Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

«За мить вітер почав дико і жахливо вити, притискаючи нас до землі. Сніг вихором піднявся в повітря, і все зникло — вогні табору, зірки, полярне сяйво, — а ми залишалися самі у білому тумані. Розводячи руки, незграбно ковзаючи і спотикаючись, падаючи і підтримуючи один одного, ми намагалися якомога швидше знайти дорогу назад. Раптом в нас над головами вдарив грім. Мені ледве вдавалося втриматися, вчепившись за товариша, коли потужний потік льоду, снігу і каміння почав бити нам в обличчя. Сніговий вихор сліпив і не давав дихати…»[819]

На Колимі, під час роботи на кар’єрі, потрапив у буран Януш Бардах. Разом з охоронцями він з товаришами пробивалися до табору слідом за сторожовими собаками, прив’язавшися один до одного мотузками:

«Я бачив лише спину Юрія і чіплявся за мотузку, начебто це був рятівний якір. Я дихав носом, боячись, щоб крижаний вітер не обпік мені легенів… раптом я спіткнувся об щось м’яке — це був зек, який відпустив мотузку. "Стій!" — крикнув я. Ніхто не зупинився. Ніхто не чув мого голосу. Я нахилився і намагався підняти його руку до мотузки. "Тримайся!" Дарма. Коли я відпустив його руку, вона безсило впала на сніг. Суворий оклик Юрія змусив мене рушити далі».

Коли бригада Бардаха повернулася до табору, у ній не було трьох в’язнів. Зазвичай «тіла зниклих в’язнів знаходили аж весною, часто метрів за сто від зони»[820].

Одяг, який видавався в’язням відповідно до вказівок центральної адміністрації, мало захищав від суворих погодних умов. Наприклад, 1943 року центральна адміністрація ГУЛАГу видала наказ, яким постановлялося, що в’язні мають отримувати, серед іншого, одну літню сорочку (на два сезони), пару літніх штанів (на два сезони), одну бавовняну підбиту повстю зимову фуфайку (на два роки), підбиті повстю зимові штани (на 18 місяців), валянки (на два роки) та нижню білизну (на дев’ять місяців)[821]. На практиці навіть цього жалюгідного одягу ніколи не вистачало. Інспекція, що проводилася 1948 року в 23 таборах, виявила, що постачання «одягу, нижньої білизни і взуття незадовільне». Така оцінка видається надто м’якою. В одному красноярському таборі взуття мало менше половини в’язнів. У заполярному Норильську тільки 75% в’язнів мали теплі черевики, і тільки 86% — теплий одяг. У теж заполярній Воркуті лише від 25 до 30% в’язнів мали теплу нижню білизну, а теплі черевики були тільки у 48%[822].

Відсутність фабричного взуття в’язні компенсували саморобним. Вони робили собі черевики з березової кори, шматків тканини, старих автомобільних шин. У найкращому разі ці винаходи були незграбні і ходити у них було тяжко, особливо по глибокому снігу. У гіршому — вони промокали, фактично гарантуючи обмороження[823]. Елінор Ліппер описує свої саморобні черевики, які в таборі прозвали «ЧТЗ» — за абревіатурою Челябінського тракторного заводу:

«Робилися вони з трохи підбитої і зшитої мішковини з високими й широкими верхами до коліна, сам черевик зміцнювався клейонкою або штучною шкірою на носку і п’ятці. Підошва робиться з трьох шматків гуми зі старої автомобільної шини. Уся ця річ прив’язується до ноги мотузочкою, така ж мотузка підв’язується й під коліном, щоб всередину не потрапляв сніг… після носіння протягом дня вони викручувалися, а відвислі підошви поверталися в різні боки. Вони з неймовірною швидкістю набирали вологу, особливо коли мішковина, з якої вони робилися, була з мішків для солі…»[824]

Ще один в’язень описує схожі винаходи: «Боки були відкриті, так що носки збоку виглядали. Тканину, якою обмотувалася нога, неможливо було туго зав’язати, а отже, носки таким чином обморожувалися». В результаті носіння таких черевиків він і справді отримав обмороження — яке, як він гадає, врятувало йому життя, бо означало непрацездатність[825].

Різні в’язні мали різні способи боротьби з холодом. Наприклад, щоб відійти від морозу в кінці дня, деякі в’язні забігали після роботи до бараків і товпилися навколо пічки, під час цього одяг інколи займався: «У ніздрі заходив огидний дим від ганчір’я»[826]. Інші вважали такий спосіб нерозумним. Досвідченіші в’язні сказали Ісааку Фільштинському, що товпитися навколо пічки чи біля вогню небезпечно, тому що різка зміна температури може спричинитися до запалення легенів: «Людський організм влаштований так, що, який би не був холод, він пристосовується і звикає до нього. Я завжди дотримувався цього мудрого правила в таборі й жодного разу не застудився»[827].

Передбачалося, що табірна адміністрація має робити певні поступки перед холодом. Згідно з правилами, в’язні у деяких північних таборах отримували додаткові пайки. Але вони, за документами 1944 року, могли становити всього лише 50 додаткових грамів хліба на день — маленький шматочок, — якого навряд чи вистачало, щоб компенсувати страшенний холод[828]. Теоретично, під час дуже великих морозів та буранів в’язні взагалі не мали працювати. Володимир Петров стверджує, що в часи правління Берзіна на Колимі в’язні припиняли роботу, коли температура падала нижче мінус 50 градусів. Після зміщення Берзіна взимку 1938–1939 років для припинення роботи температура мала бути нижчою за мінус 60. Петров пише, що навіть це правило виконувалося не завжди, оскільки єдиною особою на золотій копальні, яка мала термометр, був начальник табору. Внаслідок цього «тільки три дні зими 1938–1939 років оголошувалися неробочими через низьку температуру — проти 15 днів взимку 1937–1938 років»[829].

