Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

На підприємствах ГУЛАГу також дуже гостро відчувався брак інженерів і адміністраторів. У ГУЛАГу добровільно працювало дуже небагато кваліфікованих технічних спеціалістів, а ті, хто йшов туди працювати добровільно, не завжди мали потрібну кваліфікацію. Протягом довгих років докладалося чимало зусиль для того, щоб залучити на роботу в табори вільних працівників, яким пропонувалися неймовірні заохочення. Вже у середині 1930-х років вербувальники з Дальстрою вели агітаційну роботу по всій країні, пропонуючи особливі привілеї всім, хто підпише дворічні трудові угоди. Серед цих привілеїв — заробітна плата на 20% вища, ніж у середньому по Радянському Союзу, у перші два роки і ще на 10% вища у наступні роки, оплачувані відпустки, доступ до дефіцитних харчових продуктів і постачання та великі пенсії[843].

Про табори на Далекій Півночі з великою помпою й ентузіазмом писала радянська преса. Один із прикладів такої пропаганди з’явився друком англійською мовою у статті під заголовком «Країна Рад», написаній для іноземців. У квітні 1939 року ця стаття, яку можна вважати для свого жанру класичною, присвячена Магадану, оспівувала чарівну привабливість міста:

«Море вогнів, яке являє собою нічний Магадан, — це найзахопливіше і найпривабливіше видовище. Це місто, що живе і поспішає кожної хвилини, вдень і вночі. Воно роїться людьми, життя яких регулюється суворим робочим розпорядком. Точність і відсутність зволікань породжують швидкість, а швидкість стає легкою і радісною роботою…»[844]

Жодного разу не згадується той факт, що більшість людей, чиї життя «регулюються суворим робочим розпорядком», — в’язні.

Та це й не мало значення: потрібної кількості спеціалістів залучити все одно не вдалося, а ГУЛАГові залишилося покладатися на в’язнів, які потрапили туди випадково. Один в’язень згадує, що у складі будівельної бригади його послали будувати міст за 600 кілометрів на північ від Магадана. Коли бригада прибула на місце, він зрозумів, що жодна людина в ній ніколи до того мости не будувала. Керувати будівництвом поставили в’язня-інженера, хоча його спеціальністю мостобудування не було. Міст збудували. Змило його під час першої повені[845].

Та це невелика катастрофа, як порівняти з деякими іншими. У ГУЛАГу були цілі окремі проекти, на які працювали тисячі людей і витрачалися величезні ресурси, і ці проекти виявилися кричуще марнотратними і погано спланованими. Мабуть, найзнаменитішою була спроба будівництва залізниці з району Воркута до гирла ріки Об на Північному Льодовитому океані. Рішення про початок будівництва було ухвалене урядом Радянського Союзу у квітні 1947 року. Через місяць почалися дослідницькі роботи, геологічна зйомка і будівництво — одночасно. В’язні почали будівництво нового морського порту на Кам’яному мисі, у місці впадання ріки Об у море.

Як водиться, виникли ускладнення: бракувало тракторів, тому в’язні використовували замість них старі танки. Плановики компенсували брак техніки працею в’язнів. Нормою був 11-годинний робочий день, і навіть вільнонаймані робітники довгими літніми днями часто працювали з дев’ятої ранку аж до півночі. У кінці року з’явилися серйозніші проблеми. У результаті геологічної зйомки виявилося, що Кам’яний мис — погане місце для порту: тут недостатньо глибоко для великих суден, до того ж грунт нестійкий, що не дозволяє будувати великих об’єктів. У січні 1949 року Сталін провів нічну нараду, на якій радянське керівництво вирішило змінити місце будівництва порту, а також лінію прокладання залізниці: тепер залізниця мала зв’язати Об не з Воркутою на заході, а з рікою Єнісей на сході. Збудували два нових табори — Будівельний майданчик № 501 і Будівельний майданчик № 503. У кожному з них одночасно почалося прокладання залізничної лінії. Мислилося, що ці лінії мали зустрітися посередині. Відстань між ними становила 806 миль.

