Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

«Туфта» також могла організовуватися на набагато вищому адміністративному рівні, за допомогою ретельних і обережних переговорів між бригадирами і нормувальниками — табірними функціонерами, робота яких полягала у тому, щоб визначати, що бригада може, а чого не може зробити за день. Нормувальники, як і бригадири, були дуже схильні до фаворитизму і хабарництва. Наприкінці 1930-х років на Колимі Ольга Адамова-Сліозберг опинилася на посаді бригадира, на чолі бригади жінок, що копали траншеї, і яка складалася переважно з політичних ув’язнених — усі вони були ослаблені тривалими тюремними термінами. Коли після триденної роботи виявилося, що вони виконали тільки 3% норми, вона пішла до нормувальника і попросила її знизити. Після того як він почув, що слабка бригада складається переважно з колишніх партійних, його обличчя потемніло:

«А, колишні члени партії? От якби ви були проститутки, я дав би вам мити віконця, і ви робили б по три норми. Коли ці члени партії в 1929 році розкуркулювали мене, виганяли з дому з шістьма дітьми, я їм казав: “А чим же діти винні?” — вони відповідали: "Такий радянський закон". Так ось, дотримуйтеся радянського закону, викидайте по дев’ять кубометрів грунту! — Він сміявся. — Дотримуйтеся радянського закону!»[1309]

Нормувальники також знали про потребу в певні моменти берегти робочу силу — коли, наприклад, табір критикували за високі показники смертності, чи коли табір був розташований на Далекій Півночі і міг отримувати нову зміну тільки раз на сезон. У таких обставинах нормувальники справді могли знижувати норми або закривати очі на їх невиконання. Цей метод був відомий у таборах під назвою «натягування норм», і сказати, що він набув широкого застосування — це нічого не сказати[1310]. Один в’язень працював на шахті, на якій він мав щодня нарубувати по 5,5 тонни вугілля — завдання неможливе. Головний інженер — вільний — прийняв розумне рішення: він розпитав, скільки в’язнів безпосередньо добувають вугілля, а скільки виконують якісь допоміжні роботи або й зовсім нічого не роблять, і вже на цій основі наказав нормувальникам встановлювати норми; при цьому звання стахановців переходило від одних працівників до інших, так що всі вони отримували більш-менш рівні пайки[1311].

Хабарі працювали також і на вищих рівнях табірної ієрархії, часом проходячи цілий ланцюг різних людей. Олександр Клейн побував у таборі наприкінці 1940-х років, коли зекам для стимулювання кращої праці почали давати невеликі зарплати:

«Отримавши зароблені гроші (було їх небагато), роботяга давав хабара бригадиру. Це було обов’язковим: тоді бригадир мав дати хабарі десятнику і нормувальнику, який визначав норму, котру мала виконувати бригада… крім того, десятник і бригадири мали давати хабарі нарядчикові, який розподіляв роботу. Кухарі теж давали хабарі старшому кухареві, а працівники лазні — своєму начальнику».

У середньому, пише Клейн, він віддавав половину своєї «зарплати». Наслідки для тих, хто не давав, могли бути жахливими. Тим в’язням, які не платили, автоматично записували низьку процентовку, що вело до зниження пайків. Бригадири, які не хотіли платити, потерпали більше. Одного такого, як пише Клейн, убили прямо в ліжку. Йому розбили каменем голову — а ті, хто був навколо нього, навіть не почули[1312].

«Туфта» давалася взнаки і на всіх рівнях табірної статистики. Начальники таборів і бухгалтери регулярно змінювали цифри у вигідний для себе бік, про що свідчать звіти про крадіжки, які регулярно подавалися перевіряючими. Всі, хто мав хоч найвіддаленіше відношення до табору, крали продукти, гроші і взагалі все, що можна вкрасти: 1942 року сестру начальника залізничного підрозділу Джезказганського табірного комплексу у Казахстані звинуватили у «незаконній передачі продуктів харчування» і спекуляції. На одному лагпункті 1941 року начальник табору і головний бухгалтер «використали своє посадове становище» для фабрикування фальшивих банківських рахунків, що давало їм змогу красти гроші з рахунків табору. Начальник вкрав 25 тисяч рублів, бухгалтер — 18 тисяч, що за тодішніми радянськими мірками було справжнім багатством. Проте суми були такими значними не завжди: у товстій папці з документами щодо Сиблагу за 1942–1944 роки серед інших зберігаються документи прокуратури, а там — численні листи, що відображають запеклу суперечку про одного вільного працівника табору, який буцімто вкрав дві залізні миски, один емальований чайник, одну ковдру, один матрац, два простирадла, дві подушки і дві наволочки.[1313]

