Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

У південніших таборах відстані також становили проблему. Навіть якщо в’язень перелазив через колючий дріт чи тікав з місця роботи в лісі — з огляду на вайлуватість охоронців зробити це було не так уже і важко, — він опинявся за багато кілометрів від дороги чи залізничної колії, а іноді за багато кілометрів від будь-чого, що нагадувало б населений пункт. Не було їжі і прихистку; іноді також майже не було води.

Крім того, всюди були вартові: увесь Колимський край — багато сотень квадратних кілометрів тайги — зрештою, являв собою величезну тюрму, так само як і Республіка Комі, і пустелі Казахстану, і Північний Сибір. У таких місцях було мало звичайних сіл і звичайних мешканців. Кожен, хто ходив тут без належних документів, відразу ж визнавався втікачем, його або розстрілювали, або били і повертали до табору. Один із в’язнів вирішив не брати участі у втечі саме з цієї причини: «Куди мені йти без документів і грошей на території, заповненій концентраційними таборами і всіяній заставами?»[1443]

Втікач не міг сподіватися на допомогу місцевих мешканців, навіть якби хтось трапився йому на шляху. У царські часи люди в Сибіру зазвичай співчували втікачам, на ніч для них перед порогами ставили хліб і молоко. Саме про таке ставлення йдеться у старовинній тюремній пісні:

Хлебом кормили крестьянки меня,

Парни снабжали махоркой.[1444]

У сталінському Радянському Союзі настрої змінилися. Більшість людей були більш схильними видавати «ворогів народу», що втекли з ув’язнення, і навіть ще більше — «рецидивістів». Так було не тільки тому, що вони вірили, чи наполовину вірили, у те, що говорила про в’язнів пропаганда, а також і тому, що той, хто не видавав втікача, сам ризикував отримати великий термін тюремного ув’язнення[1445]. Та в суспільстві, охопленому параноєю, ці страхи не обов’язково мусили мати якийсь конкретний характер:

«Щодо місцевого населення, то ніхто нас не рятував і не переховував, як рятували і переховували тих, хто тікав з німецьких концентраційних таборів. Так було тому, що дуже багато років усі жили у постійному страху і підозрах, з хвилини на хвилину чекаючи на нову біду, боячись навіть одне одного… У місці, де кожен, від найменшого до найповажнішого, боявся шпигунів, неможливо було розраховувати на успішну втечу»[1446].

Якщо для видачі втікачів недостатньо було ідеології і страху, то спонукати місцевих людей це зробити могла жадібність. Справедливо чи несправедливо, але багато авторів спогадів переконані, що місцеві пленімінні народи — чукчі на Далекій Півночі, казахи на півдні — постійно розшукували втікачів. Дехто з них ставав професійним мисливцем на людей. Вони розшукували втікачів в обмін на кілограм чаю чи мішок борошна[1447]. На Колимі місцевий мешканець, який приносив праву руку втікача — чи, за деякими даними, його голову, — отримував премію у 250 рублів; здається, така система діяла всюди[1448]. В одному документованому випадку місцевий мешканець розпізнав втікача, який переховувався під виглядом вільного, і повідомив про нього владі. Він отримав 250 рублів. Його син, який пішов до міліцейського відділку, теж отримав 150. В іншому випадку чоловік, який повідомив про втікача начальника табору, отримав царську винагороду — цілих 300 рублів[1449].

Покарання для повернутих утікачів було вкрай суворим. Багатьох розстрілювали на місці. Їхні мертві тіла також використовувалися у пропагандистських цілях:

«Коли ми підійшли до воріт, на якусь мить мені здалося, що мені сниться страшний сон: на стовпі висіло оголене мертве тіло. Руки і ноги було зв’язано дротом, голова похилилася на один бік, нерухомі очі напіввідкриті. Над головою був плакат з написом: "Така доля кожного, хто намагається втекти з Норильська"»[1450].

Жигулін згадує, що тіла в’язнів-утікачів лежали в центрі його колимського лагпункту іноді цілий місяць[1451]. Насправді така практика має довгу історію, почалася вона ще в Соловецькому таборі. У 1940-х роках вона стала майже повсюдною[1452].

Та, незважаючи на це, в’язні робили спроби тікати. Справді, і офіційна статистика, і розлючені офіційні листи й розпорядження ГУЛАГу свідчать про те, що спроби втеч і успішні втечі були набагато численнішими, ніж про це говорять автори спогадів. Є, наприклад, документи щодо покарань, застосованих після успішних втеч. Наприклад, 1945 року після кількох групових втеч з таборів навколо «Будівельної дільниці НКВД № 500», залізниці через Східний Сибір, офіцери воєнізованої охорони отримували від п’яти до десяти днів ув’язнення; у дні, проведені за гратами, їм нараховували 50% заробітної плати. В інших випадках, після особливо великих втеч, охоронців притягували до суду, а начальників таборів звільняли з посад[1453].

Є також документи стосовно охоронців, які не допустили втечі. Одного тюремного охоронця було нагороджено премією у 300 рублів: він підняв тривогу, коли виявив задушеного в’язнями вартового. Двоє вищих посадовців отримали по 200 рублів, а солдати, що брали участь у справі, — по 100[1454].