Робота тривала. У найнапруженіший період, за даними одного джерела, на будівництві залізниці працювало 80 тисяч осіб, за даними іншого — 120 тисяч. Будівельники почали називати залізницю «Дорогою смерті». Будівництво у полярній тундрі виявилося майже неможливим. Коли влітку верхній шар мерзлоти танув і перетворювався на болото, залізницю потрібно було постійно захищати від викривлень, крім того, вона в цьому болоті просто тонула. Вагони часто сходили з рейок. Через проблеми з постачанням в’язні на будівництві залізниці почали використовувати замість металу дерево — рішення це гарантувало провал будівництва. На момент смерті Сталіна у 1953 році було збудовано 310 миль з одного кінця і 124 милі з іншого. Порт існував тільки на папері. Через кілька тижнів після похорону Сталіна увесь проект, який коштував 40 мільярдів рублів і кількох десятків тисяч людських життів, закрили назавжди[846].

У меншому масштабі такі історії повторювалися по всьому ГУЛАГу кожного дня. Крім поганої погоди, браку кваліфікації і поганого управління існував ще й тиск на табірну адміністрацію та на в’язнів, і тиск цей ніколи не послаблювався. Табірне начальство постійно інспектували і перевіряли, постійно закликали працювати краще. Незважаючи на всю їхню фіктивність, результати мали значення. Хоч би яким смішним це здавалося в’язням, котрі краще за будь-кого іншого знали, як робилася і чого варта ця робота, гра у результати була насправді дуже серйозною. Багато хто у ній не вижив.

Якби не позначки про належність до архівів НКВД, випадковий глядач міг би подумати, що фотографії Богословлагу, датовані 1945 роком, які дбайливо зберігаються у спеціальному альбомі, знято зовсім не в таборі. На фото — ретельно сплановані садки, квіти, кущі, фонтан, бельведер на даху, де могли сидіти і відпочивати в’язні. На в’їзді до табору — червона зірка і гасло: «Всі наші сили — на майбутню міць Батьківщини!» Фото в’язнів зберігаються тут-таки, в іншому альбомі, їх також тяжко поєднати з поширеним образом в’язнів ГУЛАГу. Ось радісний чоловік тримає в руках гарбуза; бики тягнуть плуга; усміхнений начальник табору зриває яблуко. Разом з фото зберігаються таблиці. На одній — виробничі плани, на іншій — показники їх виконання[847].

Всі ці альбоми з акуратно обрізаними, вклеєними і підписаними фотографіями, які нагадують гербарії, зроблені старанними школярами, — продукція однієї установи: «Культурно-воспитательной части» ГУЛАГу, «Культурно-виховної частини», або, як її найчастіше за скороченням називали, КВЧ. КВЧ або її еквіваленти існували в ГУЛАГу з самого моменту його створення. 1924 року в першому випуску журналу «СЛОН», що видавався соловецькою тюрмою, було вміщено статтю про майбутнє в’язниць у Росії: «Виправно-трудова політика в Росії повинна перевиховувати в’язнів через їх залучення до участі в організованій продуктивній праці»[848].

Проте протягом переважної більшості часу справжньою метою табірної пропаганди було підвищення показників виробництва. Це було саме так навіть під час будівництва Біломорського каналу, коли, як ми вже бачили, «перевиховна» пропаганда була найгучнішою і, мабуть, найщирішою. У той час в самому розпалі був культ ударної праці. Табірні живописці малювали портрети найкращих працівників каналу, а табірні актори й музиканти давали для них спеціальні концерти. Ударників навіть запрошували на величезні прийоми, на яких зачитувалися промови і співалися пісні. Після одного такого зібрання 21 квітня 1933 року відбувся дводенний «робочий штурм»: протягом 48 годин жоден з 30 тисяч ударників взагалі не залишав свого робочого місця[849].

