Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Найнижчі в ієрархії зонних придурків виконують фізичну роботу: це робітники у лазні, прачки, посудомийки, кочегари, днювальні бараків, а також ті, хто працює на табірних госпдворах, ремонтує одяг, взуття і техніку. Над ними стояли «справжні» зонні придурки, які взагалі не працювали фізично: кухарі, хліборізи, писарі, лікарі, перукарі, старші бараків, нарядчики, бухгалтери. У деяких таборах були навіть в’язні, робота яких полягала в куштуванні їжі[1318]. Ці «справжні» придурки, пише Солженіцин, «не тільки ситі, не тільки ходять в чистому, не тільки звільнені від підіймання важкого і ломоти у спині, але й мають велику владу над тим, що потрібно людині, а отже, владу над людьми»[1319]. Саме ці придурки мали повноваження вирішувати, яку роботу виконувати звичайним в’язням, скільки їм будуть давати їжі, чи буде їм доступною медична допомога — коротше кажучи, житимуть вони чи помруть.

На відміну від привілейованих в’язнів у нацистських таборах, придурки радянських таборів не мали належати до якоїсь певної расової категорії. Теоретично до статусу придурка міг піднятися кожний — так само, як кожен міг стати охоронцем, — і межа між цими двома категоріями не була стійкою. Хоча, в принципі, звичайні в’язні могли ставати придурками, а придурки, в принципі, могли опускатися до звичайних в’язнів, процеси ці регулювалися складними правилами.

Ці правила були різними у різних таборах і в різні часи, втім, як видається, існували кілька загальних принципів, які зберігалися більш-менш незмінними. Найважливіший з них полягав у тому, що стати придурком було набагато легше «соціально близькому» кримінальному в’язневі, ніж «соціально небезпечному» політичному. Оскільки спотворена моральна ієрархія радянської табірної системи проголосила «соціально близьких» — тобто професійних злодіїв, шахраїв, убивць і гвалтівників — такими, що краще надаються до перевиховання в добрих радянських громадян, вони автоматично мали більше можливостей отримати статус придурка. «Всюди і в усі часи, — з гіркотою пише один політичний, — ці ув’язнені мали майже безмежну довіру тюремної і табірної адміністрації та призначалися на такі легкі роботи, як у конторах, на складах, крамницях, лазнях, перукарнях і т. ін.»[1320]. Як уже зазначалося, особливо поширеною така практика була наприкінці 1930-х років і під час війни, коли в радянських таборах панівне становище посідали кримінальні банди. Та навіть пізніше — Фільштинський пише про кінець 1940-х років — цю «культуру» придурків тяжко відділити від культури професійних злодіїв.

Проте придурки-кримінальні також становили і проблему для табірного керівництва. Вони не були «вороги», — але вони водночас і не мали освіти. У багатьох випадках вони навіть не були письменними і не хотіли вчитися грамоти: навіть коли у таборах було запроваджено лікнепи, кримінальні в’язні ходити туди часто не вважали за потрібне[1321]. У влади не було іншого вибору — доводилося на певні роботи ставити політичних, як про це пише Лев Разгон: «під тиском невблаганного… плану найревніші, вертухайські начальники, які ненавиділи "контриків", були вимушені порушувати закон від 1930 року і ставити на роботи, що вимагали спеціальних знань, "п’ятдесят восьму"»[1322].

Насправді після 1939 року, коли Берія змінив на посаді Єжова — і одночасно почав намагатися зробити ГУЛАГ економічно ефективним, — правила тут ніколи остаточно не прояснювалися. У вказівках Берії від серпня 1940 року поряд з чіткою забороною начальникам таборів використовувати політичних в’язнів на будь-яких адміністративних посадах є й винятки. За професіями мали використовуватися дипломовані лікарі і, за особливих обставин, також в’язні, засуджені за деякими «меншими» злочинами 58-ї статті — частини 7, 10, 12 і 14, зокрема, «анти-радянська агітація» (як-от анекдоти і жарти про радянський режим) та «антирадянська пропаганда». З іншого боку, засуджені за «тероризм» і «зраду Батьківщини» теоретично не могли ставитися на жодні інші роботи, крім тяжких фізичних[1323]. Та коли почалася війна, перестав діяти навіть цей наказ. Сталін і Молотов видали спеціальне розпорядження Дальстрою «з огляду на виняткове становище» «укладати індивідуальні угоди на певний період часу з інженерами, технологами й адміністративними працівниками, присланими на роботу на Колиму»[1324].