Жоден табір не гарантував абсолютної неможливості втечі. Через своє розташування невразливим для втеч вважався Соловецький табір. Проте два колишні білогвардійці С. А. Малсадов і Юрій Бессонов втекли з одного з материкових таборів СЛОНу 1925 року. Після нападу на охоронців вони 35 днів йшли до фінського кордону. Обидва пізніше написали книжки про пережите — ці спогади були серед перших про Соловецький табір, які з’явилися на Заході[1455]. 1928 року з Соловецького було здійснено ще одну знамениту втечу: півдесятка в’язнів напали на охорону і прорвалися через табірні ворота. Більшості з них вдалося втекти, ймовірно, теж через фінський кордон[1456]. Дві особливо примітні втечі, також із Соловецького табору, відбулися 1934 року. В одній брало участь четверо «шпигунів», в іншій — «один шпигун і два бандити». Обидвом групам вдалося вкрасти човни і втекти по воді, як вважається, до Фінляндії. Внаслідок цього начальника табору було звільнено з посади, а іншим винесено догани[1457].

З розширенням СЛОНу наприкінці 1920-х років на материкову частину Карелії можливостей для втечі стало більше — цим скористався Володимир Чернавін. Чернавін був спеціалістом у галузі рибництва, він мав сміливість привнести трохи реалізму у п’ятирічний план Мурманського рибтресту. Цю його критику було винагороджено судовим терміном за «шкідництво». Він отримав п’ять років таборів і був відправлений до СЛОНу. Зрештою, в таборі він отримав роботу за фахом у Північній Карелії — він мав брати участь у плануванні нових рибозаготівельних підприємств.

Чернавін чекав слушної нагоди. Багато місяців він завойовував довіру свого начальства, яке навіть дало дозвіл на приїзд до нього його дружини і 15-річного сина Андрія. Одного дня під час цього відвідання влітку 1933 року родина вирушила на «пікнік» на інший бік затоки. Коли вони вийшли на західний берег, Чернавін з дружиною сказали синові, що вони залишають СРСР — пішки. «Без компаса і карти ми йшли через дикі гори, через ліси і болота, у напрямку Фінляндії і свободи», — пише Чернавін[1458]. Через десятки років Андрій згадував, що його батько був переконаний у тому, що він може змінити ставлення світу до радянської Росії, якщо напише книжку про пережите. Книжку він написав. Ставлення світу не змінилося[1459].

Вчинок Чернавіна, ймовірно, не був таким уже особливим: справді, ранній період існування ГУЛАГу, можливо, був «золотою добою» для втеч. Кількість в’язнів швидко зростала, охоронців не вистачало, табори були розташовані порівняно близько від Фінляндії. 1930 року на фінському кордоні було спіймано 1174 втікачі. 1932 року їх було виявлено 7202 — ймовірно, що пропорційно зростала і кількість успішних втеч[1460]. За власними статичними даними ГУЛАГу, — які, звичайно, можуть бути неточними, — 1933 року з таборів утекли 45 755 в’язнів, з яких спіймано було тільки трохи більше чверті — 28 370[1461]. Повідомлялося про страх місцевого населення перед втікачами, а начальники таборів постійно вимагали підкріплень — так само, як прикордонники і місцеве ОГПУ[1462].

У відповідь ОГПУ запровадило суворіші запобіжні заходи. Приблизно в цей же час серед місцевого населення активно вербувалися помічники: один із наказів ОГПУ вимагає створення навколо кожного табору 20–25-кілометрових «поясів безпеки», у яких місцеве населення мало «вести активну боротьбу» з утікачами. До цього списку також включалися особи, відповідальні за залізничний та водний транспорт у районах поблизу таборів. Було видано наказ про заборону охоронцям виводити в’язнів з їхніх камер після заходу сонця[1463]. Місцеві чиновники благали збільшити надання матеріальних і людських ресурсів, і особливо — збільшити кількість охоронців для запобігання втечам[1464]. Відповідно до нових законів утікачі отримували додаткові терміни ув’язнення. Охоронці знали, що якщо вони застрелять втікача, то можуть навіть отримати нагороду[1465].

Та, незважаючи на це, кількість втеч швидко не зменшувалася. У 1930-ті роки групових втеч з Колими було більше, ніж у подальші роки. Кримінальні в’язні, яких посилали на роботу на лісові лагпункти, організовувалися у банди, викрадали зброю і навіть нападали на місцевих мешканців, геологічні партії і поселення місцевих народів. Після щонайменше 22 таких випадків 1936 року для 1500 «особливо небезпечних елементів» — в’язнів, схильних до втечі, — було створено спеціальний табірний підрозділ[1466]. Пізніше, у січні 1938 року, у розпалі Великого терору один із заступників керівника НКВД розіслав в усі табори Радянського Союзу циркуляр, у якому зазначалося, що, «незважаючи на ряд наказів вести рішучу війну проти втеч в’язнів з таборів… у цій справі потрібно зробити ще багато серйозних поліпшень»[1467].

На початку Другої світової війни кількість втеч знову різко зросла завдяки можливостям, які відкривалися під час евакуації таборів із західної частини країни та загальному хаосу[1468]. У липні 1941 року 15 в’язнів втекли з Печорлагу, розташованого в одному з найвіддаленіших районів Республіки Комі. У серпні того самого року восьми в’язням під проводом колишнього старшого лейтенанта Північного флоту вдалося втекти з віддаленого лагпункту самої Воркути[1469].