Від крадіжок навряд чи було дуже далеко і до брехні щодо показників виробництва. Якщо «туфта» починалася на рівні бригади і підсилювалася на рівні лагпунктів, то, коли бухгалтери великого табірного комплексу підбивали загальну статистику, цифри вже були дуже далекими від дійсності; а це, про що докладніше йтиметься далі, вело до дуже неточних уявлень про справжні обсяги табірного виробництва, які у будь-якому разі були вкрай низькими.

Насправді, при всій цій брехні і шахрайстві, майже неможливо сказати, що означають виробничі показники ГУЛАГу. Через це мене завжди дуже дивували ретельно складені докладні річні звіти ГУЛАГу, такі як, наприклад, звіт за березень 1940 року. Більш як на 124 сторінках цього вражаючого документа наводяться виробничі показники десятків таборів, класифікованих за їх спеціалізацією: лісові табори, промислові табори, шахти, сільське господарство. До звіту додається безліч таблиць і діаграм, а також багато різних числових даних. На закінчення автор звіту самовпевнено заявляє, що загалом обсяг виробництва ГУЛАГу за рік становить у грошовому обчисленні 2 мільярди 659 з половиною мільйонів рублів — число, яке за згаданих обставин не має жодного сенсу[1314].

«Туфта» не була єдиним методом, використовуваним в’язнями для приведення у відповідність неможливих норм, виконання яких від них вимагали, із неможливими пайками, які їм давали. Не була вона і єдиним засобом, який застосовувало керівництво для виконання власних неможливих виробничих завдань. Існували й інші способи змусити в’язнів співпрацювати з владою, про які яскраво пише Ісаак Фільштинський у першому розділі своїх спогадів «Ми крокуєм під конвоєм».

Фільштинський починає розповідь зі своїх перших днів у Каргопольлагу, лісовому і будівельному таборі, розташованому на північ від Архангельська. Автор знайомиться з новоприбулою молодою жінкою. Вона була в бригаді, яку тимчасово прикріпили до бригади Фільштинського. Його увагу привернув її «боязкий погляд» і подраний табірний одяг, він підійшов до неї ближче. Так, сказала вона, прибула «вчора етапом з тюрми». Вони розговорилися. Історія її, як пише Фільштинський, «як на той час була доволі банальною». Вона була художниця 26 років, заміжня, мала трирічного сина. Арештували її за те, що «вона щось сказала подрузі-художниці, а та донесла куди слід». Через те, що 1937 року її батька теж арештували, їй швидко дали вирок за поширення антирадянської пропаганди.

Коли вони розмовляли, ця жінка, злякано озираючись, тримала Фільштинського за руку. Це заборонялося, проте охоронець, на щастя, не помітив. Після прибуття на місце роботи їх розділили, але по дорозі додому молода художниця знайшла Фільштинського знову. Наступні півтора тижня вони разом ходили на роботу і з роботи, вона розповідала йому, як тужить за домом, про чоловіка, який її залишив, про дитину, яку може ніколи більше не побачити. Потім жіночу бригаду остаточно відділили від бригади Фільштинського, і він втратив слід своєї подруги.

Минуло три роки. Рідкісного для Далекої Півночі спекотного дня Фільштинський знову її побачив. Цього разу вона була одягнена у «новісіньку тілогрійку, акуратно підігнану до її зросту і фігури». Замість звичайного зшитого з онучного матеріалу капора на ній був берет. Замість стоптаних табірних черевиків — туфлі. Обличчя в неї розповніло, виглядала вона вульгарніше. Говорила брудною, пересипаною лайкою мовою, що свідчило про тісні зв’язки з кримінальним світом табору. Піймавши погляд Фільштинського, вона густо почервоніла. Вона повернулася і пішла геть, «майже побігла».