Разом з тим начальники таборів, які мали надто багато політичних на високих табірних посадах, ризикували бути покараними, і певний ступінь такої двозначності зберігся і в подальшому. Як пишуть і Солженіцин, і Разгон, через це часом траплялося, що політичних призначали на «добрі» роботи у приміщенні, обліковцями і бухгалтерами — але тільки тимчасово. Кожного року, коли мала прибути чергова московська комісія, їх знову з цих посад звільняли. Разгон має щодо цього свою теорію:

«Добрий начальник табору чекав, поки приїде комісія, давав їй робити свою роботу, усував усіх, кого потрібно. Цей процес не забирав багато часу, а всі, хто залишився на своїх місцях, залишалися там надовго — на рік, до наступного грудня, чи щонайменше на півроку. Менш здібні й дурніші начальники усували таких людей завчасно, щоб відрапортувати, що все гаразд. Найгірші начальники таборів, ті, що мали найменше досвіду, свідомо виконували накази свого начальства і не дозволяли особам, засудженим за 58-ю статтею, працювати з будь-яким іншим інструментом, крім кирки і тачки, пилки і сокири. Такі начальники таборів були найменш успішними. Таких начальників таборів швидко звільняли»[1325].

На практиці правила часто виявлялися просто безглуздими. У Каргополі Фільштинському як політичному в’язневі було суворо заборонено проходити лісогосподарські курси для в’язнів. Проте йому дозволялося читати книжку, по якій ці курси читалися, а якщо він склав іспит, вивчивши предмет самотужки, йому також дозволялося працювати спеціалістом[1326]. В. К. Ясний, який теж був політичним в’язнем наприкінці 1940-х років, працював у Воркуті інженером взагалі без будь-яких проблем[1327]. У післявоєнні роки, коли у таборах почали посилюватися потужніші національні групи, панівне становище злодіїв нерідко перебирали краще організовані групи в’язнів — часто ними ставали українці і прибалти. Ті з них, хто мали кращі посади — десятників і виконробів, — мали можливість просувати своїх і насправді це робили, розподіляючи інші вигідні посади серед політичних в’язнів — своїх земляків.

Проте в жодному разі в’язні не мали повного права розподіляти вигідні роботи. Останнє слово щодо того, кому дістануться роботи придурків, залишалося за адміністрацією табору, і більшість начальників таборів були схильні давати легкі роботи тим, хто був готовий з ними співпрацювати, тобто інформаторам. На жаль, скільки система мала інформаторів, сказати тяжко. Хоча російські державні архіви Відкрили решту документів, документи «Третього відділу» ГУЛАГу, який відав інформаторами, залишаються закритими. Російський історик Віктор Бердинських у своїй книжці про Вятлаг наводить деякі цифри, не називаючи джерел: «У 1920-х роках керівництво ОГПУ поставило перед собою завдання мати не менш як 25% інформаторів від загальної кількості в’язнів. У 1930-х і 1940-х роках цю планову цифру було знижено до 10%». Але Бердинських також погоджується з тим, що справжня оцінка цієї кількості «ускладнена» без кращого доступу до архівів[1328].

Небагато авторів спогадів відкрито визнають, що були інформаторами, хоча дехто визнає, що їх намагалися завербувати. Зрозуміло, що в’язні, які були інформаторами в тюрмі (чи навіть ще до арешту), прибували до табору з відповідним записом у своїх особових справах. До інших, як видається, підходили відразу після прибуття в табір, коли вони все ще були дезорієнтовані й налякані. На другий день перебування у таборі Леоніда Труса викликали до оперуповноваженого — на табірному жаргоні «кума», який займався вербуванням інформаторів, — і запропонували співробітництво. Насправді не розуміючи до кінця, про що його просять, Трус відмовився. Він гадає, що саме через це його спочатку поставили на тяжку фізичну роботу — низьку за табірними стандартами. Бердинських теж наводить цитати з власних інтерв’ю і листування з колишніми в’язнями:

«З першого дня в зоні новоприбулих викликали до "кума". Мене теж викликали до "кума". Улесливо, обтічно і гладко він грав на тому факті, що автомобільна аварія, за яку мене було засуджено (десять років таборів плюс три позбавлення громадянських прав), — це не ганьба (це не грабіжництво, убивство чи ще щось таке), і він запропонував мені інформувати — щоб я став стукачем. Я ввічливо відмовився і не підписав "кумової" пропозиції».

Незважаючи на лайку «кума», цього в’язня не посадили у штрафний ізолятор. Після повернення у барак виявилося, що до нього ніхто не підходить: знаючи, що йому пропонувалося інформаторство, інші в’язні вважали, що він на це погодився[1329].

Мабуть, найзнаменитішим винятком із майже загальної відмови визнавати своє інформаторство, є знову Олександр Солженіцин, який докладно описує свій «роман» з табірним керівництвом. Він пише, що момент початкової слабкості мав місце у перші його дні в таборі, коли він докладав зусиль, щоб звикнути до раптової втрати свого соціального статусу. Після запрошення до оперуповноваженого його провели до «маленької, чистої і затишної кімнати». Після ввічливого запитання, чи зручно йому в таборі і чи пристосувався вже він до табірного життя, оперуповноважений запитав його: «То ви — радянська людина, правда?» Солженіцин погодився, що радянська.

