістанеш ножа"». Долгуну вдалося відв’язатися від нього, давши замість опіуму якогось іншого розчину. Багато інших не мали такої винахідливості, і влада кримінальних над ними могла тривати безмежно довго[1358].

Навіть коли в’язень потрапляв до лікарні, часто виявлялося, що якість медичної допомоги там може бути різною. Більші табори мали справжні лікарні, укомплектовані персоналом і належними ліками. Центральна лікарня Дальстрою в Магадані була знаменитою своїм найсучаснішим обладнанням і найкращими лікарями з числа в’язнів — часто це були московські фахівці. Хоча тут лікувалися переважно співробітники НКВД і вільнонаймані, декому з в’язнів також таланило лікуватися у фахівців — тут і в інших місцях: під час ув’язнення в таборі Леоніду Фінкельштейну навіть було дозволено відвідати зубного лікаря[1359]. Добре устаткування також мали і деякі інвалідні лагпункти; здавалося, що медики в них справді прагнуть повернути в’язням здоров’я. На один з них було направлено Тетяну Окунєвську, вона дивувалася просторим баракам і деревам на його території: «Я не бачила їх багато років! А тут весна!»[1360]

У лікарнях на менших лагпунктах становище було набагато гіршим. Зазвичай лікарям на лагпунктах не вдавалося підтримувати навіть найелементарніших стандартів стерильності й чистоти[1361]. Лікарні часто являли собою звичайні бараки, в яких хворих просто клали на звичайні нари — іноді по двоє — і давали тільки мінімум ліків. Один перевіряючий скаржився, що в одному з невеликих таборів немає спеціального лікарняного приміщення, простирадл і білизни для пацієнтів, ліків і кваліфікованого медичного персоналу. Внаслідок цього смертність там була дуже високою[1362].

З цим погоджуються і колишні табірники. В одній маленькій лікарні на одному з лагпунктів Сєвураллагу, за словами Ісаака Фогельфангера, який колись був головним табірним лікарем, «лікування і документація були погані». Більше того:

«Харчування хворих було вкрай недостатнім, ліків було дуже мало. Хірургічні випадки, такі як переломи і тяжкі ушкодження м’яких тканин, лікувалися погано і недбало. Як я пізніше виявив, хворих рідко звільняли від роботи. У разі визнання тяжких наслідків поганого харчування більшість таких хворих помирало у лікарні»[1363].

В’язень-поляк Єжи Гліксман згадує, що на одному лагпункті хворі «безладно» лежали на підлозі: «Усі проходи були забиті тілами. Повсюди бруд і мерзенство. Багато в’язнів марили і беззв’язно щось викрикували, тоді як інші, бліді, лежали мовчки»[1364].

Ще гіршими були бараки, чи, швидше, морги, в яких тримали смертельно хворих. В одному такому бараку для хворих на дизентерію «люди лежали цілими тижнями. Якщо хворим таланило, вони виживали. Але частіше вмирали. Не було лікування, ліків… зазвичай хворі намагалися приховати померлого три-чотири дні, щоб забирати собі його пайок»[1365].

Становище погіршувалося через бюрократію ГУЛАГу. 1940 року один інспектор скаржився, що в одному з таборів просто немає достатньої кількості лікарняних місць для всіх хворих. В’язень, який не лежав у лікарні, не мав права на лікарняний пайок — це означало, що хворі в’язні, що не були в лікарні, отримували скорочені пайки для «відмовників»[1366].

До того ж, хоча багато табірних лікарів справді рятували людям життя, далеко не всі вони прагнули це робити. Деякі у своєму привілейованому становищі починали більше солідаризуватися з начальством, а не з «ворогами», яких їм належало лікувати. Елінор Ліппер пише про лікаря, яка керувала лікарнею на 500 хворих: «Вона поводилася, як поміщиця, велика пані й землевласниця царських часів; увесь персонал лікарні вона вважала своїми слугами. Своєю товстою рукою вона одного разу схопила недбалого санітара за волосся і тягнула, поки той не закричав»[1367]. В іншому таборі дружина начальника, яка була лікарем у санчасті, отримала догану від інспекції за те, що вона «запізно клала до лікарні тяжко хворих, не звільняла хворих від роботи, була грубою, виганяла хворих з лазарету»[1368].