У момент їхньої третьої і останньої зустрічі жінка була одягнена, як йому здалося, «за останньою міською модою». Вона сиділа за конторським столом — уже не була зечкою. Тепер вона була дружиною майора Л., табірного начальника, знаменитого своєю жорстокістю. Говорила вона з Фільштинським грубо і недовго. Перетворення було повним: з ув’язненої вона стала співробітницею, а зі співробітниці представником адміністрації. Спочатку вона опанувала мову злочинного світу, потім його одяг і звички. В кінці цього шляху вона зрештою досягла привілейованого статусу табірного начальства. Фільштинський відчув, що йому «немає про що з нею говорити» — хоча, виходячи з кімнати, він оглянувся. На мить їхні погляди зустрілися, і йому здалося, що він побачив спалах «безмежної туги» і блиск сліз[1315].

Доля цієї жінки знайомим із системами концентраційних таборів у інших країнах видасться схожою на те, що знають вони. Дослідник історії нацистських концентраційних таборів Вольфганг Зофський пише, що «абсолютна влада — це структура, а не володіння». Він має на увазі, що влада у німецьких таборах не зводилася просто до того, що одна особа контролювала життя інших. Натомість, «роблячи невелику кількість жертв своїми співучасниками, режим розмивав межу між тюремниками і в’язнями»[1316]. Хоча в ГУЛАГу панував інший різновид жорстокості, нацистські й радянські табори в цьому відношенні схожі: радянський режим так само використовував в’язнів, спокушав декого з них до співробітництва з репресивною системою, піднімав їх над іншими і надавав їм привілеї, які, у свою чергу, відплачувалися допомогою у здійсненні своєї влади. Не випадково, що в цій історії Фільштинський звертає таку увагу на одяг своєї знайомої: у таборах, де все було у хронічному дефіциті, невеликі поліпшення в одязі, їжі чи умовах життя були достатніми для того, щоб спонукати в’язнів співробітничати, боротися за просування. В’язні, які досягли в цьому успіху, отримали табірну назву «придурки». А коли вони досягали такого статусу, їхнє життя поліпшувалося у безлічі різноманітних дрібниць.

Солженіцин, який звертається до цієї теми знову і знову, в «Архіпелагу ГУЛАГ» так пише про їхню маніакальну перейнятість маленькими привілеями і милостями:

«Через звичайну кастову обмеженість людського роду придуркам дуже скоро стає незручним спати з простими роботягами в одному бараку, на загальній вагонці, та взагалі навіть на вагонці, а не на ліжку, їсти за одним столом, роздягатися в одній лазні, надягати ту білизну, в якій упрівав і яку подер роботяга…»

Визнаючи, що «будь-яка життєва класифікація не має різких меж», Солженіцин, проте, робить усе можливе, щоб якнайповніше описати ієрархію придурків. Як він пояснює, у найнижчому колі знаходяться «зонні придурки»: ув’язнені інженери, конструктори, технологи і геологи. На щабель вище за них — ув’язнені-десятники, планувальники, нормувальники, виконроби, майстри. Члени обох цих груп ранком мусять ходити на шикування і переклички й на роботу ходять під конвоєм. З іншого боку, вони не працювали фізично, і тому не були «повністю виснаженими» в кінці дня; це робило їх становище привілейованим відносно в’язнів на загальних роботах.

Ще вище стояли «зонні придурки». Були в’язні, які взагалі не залишали зони протягом дня. Солженіцин пише:

«Робітникові госпдвору вже живеться значно легше, ніж роботязі загальному: йому не ставати на розвід, отже, можна пізніше підніматися і снідати; у нього немає проходження під конвоєм до робочого об’єкта й назад, менше суворостей, менше холоду, менше втрат сили; до того ж і закінчується його робочий день раніше; його роботи або в теплі, або обігрівалка йому доступна… "Кравець" звучить і значить у таборі приблизно те саме, що "доцент" на волі»[1317].