Але хоча визнання себе «радянською» людиною було рівносильним бажанню співпрацювати, Солженіцин спочатку інформувати відмовився. Саме тоді оперуповноважений вдався до нової тактики. Він почав говорити Солженіцину про табірних блатних, запитав, що б він відчув, дізнавшись, що на його дружину напав хтось, хто втік з табору. Зрештою, Солженіцин погодився, що якби почув, що хтось з них планує втечу, то повідомив би про це. Він підписав зобов’язання, у якому обіцяв повідомляти про втечі керівництву, і вибрав псевдонім — Вєтров. «Ці шість літер, — пише він, — розжарюються у моїй пам’яті ганебними тріщинами»[1330].

За словами Солженіцина, він насправді ніколи ні про що не повідомляв. Коли його знову вербували 1956 року, він сказав, що відмовляється взагалі щось підписувати. Незважаючи на це, його першої обіцянки виявилося достатньо для того, щоб триматися на роботі придурка, жити у кращих умовах, трохи краще за інших в’язнів одягатися і харчуватися. Цей досвід «сповнює мене сорому», — пише він, і, поза сумнівом, ним зумовлене його презирство до придурків.

У час своєї публікації написане Солженіциним про придурків було суперечливим — таким воно залишається і досі. Як і те, що він писав про роботу в таборі, його трактування теми придурків викликало у світі колишніх в’язнів і істориків жваві дискусії, які тривають і досі. Фактично всі популярні мемуаристи, автори, що стали класиками, в той чи інший час були придурками: Євгенія Гінзбург, Лев Разгон, Варлам Шаламов, Солженіцин. Справді, дуже можливо, як про це дехто говорить, що більшість усіх в’язнів, котрі вижили протягом тривалих термінів ув’язнення, у якийсь момент були придурками. Я розмовляла з одним колишнім в’язнем, який розповів мені про зустріч старих табірних друзів, на якій він одного разу побував. Почалися спогади — компанія сміялася над старими табірними історіями, коли він оглянув кімнату і зрозумів те, що тримало їх разом, що зробило можливим те, що вони зараз сміялися з минулого, а не плакали над ним: «Усі ми були придурки».

Немає сумніву, що багатьом людям вдалося вижити завдяки тому, що вони мали роботу придурків і таким чином уникли жахів загальних робіт. Але чи завжди це дорівнювало активному співробітництву з владою? Солженіцин вважає, що дорівнювало. Він твердить, що навіть тих придурків, які не були інформаторами, можна назвати пособниками. «Який придурочний пост, — запитує він, — не пов’язаний з догоджанням вищим і з участю в загальній системі примусу?»

Часом співробітництво, як пояснює Солженіцин, було непрямим, але, незважаючи на це, воно було згубним. «Робочі придурки» — нормувальники, бухгалтери, інженери — не мучили людей фізично, однак усі вони працювали в системі, яка змушувала в’язнів працювати, поки вони не вмирали. Те саме стосується і «зонних»: машиністка розмножувала накази начальника. Можна сказати, що кожний хліборіз, здатний вкрасти для себе хлібину, відбирав у зека, що працював у лісі, частку його пайки, пише Солженіцин: «А хто ж недовішує Івану Денисовичу? Намочивши водою, краде у нього цукор? Хто не дає жирам, м’ясу і добрим крупам всипатися у загальний казан?»[1331]

У тому самому були переконані й інші. Одна колишня ув’язнена пише, що вона свідомо залишалася на загальних роботах протягом дев’яти років, щоб уникнути ганебних зв’язків, потрібних для «придурочної» роботи[1332]. Дмитро Панін (який, як уже відзначалося, знав Солженіцина в таборах і став прототипом одного з персонажів роману «У першому колі») також зізнається, що відчуває сором за два тижні, які він провів на легкій роботі на кухні: «Навіть ще гірше було усвідомлювати, що я краду їжу в інших в’язнів. Я намагався знайти виправдання в тому, що людина в моїх обставинах не переймається такими тонкощами; але це не допомогло звільнитися від почуття, що я роблю щось недобре, і коли мене з кухні витурили, я насправді був задоволений»[1333].

Рішуче не погоджувався із Солженіциним — як це робили і роблять багато інших, — Лев Разгон, письменник, який у 1990-х роках став майже таким самим авторитетним у темі ГУЛАГу. Під час ув’язнення Разгон мав одну з найкращих «придурочних» посад — нормувальника. Він твердить, що, як ще багато інших, вибравши стати «придурком», просто вибрав життя. Особливо у воєнні роки «було неможливо вижити, якщо ви валили ліс». Виживали тільки селяни: «Ті, хто знав, як гострити і направляти інструмент, і ті, хто при знайомій по сільському господарству роботі могли прожити на краденій картоплі, редьці чи якихось інших овочах»[1334].