Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Потім він видає нові вказівки:

«1. Робочий день для табірних коней не має перевищувати 10 годин, не враховуючи обов’язкової двогодинної перерви на відпочинок і годування.

2. У середньому коні не мають проходити щодня більш як 32 кілометри.

3. Коням надається регулярний день відпочинку кожного восьмого дня, і весь цей день кінь мас відпочивати»[694].

Про необхідність давати кожного восьмого дня день відпочинку в’язням тут, на жаль, не згадується.

Більшість в’язнів у більшості таборів жили в бараках. Проте рідко в яких таборах бараки будувалися до прибуття в’язнів. В’язні, яким не поталанило і які мали будувати бараки нового табору, жили в наметах або взагалі в чистому полі. Як співається в одній тюремній пісні:

Мы ехали долго и скоро.

Вдруг поезд, как вкопанный, стал.

Вокруг — только лес да болота.

Вот здесь будем строить канал.[695]

Івана Сулимова, воркутинського в’язня 1930-х років, разом з його партією викинули «на плаский квадрат землі у полярній тундрі» і наказали розбивати намети, палити багаття і починати будівництво «огорожі з кам’яних плит, оточених колючим дротом» і бараків[696]. В’язень-поляк Януш Симінський, який відбував термін на Колимі після війни, одного разу був у бригаді, яка серед зими «з нуля» будувала новий лагпункт. Уночі в’язні спали на землі. Багато з них помирали, особливо ті, хто програвав битву за місце біля багаття[697]. В’язні, що прибували до Прикаспійського табору в Азербайджані у грудні 1940 року, за словами розгніваного інспектора НКВД, спали «під відкритим небом на сирій землі»[698]. Таке становище могло бути постійним. У деяких таборах в’язні жили в наметах і 1955 року[699].

Бараки, які будували в’язні, являли собою вкрай прості дерев’яні будівлі. Їх влаштування диктувалося з Москви, в результаті чого описи бараків повторюються: в’язні згадують однакові довгі прямокутні дерев’яні будівлі, стіни без штукатурки, тріщини, заліплені землею, а всередині — ряди і знову ряди так само погано зроблених ліжок. В одних бараках були грубі столи, в інших їх не було. В одних були лавки для сидіння, в інших — ні[700]. На Колимі та в інших районах, де дерева було мало, в’язні будували бараки, так само дешево і поспішно, з каменю. Там, де тяжко було влаштувати теплоізоляцію, використовувалися особливі методи. На фото воркутинських бараків, зроблених взимку 1945 року, самих бараків майже не видно: дахи в них робилися під гострими кутами і дуже низько над землею — сніг, що таким чином накопичувався, допомагав зберігати тепло[701].

Часто бараки взагалі не були справжніми будівлями — за них правили землянки. А. П. Євстюнічев, який жив в одній такій землянці у Карелії на початку 1940-х років, пише:

«Землянка — це було місце, очищене від снігу, з якого знімався верхній шар грунту. Стіни і дах робилися з круглих грубих колод. Уся будівля вкривалася шаром грунту і снігу. Вхід до землянки прикрашали двері з парусини… в одному кутку стояла бочка з водою. Посередині — металева пічка з металевою трубою, виведеною на дах, і бочка з гасом»[702].

У тимчасових лагпунктах, які зводилися навколо місця прокладання доріг і залізниць, землянки були повсюди. Як уже зазначалося у розділі 4, їх сліди і досі збереглися вздовж збудованих в’язнями доріг на Далекій Півночі, а також на берегах річок у старіших районах міста Воркути. Часом в’язні жили у наметах. В одних мемуарах про перші дні Воркутлагу йдеться про будівництво за три дні «15 наметів з трьох’ярусними койками», у кожному з яких мало жити по 100 в’язнів, а також зони з вежами і огорожею з колючим дротом[703].

Та насправді бараки рідко коли відповідали навіть тим низьким стандартам, які диктувала Москва. Майже завжди вони були жахливо переповнені, навіть після закінчення хаосу середини 1930-х років. В одному з інспекційних звітів про 23 табори його автори з гнівом пишуть, що у більшості з них «на кожного в’язня припадає не більше ніж півтора квадратних метра житлової площі», але навіть на цій площі не дотримуються санітарні норми: «в’язні не мають власних спальних місць, власних простирадл і ковдр»[704]. Часом місця було навіть ще менше. Маргарет Бубер-Нойманн пише, що, коли її привезли в табір, у бараках взагалі не було вільних спальних місць, і їй довелося перші кілька днів ночувати у вбиральні[705].

Звичайні в’язні мали спати на ліжках, що звалися вагонки, схожих на полиці пасажирських залізничних вагонів. Вони являли собою двоярусні койки, на кожному ярусі було місце для двох в’язнів — всього чотири. Проте у багатьох таборах в’язні спали на ще примітивніших «сплошных нарах». Це були довгі дерев’яні полиці, навіть не розділені на окремі койки. В’язні, що мали на них спати, просто лежали довгими рядами один біля одного. Через те що такі загальні ліжка були визнані негігієнічними, табірні інспектори постійно лаяли також і їх. 1948 року центральна адміністрація ГУЛАГу видала наказ, який вимагав заміни усіх «сплошных нар» вагонками[706]. Втім, Анна Андреєва, яка відбувала ув’язнення у таборі в Мордовії на початку 1950-х років, спала на «сплошных нарах»; за її спогадами, багато в’язнів спали також і просто на підлозі[707].

Забезпечення постільною білизною було довільним і різним у різних таборах, незважаючи на суворі (і доволі скромні) вимоги московських наказів. За правилами, усім в’язням кожного року мав видаватися новий рушник, кожні чотири роки — нова наволочка, простирадла — кожні два роки, а нова ковдра — кожні п’ять років[708]. На практиці «на ліжку в кожного в’язня був так званий солом’яний матрац», як пише Елінор Ліппер:

«У ньому не було соломи і рідко коли було сіно, тому що сіна не вистачало худобі; натомість його набивали тирсою або якимось одягом, якщо у в’язня був зайвий одяг. На додачу була вовняна ковдра і наволочка, яку ви могли набити будь-чим, що мали — подушок не було»[709].

Дехто не мав зовсім нічого. 1950 року Ісаак Фільштинський, арештований 1948 року, в Каргопольлагу накривався вночі власною фуфайкою, а замість подушки мав ганчірки[710].