Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Але навіть з усіма своїми недоліками — продажними лікарями, погано обладнаними палатами, нестачею ліків, — життя у лікарні чи лазареті було таким привабливим для в’язнів, що вони були готові не тільки залякувати і бити лікарів, а й завдавати ушкоджень самим собі. Як солдати, що не хочуть іти в бій, зеки теж влаштовували «саморуби» — самокаліцтва і «мастирки» — імітації хвороб) у відчайдушних спробах врятувати собі життя. Дехто з них вважав, що таким чином його звільнять за інвалідною амністією. Насправді в це вірили так багато в’язнів, що ГУЛАГ принаймні в одному випадку видав наказ, у якому йшлося, що інваліди достроковому звільненню не підлягають (хоча насправді таке час від часу траплялося)[1377]. Проте більшість просто були раді не йти на роботу.

Особливо суворо каралося самокаліцтво — додатковим табірним терміном. Можливо, це було відображенням того факту, що в’язень-каліка був тягарем для держави і гальмував виконання виробничого плану. «Самокаліцтво каралося жорстоко, як саботаж», — пише Анатолій Жигулін[1378]. Один в’язень розповідає історію злодія, який відрізав собі два пальці на лівій руці. Однак замість того, щоб відправити в інвалідний табір, його примушували сидіти в снігу і дивитися, як працюють інші в’язні. Йому було заборонено ходити під загрозою розстрілу за спробу втечі, і «дуже скоро він сам попросив лопату, і, рухаючи нею, як милицею, здоровою рукою з плачем і прокльонами почав тикати нею у мерзлу землю»[1379].

Однак багато в’язнів вважали, що можливі вигоди варті ризику. Деякі методи були жорстокими. Особливо знаменитими тут були злодії, які просто відрубували сокирою собі три середні пальці. Інші відрубували ступню, руку чи втирали собі в очі кислоту. Ще інші перед виходом на роботу загортали одну ногу в мокру ганчірку: увечері вони поверталися з обмороженням третього ступеня. Той самий метод застосовувався до пальців. У 1960-х роках Анатолій Марченко бачив чоловіка, який цвяхом прибив свої яєчка до тюремної лави[1380]. Та він не був першим: Валерій Фрід пише про чоловіка, який прибив мошонку до пенька[1381].

Використовувалися також і тонші методи. Сміливіші злодії викрадали шприц і вколювали собі у статевий член мильний розчин: наслідки виглядали як симптоми венеричного захворювання. Інший в’язень знайшов спосіб симулювати захворювання легенів силікоз. Спершу він спиляв невелику кількість срібного пилу зі срібної обручки, яку йому вдалося зберегти серед особистих речей. Потім він змішав срібний пил з тютюном і викурив його. Він нічого не відчув, але пішов до лікарні, кашляючи так, як кашляли хворі на силікоз. Флюорографія показала у його легенях страшні затемнення — чого було достатньо для звільнення від роботи і переведення до табору для невиліковно хворих[1382].

Також в’язні робили спроби викликати у себе інфекційні захворювання чи хронічні хвороби. Вадим Александрович лікував хворого, який заразив себе брудною швейною голкою[1383]. Густав Герлінг бачив, як один в’язень засовував руку у вогонь, думаючи, що ніхто його не бачить; це він робив кожного дня, щоб підтримувати у себе рану, яка дивовижним чином не загоювалася[1384]. Жигулін захворів, випивши крижаної води, а потім надихавшись холодного повітря. Це дало йому температуру, достатньо високу для звільнення від роботи: «О, щасливі десять днів у лікарні!»[1385]

Також в’язні симулювали божевілля. Бардах під час свого фельдшерування деякий час працював у психіатричній палаті центральної магаданської лікарні.

Там головний метод викриття симуляції шизофренії полягав у тому, щоб посадити підозрюваного у палату зі справжніми шизофреніками: «За лічені години навіть найстійкіші стукали у двері і просили випустити їх». Якщо це не спрацьовувало, кололи камфору, яка викликала тяжкі травми мозку, у кращому разі напади неконтрольованої люті. Ті, хто виживали, рідко коли бажали повторення цієї процедури[1386].

За спогадами Елінор Ліппер, існувала стандартна процедура для виявлення симуляції паралічу. Хворого клали на операційний стіл і давали слабке знеболювальне. Коли той прокидався, лікарі ставили його на ноги. Коли називали його ім’я, він робив кілька кроків до того, як опам’ятатися і впасти на підлогу[1387]. Дмитро Бистрольотов був свідком того, як одну жінку вилікувала від «глухоти» її власна мати. Адмністрація, маючи сумніви щодо заяв жінки про погіршення слуху, запросила її матір навідати дочку, але їй не дали зайти в зону. Її залишили стояти під воротами, де вона і стояла, кличучи дочку. Природно, що та зреагувала[1388].

Але були і лікарі, які допомагали в’язням знаходити методи самокаліцтва. В Александра Долгуна, незважаючи на слабкість і неконтрольовану діарею, температура не була достатньо високою для того, щоб його звільнили від роботи. Втім, коли він сказав лікареві, освіченому латишу, що він американець, лікар просяяв. «Я вмирав від того, що нікого не міг знайти, щоб поговорити англійською», — сказав він і показав, як Долгуну викликати зараження у порізі. Процедура призвела до виникнення величезного фіолетового фурункула на руці, достатнього для того, щоб справити враження серйозності захворювання на співробітників МВД, які перевіряли лікарню[1389].

