Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Дуже серйозно ставилися і до відмови йти до лазні. Ірен Аргінська, яка на початку 1950-х років відбувала термін в особливому таборі для політв’язнів у Кенгірі, згадує жінок з однієї релігійної секти, які тільки з їм відомих причин відмовлялися митися:

«Одного дня я захворіла, мені дали вихідний, і я залишилася в бараку. Проте прийшов охоронець і сказав, що всі хворі ув’язнені мають іти допомагати мити "черниць". Виглядало це так: до їхньої частини бараку під’їжджав возик, і ми мали садити їх у цей возик. Вони протестували, відбивалися і т. д. Але, коли ми нарешті затягли їх у возик, вони там лежали спокійно і не намагалися втекти. Тоді ми потягли возик до лазні, де висадили їх і потягли всередину, роздягли їх — і тут стало зрозуміло, чому табірна адміністрація не могла дозволити їм не митися. Воші сипалися з їхнього одягу жменями. Тоді ми поставили їх під воду і почали мити. Тим часом їхній одяг прожарювали, щоб знищити вошей…»[742]

Аргінська також згадує, що в Кенгірі «в принципі до лазні можна було ходити стільки, скільки ви хотіли» — з водою там проблем не було. Леонід Сітко, який побував військовополоненим у Німеччині, також пише, що у радянських таборах вошей було менше, ніж у німецьких. Він відбував термін у Степлагу й Мінлагу, у яких «можна було митися, скільки хочеш… можна було навіть прати одяг»[743]. На деяких заводах і місцях роботи були свої душі, як це виявив Ісаак Фільштинський у Каргопольлагу, і в’язні могли ними користуватися протягом дня, незважаючи на те, що інші в’язні потерпали від браку води[744].

І разом з тим Шаламов не повністю неправий у своєму цинічному описі системи гігієни. Бо навіть за наявності вказівок, що вимагали серйозного ставлення до чистоти, часто траплялося, що місцеве табірне начальство просто дотримувалося ритуалів миття і дезінфекції, не дуже переймаючись результатами. Тут або не було вдосталь вугілля, щоб підтримувати у «вошебийках» необхідну температуру, або ті, хто на них працював, не робили цього належним чином, або місяцями не видавалося мило, або ж мило крали. На лагпункті Дизельний на Колимі у дні помивок «кожному в’язневі видавалося по маленькому шматочку мила і по великому кухлеві теплої води. П’ять чи шість таких кухлів наливали у ночви, і цього вистачало, щоб помитися п’яти чи шести людям». На лагпункт Сопка «воду, як і інші вантажі, завозили вузькоколійкою або вузьким автомобільним шляхом. Зимою воду добували зі снігу, хоча снігу було небагато, його здував вітер… Робітники приходили з шахти, вкриті пилом, а помитися не було як»[745].

Часто процес миття в’язнів охоронцям набридав, і вони для проформи давали їм митися всього по кілька хвилин[746]. На одному з лагпунктів Сиблагу 1941 року розгніваний інспектор виявив, що «в’язні два місяці не милися» через кричущу недбалість охорони[747]. А в найстрашніших таборах миття перетворювалося на муку. Багато хто писав про жахливість такого купання, але ніхто не робить це так яскраво, як той-таки Шаламов, який присвятив жахам колимських лазень ціле оповідання. Незважаючи на виснаження, в’язням своєї черги доводилося чекати годинами: «У лазню водять або після роботи, або до роботи. А після багатьох годин роботи на морозі (та й улітку не легше), коли всі думки і сподівання зосереджені на бажанні як-небудь швидше дістатися до нар, до їжі і заснути — затримка у лазні майже нестерпна».

По-перше, зеки мають стояти в чергах на морозі; потім їх заганяють до тісних роздягалень, розрахованих на 15 осіб, а їх туди набивається до сотні. Увесь цей час вони знають, що їхні бараки прибираються і обшукуються. Їхнє жалюгідне майно, зокрема посуд і онучі, викидається на сніг:

«Людині притаманно швидко обростати дрібними речами, будь то жебрак чи якийсь лауреат — все одно… Обростає так і арештант. Адже він робітник — йому потрібно мати і голку, і матеріал для латок, і зайву стару миску, можливо. Все це викидалося, і після кожної лазні всі знову заводили "господарство", якщо не встигали завчасно забити все це кудись глибоко в сніг».

У самій лазні часто води було так мало, що помитися було просто неможливо. В’язням давали «дерев’яну ряжку не дуже гарячої води… більше води нема, і її не можна купити». До того ж у лазні холодно: «Відчуття холоду посилюється тисячею протягів з дверей, із щілин». Всередині також «постійно стоїть гвалт, супроводжуваний димом, тіснотою і криками: є навіть такий усталений зворот "кричати, як у лазні"»[748].

