Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Зрештою, голодували не всі. Бо навіть якщо більшість продуктів зникали до того, як вони потрапляли в юшку, один із продуктів першої необхідності зазвичай був все ж таки доступний — хліб. Як і про юшку, про хліб ГУЛАГу писали багато. Іноді згадують, що він був погано випечений: один в’язень згадує, що хліб був такий твердий, що «нагадував цеглину», такий малий, що його можна було з’їсти за «два укуси»[785]. Інший пише, що це був «буквально "чорний" хліб — через висівки, які робили його чорного кольору і грубої якості». Цей в’язень також відзначає, що його замішували великою кількістю води, через що він був «мокрий і важкий, так що насправді ми отримували менше призначених 700 грамів»[786].

Інші згадують про суперечки навколо сухіших і не таких водянистих шматків хліба[787]. В оповіданні Варлама Шаламова «Шеррі-бренді», художньому описі смерті Осипа Мандельштама, про наближення смерті поета свідчить втрата ним інтересу до таких речей: «Але він уже не хвилювався, не виглядав окрайця, не плакав, якщо окраєць йому не діставався, не запихав у рот тремтячими пальцями доважка»[788].

У голодніших таборах і в голодніші роки хліб набував майже священного статусу, навколо його споживання виріс цілий особливий етикет. Наприклад, якщо табірні злодії крали майже все інше безкарно, то крадіжка хліба вважалася особливо мерзенним і непробачним вчинком. Володимир Петров під час своєї довгої дороги на Колиму виявив, що «крадіжки дозволялися, і вкрасти могли все, на що була злодійська здібність і удача, але існував один виняток — хліб. Хліб був священним і недоторканним, незалежно від будь-яких відмінностей вагонного населення». Петрова навіть обрали старостою вагона, і, як того вимагала посада, він був зобов’язаний побити дрібного злодія, який украв хліб. Цей обов’язок він виконав[789]. Томас Сговіо також писав, що неписаним законом для кримінальних злочинців на Колимі було «Кради все — крім святої хлібної порції». Він також бачив, як «не одного в’язня забивали до смерті за порушення священної традиції»[790]. Як згадує Казимир Зарод, «якщо в’язень крав одежу, тютюн чи майже будь-що інше, і його викривали, він міг очікувати побиття від своїх товаришів-в’язнів, але неписаний табірний закон — а я чув від людей з інших таборів, що він був всюди однаковий, — полягав у тому, що в’язень, якого спіймали на крадіжці хліба в іншого, карався смертю»[791].

У своїх спогадах близький друг Солженіцина Дмитро Панін описує, як саме могла виглядати така страта: «Порушника, спійманого на крадіжці хліба, в’язні підкидали в повітря і давали йому впасти на землю; так вони повторювали кілька разів, відбиваючи йому нирки. Потім його, як падло, викидали з барака».

Панін, як і багато інших табірників, котрим довелося пережити голодні воєнні роки, також яскраво пише про індивідуальні обряди, якими супроводжували споживання хліба деякі в’язні. Якщо хліб в’язням видавався один раз на день вранці, їм доводилося приймати болісне рішення: з’їсти все відразу чи залишити трохи на після обіду. З іншого боку, шматок хліба являв собою щось, чого можна було прагнути протягом дня. Застереження Паніна проти другого підходу мають бути для нас унікальним свідченням науки боротьби з голодом:

«Коли ви отримуєте пайок, з’являється приголомшливої сили бажання розтягнути задоволення його їсти, розрізаючи хліб на маленькі рівні шматочки, роблячи з крихт маленькі кульки. З паличок і ниточок робляться ваги, і кожен шматочок зважується. Таким чином ви намагаєтеся продовжити процес споживання на три години чи більше. Але це рівносильно самогубству!

Ніколи за жодних умов не споживайте свій пайок більш як півгодини. Кожен шматок хліба слід старанно прожувати, щоб шлунок перетравлював його якомога легше, щоб він віддав організму максимальну кількість енергії… якщо ви завжди ділите свій пайок і відкладаєте частину на вечір, вам кінець. З’їдайте все за один присід; якщо, з іншого боку, ви ковтаєте його надто швидко, як це за нормальних обставин роблять голодні люди, ви теж вкорочуєте собі віку…»[792]

Проте зеки були не єдиними мешканцями Радянського Союзу, для яких хліб і способи його споживання були священними. І сьогодні моя знайома-росіянка ніколи не їстиме будь-якого сірого хліба, тому що в дитинстві під час війни у Казахстані вона не їла нічого іншого. А Сусанна Печуро, яка відбувала у 1950-ті роки термін у Мінлагу, одного разу випадково була свідком розмови між двома російськими селянками, також в’язнями — жінками, які знали, що таке життя без табірного хліба:

«Одна з них тримала шматок хліба і гладила його. "О, мій хлібчик, — казала вона з вдячністю, — вони нам дають його кожного дня". Інша сказала:"Ми могли б його посушити і послати дітям, вони все-таки голодують. Та, напевне, послати нам не дозволять…"»[793]

Після того, сказала мені Печуро, вона двічі подумає, перш ніж скаржитися на те, що в таборах було нічого їсти.

Розділ 11

ПРАЦЯ В ТАБОРАХ

Спускают вниз больных, негодных,

кто для работы в шахте слаб.

Их отправляют в нижний лагерь

валить колымскую тайгу.

Оно несложно на бумаге.

Но позабыть я не могу

цепочку санок на снегу,

людей, впряженных в эти сани.