У деяких випадках медики свідомо неправильно лікували пацієнтів-в’язнів. Леонід Трус, працюючи в одному з гірничих таборів на початку 1950-х років, зламав ногу. Табірний лікар перев’язав рану, але цього було недостатньо. Трус уже втратив багато крові, йому було дуже холодно. Оскільки у таборі не було обладнання для переливання крові, його послали — на кузові автомобіля — до місцевої лікарні. Втрачаючи свідомість, він почув, як лікар наказав медсестрі починати переливання крові. Товариш, що його супроводжував, виклав особисті дані: прізвище, вік, стать, місце роботи — після чого лікар зупинив переливання. Ця процедура для в’язнів не передбачалася. Трус пригадує, що йому давали пити воду з глюкозою — завдяки товаришеві, який за це дав хабара, — і трохи морфіну. Наступного дня ногу ампутували:

«Хірург був такий переконаний, що я не житиму, що навіть не робив операцію сам, а доручив своїй дружині, терапевту, яка хотіла перекваліфікуватися на хірурга. Пізніше вони розповіли мені, що вона все зробила правильно, що знала, що робить, тільки випустила кілька дрібниць. Вона про них не забула, але не думала, що я житиму, атому не мало значення, чи буде дотримало цих медичних правил. А дивіться — живий!»[1369]

Не обов’язково табірні лікарі — добрі чи байдужі — мали належну кваліфікацію. Ті, хто називалися лікарями, могли бути і найкращими московськими фахівцями, які відбували в таборах свої терміни, а могли виявитися і шарлатанами, які взагалі нічого не розуміли у медицині, але були готові піти на обман заради хорошої роботи. Ще 1932 року ОГПУ скаржилося на брак кваліфікованого медичного персоналу[1370]. Це означало, що для в’язнів з медичними дипломами робився виняток із правил розподілу «блатних» посад: якими б не були їхні буцімто контрреволюційні злочини, їм майже завжди дозволялося займатися медициною[1371].

Нестача кадрів також вела до запровадження медичних курсів, на яких в’язні отримували кваліфікації медсестер і фельдшерів — часто ця підготовка була дуже поверховою. Євгенія Гінзбург отримала посвідчення медичної сестри після «кількох днів» у табірній лікарні, протягом яких вона опановувала мистецтво «ставити банки» і робити уколи[1372]. Александр Долгун, який навчався основ фельдшерської роботи в одному таборі, після переведення до іншого складав іспит. Співробітник, який мав сумніви щодо його кваліфікації, наказав йому провести розтин трупа, і Долгун «розіграв найкращу виставу, на яку був здатний, і робив усе так, начебто займався такими справами увесь час»[1373]. Для того, щоб отримати роботу фельдшера, довелося брехати і Янушу Бардаху: він заявив, що був студентом-медиком третього курсу, коли насправді навіть не вступав до університету[1374].

Результати можна передбачити. Після першого свого призначення табірним лікарем у Сєвураллагу Ісаак Фогельфангер, який сам був дипломованим хірургом, з подивом побачив, як місцевий фельдшер лікує цинготні пухирі — причиною яких є погане харчування, а не інфекція, — йодом. Пізніше він став свідком смертей багатьох хворих, які вмирали через те, що некваліфікований лікар вперто призначав їм уколи розчину звичайного цукру[1375].

Все це було відомо центральній адміністрації ГУЛАГу. Один з її представників скаржився у листі до свого московського начальника на брак лікарів: «На кількох лагпунктах медична допомога надається медсестрами-самоучками, в’язнями без жодної медичної підготовки». Інший писав, що табірна медицина суперечить «усім принципам радянської охорони здоров’я»[1376]. Начальство знало, що система погана, в’язні знали, що система погана, та, незважаючи на це, табірна медицина продовжувала працювати так, як і раніше.