У кінці 1930-х років такій діяльності без церемоній дали повну відставку: в’язні стали «ворогами» і тому більше не могли бути «ударниками» — втім, 1939 року, після приходу до керівництва таборами Берії, пропаганда почала поволі повертатися. Біломорський канал — проект ГУЛАГу, про «успіх» якого сурмили на весь світ, — не повторився більше ніколи, та риторика перевиховання знову з’явилася у таборах. На початок 1940-х років теоретично у кожному таборі був щонайменше один інструктор КВЧ, а також маленька бібліотека і клуб при КВЧ, де ставилися п’єси і відбувалися концерти, проходили політичні лекції і проводилися політичні дискусії. Про один такий клуб згадує Томас Сговіо: «У головному залі, де сиділо близько 30 людей, були дерев’яні барвисто розмальовані стіни. Тут стояло кілька столів, що призначалися для читання, однак не було ні книжок, ні газет, ні журналів. Та і як вони могли тут бути? Газети цінувалися як золото. З них крутили цигарки»[850].

Від 1930-х років головними «клієнтами» КВЧ, як передбачалося, мали бути кримінальні в’язні. Неясно було, чи можна політичним давати роботу спеціалістів, так само було неясно, чи варто намагатися їх перевиховувати. Одна директива НКВД 1940 року про культурно-виховну роботу в таборах чітко проголошує, що ув’язнені за контрреволюційні злочини не становлять гідної для перевиховання цілі. У табірних театральних спектаклях дозволялося грати на музичних інструментах, але заборонялося говорити чи співати[851].

Як це часто відбувалося, ці накази частіше порушувалися, ніж виконувалися. І — знову ж таки, як це часто траплялося, — справжня функція КВЧ відрізнялася від тієї, яку вона мала виконувати за задумом московських господарів. Якщо Москва прагнула, щоб КВЧ спонукала в’язнів краще працювати, то в’язні використовували КВЧ для власних цілей: моральної підтримки — і для виживання.

Видається, що інструктори КВЧ у таборах для пропаганди чеснот праці серед в’язнів використовували ті самі методи, що й партпрацівники всюди за табірними воротами. У великих таборах КВЧ видавали газети. Часом це були повноцінні видання, з репортажами та великими статтями про успіхи табору, а також «самокритичними» матеріалами — про те, що в таборі не так, — такі матеріали були стандартними для радянської преси взагалі. Крім короткого періоду на початку 1930-х років, ці газети призначалися переважно для вільнонайманих працівників і табірної адміністрації[852].

Для в’язнів існували «стінгазети», які не поширювалися у певній кількості примірників (усе ж таки папір був дефіцитним), а являли собою аркуші паперу, що вивішувалися на спеціальних дошках. Один в’язень описував стінгазети як «атрибут радянського способу життя — ніхто їх ніколи не читав, але вони регулярно з’являлися». Часто у них вміщували «розділ гумору»: «Очевидно, вони гадали, що в’язні, які помирають з голоду, читатимуть матеріал цього розділу, заходячись утробним реготом, і після читання візьмуться за відмовників і ледацюг, які не хочуть відплачувати чесною роботою свій борг перед Вітчизною»[853].

Хай там якими смішними вони для когось видавалися, центральне керівництво ГУЛАГу в Москві ставилося до стінгазет дуже серйозно. Стінгазети, йшлося в одній директиві, мають «зображати найкращі приклади праці, популяризувати ударників, засуджувати ледарів». Портрети Сталіна були заборонені: все ж таки читачами були злочинці, а не «товариші», і вони все ще були відлученими від радянського життя, їм заборонялося навіть дивитися на свого вождя. Часто абсурдна атмосфера секретності, якою табори перейнялися після 1937 року, залишалася в силі протягом усіх 1940-х років: газети, що видавалися в таборах, за їх межі виносити заборонялося[854].

Поряд з підготовкою стінних газет КВЧ також показувала кіно. Густав Герлінг дивився американський музичний фільм, «де було повно дам в турнюрах, чоловіків у жилетах в обтяжку і жабо», а також пропагандистський фільм, який закінчувався «торжеством добра»: «…незграбний студент посів перше місце у соціалістичному змаганні, а потім з палаючими очима виголосив промову про те, що при соціалізмі фізичну працю піднесено на п’єдестал пошани»[855].

Деякі кримінальні в’язні користувалися перевагами темних кінозалів для вбивств. Один в’язень згадував: «Пригадую, як в кінці одного з таких кіносеансів на ношах винесли труп»[856].