Описує цю жахливу сцену і Томас Сговіо. Він пише, що на Колимі в’язнів потрібно було бити, щоб загнати до лазні:

«Чекання надворі на морозі, поки хтось вийде — тоді холодний передбанник — обов’язкова дезінфекція і процес обкурювання купи, на яку ми скидали свій одяг — вашого вам ніколи не повертають — в’язні б’ються і лаються, "ти, сучий сину, це моя фуфайка" — вибір з купи вологої загальної нижньої білизни з гнидами у швах — гоління всього тіла табірним перукарем… потім, коли нарешті наступає ваша черга йти митися, ви хапаєте дерев’яні ночви, отримуєте кухоль гарячої води, кухоль холодної і маленький шматочок чорного смердючого мила…»[749]

Потім, коли все закінчується, пише Шаламов, повторюється той самий принизливий процес видачі білизни: «Задовго до роздачі ті, хто вимився, юрбою збираються до цього віконечка [з якого видається білизна]. Судять і рядять про те, яка білизна видавалася минулого разу, яку білизну видавали п’ять років тому у Бамлагу…»[750]

Право митися з порівняними зручностями неминуче перепліталося із системою привілеїв. Наприклад, у Темлагу в’язні, які виконували певні роботи, мали право митися частіше[751]. Сама робота в лазні, яка передбачала доступ до чистої води і право допускати чи не допускати до неї інших, була однією з найпрестижніших у таборі. У кінцевому підсумку, незважаючи на всі найсуворіші і найпогрозливіші накази з Москви, умови життя в’язнів, чистота, гігієна і здоров’я повністю залежали від місцевих примх і обставин.

Ось чому ще один аспект звичайного життя, поставлений з ніг на голову, перетворювався з простого задоволення на те, що Шаламов називає «негативною подією для в’язнів, яка обтяжує їхній побут… ще одним зі свідчень того зміщення масштабів, яке видається найголовнішою, найосновнішою рисою, якою табір наділяє людину»[752].

Численна табірна література містить описи багатьох таборів і віддзеркалює досвід широкого кола людей. Проте один аспект табірного життя залишається схожим для різних таборів, різних років і різних спогадів: опис баланди, юшки, яку в’язні отримували один чи іноді два рази на день.

Загалом колишні в’язні погоджуються у тому, що смак півлітра тюремної юшки, яку видавали один чи два рази на день, огидний; юшка ця була водяниста, а її вміст — підозрілим. Галина Левінсон пише, що вона складалася «із зіпсованої капусти і картоплі, часом зі шматком свинячого сала, а часом з риб’ячими головами»[753]. Барбара Армонас згадує юшку з «риби або легенів тварин і кількох картоплин»[754]. Леонід Сітко пише, що у цій юшці «ніколи не було взагалі ніякого м’яса»[755].

Ще один в’язень згадує юшку із собачим м’ясом, якої не міг їсти його товариш-француз: «Людина з країн Заходу не завжди може подолати психологічний бар’єр, навіть коли голодує», — доходить він висновку[756]. Навіть начальник Дмитлагу Лазарь Коган одного разу поскаржився, що «деякі кухарі поводяться так, начебто вони готують не радянську їжу, а мішанку свиням. Через таке ставлення їжу, яку вони готують, їсти не можна, часто вона не має смаку і не поживна»[757].

Втім, велику роль відігравав голод: за нормальних обставин юшку їсти було неможливо, однак у таборах, де більшість людей завжди були голодні, в’язні їли її із задоволенням. Не було випадковим і те, що вони голодували: в’язнів тримали голодними, тому що регулювання їжі в’язнів, після регулювання їхнього часу і життєвого простору, було найпотужнішим засобом, за допомогою якого адміністрація табору їх контролювала.

З цієї причини розподіл їжі між в’язнями у таборах став цілою складною наукою. Точні норми для конкретних категорій в’язнів встановлювалися у Москві і часто змінювалися. Адміністрація ГУЛАГу постійно уточнювала цифри, вираховуючи і знову перераховуючи мінімальну кількість їжі, необхідну для того, щоб в’язень продовжував працювати. Дуже часто начальникам таборів розсилалися нові накази щодо обсягів пайків. Зрештою такі накази розросталися у довгі складні документи, написані тяжким бюрократичним жаргоном.

Один з таких типових наказів було видано 30 жовтня 1944 року. Наказ обумовлював єдину «гарантовану», чи базову, норму для всіх в’язнів — 550 грамів хліба на день, 8 грамів цукру та набір інших продуктів, теоретично призначених для використання в обідній баланді та каші, яку в’язні отримували на вечерю; обід: 75 грамів гречаного борошна або локшини, 15 грамів м’яса або м’ясопродуктів, 55 грамів риби або рибопродуктів, 10 грамів жиру, 500 грамів картоплі або овочів, 15 грамів солі і 2 грами «сурогатного чаю».

До цього списку продуктів додавалися примітки. Начальникам таборів давалися вказівки знижувати хлібний пайок тим в’язням, які виконували лише 75% норми, на 50 грамів, а тим, хто виконував тільки 50%, — на 100 грамів. З іншого боку, ті, хто повністю виконував норму, отримували, серед іншого, додаткові 50 грамів гречаного борошна, 25 грамів м’яса та 25 грамів риби[758].