Інший мемуарист — Казимир Зарод пише, що температура, при якій припинялася робота в його таборі під час війни, становила 49 градусів нижче нуля; він згадує один випадок, коли його бригаді на лісоповалі було наказано повертатися до табору вдень, через те що температура впала до мінус 53 градусів: «Як же швидко ми збирали інструменти, шикувалися в колону і вирушили в дорогу назад до табору»[830]. Бардах згадує, що на Колимі в роки війни температура, при якій робота припинялася, була мінус 50: «хоча охолодження від вітру ніколи не враховувалося»[831].

Однак не тільки погода перешкоджала виконувати норми. У багатьох таборах справді встановлювалися неможливо високі норми. Почасти це диктувалося логікою радянського центрального планування, яка вимагала від кожного підприємства щорічного зростання обсягів виробництва. Катерина Оліцька згадує, як напружено працювали її товаришки, щоб виконувати норми на табірній швейній фабриці, прагнучи втримати за собою робочі місця у теплому приміщенні. Але тому, що вони їх виконували, табірна адміністрація їх підвищувала, в результаті чого вони стали неможливими[832].

Норми також зростали внаслідок того, що і в’язні, і нормувальники брехали, завищуючи обсяги зробленого і, відповідно, те, що мало бути зроблене. Внаслідок цього з часом норми набували астрономічних масштабів. Олександр Вайсберг згадує, що навіть на роботах, які вважалися легшими, норми здавалися неймовірними: «Здавалося, що перед усіма стоять фактично неможливі завдання. Двоє людей у пральні мали за десять днів випрати одяг 800 в’язнів»[833].

Та не завжди перевиконання норм приносило очікувані переваги. Антон Екарт згадує випадок, коли на річці біля його табору скресла крига і виникла загроза повені: «Кілька бригад найдужчих в’язнів, включно зі всіма "ударниками", як божевільні працювали два дні практично без перерв. За те, що вони зробили, вони отримали по одному оселедцеві на двох і по пачці махорки на чотирьох»[834].

За таких умов — довгих робочих днях, малій кількості вихідних і браку відпочинку протягом дня — частими були нещасні випадки. На початку 1950-х років групі недосвідчених жінок-в’язнів було наказано випалити підлісок біля Озер-лагу. Тільки в одному цьому випадку, як згадувала одна з них, «кілька людей згоріли живцем»[835]. Як свідчить Александр Долгун, поєднання виснаження і поганої погоди часто виявлялося смертельним:

«Замерзлі натруджені пальці часто не втримували ручок, важелів, колод і ящиків — було багато нещасних випадків, часто смертельних. Одного чоловіка вбило, коли ми скочували колоди з кузова машини, використовуючи дві колоди як напрямні. Його поховали, коли 20 чи більше колод відразу покотилися, а він не встиг вчасно відскочити. Охоронці витягли з колод його тіло, і ця кривава маса чекала приходу ночі, коли ми віднесли її додому»[836].

Москва вела статистику нещасних випадків, яка часом викликала обмін сердитими листами між інспекторами і начальниками таборів. В одній такій підбірці за 1945 рік відзначається 7124 нещасних випадки на вугільних шахтах воркутинського басейну, 482 з яких призвели до тяжких травм, а 137 — до смерті. Інспектори покладали провину на брак шахтарських ламп, на перебої електропостачання та на недосвідченість працівників і високу їх плинність. Розгнівані інспектори підрахували кількість робочого часу, втраченого через нещасні випадки: 61 492 робочих дні[837].

Роботі також перешкоджали до абсурду погана організація і недбале управління. Хоча необхідно зауважити, що звичайна робота в Радянському Союзі була також погано організована, становище в ГУЛАГу було ще гіршим — там життя і здоров’я працівників не вважалися чимось важливим, а регулярність постачання запасних частин порушувалася погодними умовами і величезними відстанями. У ГУЛАГу від часів Біломорського каналу панував дух хаосу, тривало це і в 1950-ті роки, коли в Радянському Союзі багато робочих місць уже було механізовано. Для тих, хто працював на лісоповалі, «не було ланцюгових пилок, тракторів для вивезення колод і механічних навантажувачів»[838]. У працівників текстильних фабрик робочих знарядь «було або надто мало, або вони були невідповідні». Це означало, за словами одного в’язня, що «всі шви потрібно було притискати великою праскою, яка важила два кілограми. За один робочий день одна людина мала випрасувати 426 пар брюк, від постійного підіймання праски руки вкривалися мозолями, а ноги набрякали і боліли»[839].

Техніка весь час ламалася, що не обов’язково бралося до уваги при встановленні норм. На тій самій текстильній фабриці «постійно викликали механіків. Ними переважно були ув’язнені жінки. Ремонт тривав годинами, бо жінки не мали кваліфікації. Зробити обов’язковий обсяг роботи ставало неможливим, і відповідно ми й не отримували хліба»[840].

Тема поламаної техніки і некваліфікованих механіків в анналах адміністрації ГУЛАГу зринає знову і знову. Місцеві табірні адміністратори на Далекосхідній партійній конференції, що проходила в Хабаровську 1934 року, скаржилися на постійні зриви постачання техніки і на погану кваліфікацію механіків, що призводило до невиконання ними норм видобутку золота[841]. В одному листі 1938 року на адресу заступника міністра внутрішніх справ, відповідального за ГУЛАГ, говориться, що «від 40 до 50% тракторів поламані». Та навіть примітивніші методи роботи все одно не працювали. У листі, датованому попереднім роком, відзначається, що з 36 491 коня, зайнятого на роботах у ГУЛАГу, 25% до роботи не придатні[842].