І знову звичайна мораль ставала перевернутою. На волі жоден лікар, який умисно робив свого пацієнта хворим, не вважався б доброю людиною. Проте в таборах такого лікаря шанували, як святого.

Не всі методи виживання в таборах були закоріненими у самій системі. Також не всі вони передбачали пособництво, жорстокість чи самокаліцтво. Якщо деяким в’язням — можливо, великій більшості уцілілих, — вдалося вижити за допомогою маніпулювання правилами табірного життя, були також і ті, хто покладався на те, що Цвєтан Тодоров у своїй книжці про мораль концентраційних таборів назвав «звичайними чеснотами»: турботу про інших, дружбу, гідність й інтелектуальне життя[1390].

Турбота набирала різних форм. Були в’язні, які, як ми вже бачили, вибудовували власні мережі виживання. Представники етнічних груп, які займали панівне становище у деяких таборах наприкінці 1940-х років — українці, прибалти, поляки, — створили цілі системи взаємної допомоги. Інші довгими роками вибудовували свої незалежні мережі зв’язків. Ще інші просто заводили собі одного-двох дуже близьких друзів. Мабуть, найвідомішою такою табірною дружбою була дружба Аріадни Ефрон, дочки поетеси Марини Цвєтаєвої, і Ади Федерольф. Вони доклали неймовірних зусиль, щоб триматися разом і в таборі, і на засланні, а потім однією книжкою видали свої спогади. В одному місці своєї частини цих мемуарів Федерольф розповідає про зустріч після довгої розлуки, коли Ефрон відправили в іншому етапі:

«Було вже літо. Перші дні після приїзду були жахливі. Гуляти вивели тільки один раз — спека була нестерпна. І раптом новий етап з Рязані і… Аля. Я задихнулася від радості, витягла її на верхні нари і лягла поряд. Ось воно, зеківське щастя, щастя зустрічі з людиною…»[1391]

Інші з цим погоджуються. «Дуже важливо мати друга, людину, якій довіряєш, яка ніколи не залишить тебе в біді», — пише Зоя Марченко[1392]. «Неможливо вижити самому. Люди організовувалися у групи по двоє, по троє», — пише інший в’язень[1393]. Дмитро Панін теж пише, що його здатність опиратися нападам з боку злодіїв була наслідком того, що він з іншими в’язнями організував групу самозахисту[1394]. Звичайно, тут були свої обмеження. Януш Бардах пише про свого найкращого табірного друга: «Ні він, ні я ніколи не просили в іншого їжі і не пропонували її. Обидва ми знали, що цього святого правила порушувати не можна, коли ми хочемо залишитися друзями»[1395].

Якщо повага до інших допомагала зберігати свою людяність, то й повага до себе допомагала іншим. Багато табірників, особливо жінки, говорять про необхідність підтримувати чистоту, бути якомога чистішими для того, щоб зберегти гідність. Ольга Адамова-Сліозберг пише, як її співкамерниця кожного ранку «прала і сушила свій білий комірець і підшивала його до блузки»[1396]. В’язні-японці в Магадані зробили «японську лазню» — велику діжку з прикріпленими навколо неї лавками[1397]. Під час 16-місячного перебування у ленінградській тюрмі «Кресты» Борис Четвериков постійно прав свій одяг і мив стіни й підлогу в камері, — а потім переспівував усі оперні арії і пісні, які знав[1398]. Інші займалися фізичними справами або гігієнічними процедурами. Ось що пише Бардах:

«Незважаючи на втому і холод, я зробив зарядку, вимив обличчя і руки. Я хотів по можливості повернути собі самоповагу, не уподібнюючись до тих багатьох, кого я бачив день у день. Спочатку їм ставали байдужими гігієна чи зовнішній вигляд, потім товариші, а потім і власне життя. Якщо я більше ні на що не здатний, я маю дотримуватися цього розпорядку, який, як я сподівався, врятує мене від деградації і смерті»[1399].

Ще інші займалися інтелектуальними вправами. Багато, дуже багато в’язнів пишуть про те, що вони писали або вчили напам’ять вірші, повторювали про себе свої і чужі вірші, читали їх друзям. У 1960-х роках у Москві Євгенія Гінзбург одного разу розмовляла з письменником, який не міг повірити, що в таких умовах в’язні справді були здатні повторювати про себе вірші й відчувати від цього психологічне полегшення. «"Так, так", — погоджувався він. Він знав, що я не перша про це свідчу, та все ж йому здається, що ми прийшли до цього заднім числом». Гінзбург пише, що той чоловік не розумів її покоління, людей, які все ще належали «добі великої ілюзії… ми з висот поезії кидались у комунізм»[1400].

Ніна Гаген-Торн, етнограф за фахом, писала вірші й часто співала їх про себе:

«Я в таборах практично зрозуміла, чому дописемна культура завжди складалася у формі пісень — інакше їх не запам’ятаєш, не завчиш. Книги були у нас випадковістю. Їх то давали, то забирали. Писати забороняли завжди, як і вести навчальні гуртки: боялися, розведуть контрреволюцію. І ось кожен готував собі, як умів, поживу для розуму»[1401].

Шаламов каже, що поезія «серед удавання і розтлінного зла» врятувала його від повного огрубіння. Ось уривок з одного з написаних ним віршів, «Поетові»: