Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Для порівняння: табірні охоронці 1942 року, який в СРСР був дуже голодний, мали отримувати 700 грамів хліба, майже кілограм свіжих овочів і 75 грамів м’яса, з особливими добавками для тих, хто перебував високо над рівнем моря[759].

В’язнів, які працювали під час війни на шарашках, годували навіть ще краще: теоретично вони отримували 800 грамів хліба і 50 грамів м’яса — проти 15, які отримували звичайні в’язні. До того ж їм видавалося на день по 15 цигарок і сірники[760]. Вагітні жінки, малолітні в’язні, військовополонені, вільнонаймані робітники і діти, які проживали у таборах, отримували трохи кращі пайки[761].

Деякі табори експериментували навіть зі ще точнішою «настройкою». У липні 1933 року у Дмитлагу було видано наказ, яким встановлювалися різні пайки для в’язнів, що виконували до 79% норми; від 80 до 89%; від 100 до 109%; від 110 до 124%; та від 125% і більше[762].

Як і можна собі уявити, розподіл цих точних обсягів їжі потрібним людям у потрібних кількостях — кількостях, які часом змінювалися кожного дня, — вимагав великого бюрократичного апарату; для багатьох таборів цю проблему вирішувати було складно. Слід було постійно звірятися з цілими папками документів, що регламентували, які в’язні, за яких обставин, чого саме і скільки мають отримати. Навіть найменший лагпункт вів докладні записи у багатьох копіях, до яких щоденно заносилися виконання норми кожним в’язнем і отриманий обсяг їжі в результаті такого виконання. Наприклад, у маленькому лагпункті Кедровий Шор — сільськогосподарському підрозділі Інтлагу — 1943 року існувало щонайменше 13 різних харчових норм. Табірний обліковець — ймовірно, в’язень — мав позначати, яку норму отримує кожен з тисячі в’язнів табору. На довгих аркушах паперу він спочатку олівцем креслив таблицю, а потім вписував у неї чорнилом імена і цифри, вкриваючи цими підрахунками незліченні сторінки[763].

У більших таборах більше було і бюрократії. Колишній головний бухгалтер ГУЛАГу А. С. Нарінський розповідає, як начальству в одному таборі, який будував залізницю на Далекій Півночі, спала на думку ідея видавати в’язням їжу за продуктовими картками, щоб гарантувати правильність отримуваних ними пайків. Та навіть самі картки було нелегко знайти у системі, яка постійно потерпала від нестачі паперу. Не в змозі знайти кращого рішення, вони вирішили використовувати автобусні квитки, яких потрібно було чекати по три дні. Ця проблема «постійно загрожувала дезорганізацією всієї системи харчування»[764].

Проблемою також була доставка харчів на віддалені лагпункти взимку, особливо гострою вона була в таборах, що не мали власних пекарень. «Навіть теплий хліб, — пише Нарінський, — після перевезення у вантажній машині на 400 кілометрів у 50-градусний мороз промерзав так, що його не можна було не те що їсти, а навіть використовувати як паливо»[765]. Незважаючи на розсилання складних інструкцій щодо зберігання взимку на Далекій Півночі завжди дефіцитних овочів і картоплі, великі їх кількості промерзали і ставали неїстівними. Влітку, навпаки, псувалися від спеки м’ясо, риба та інші харчі. Комори через недбалість комірників згорали вщент; інші кишіли пацюками[766].

Багато таборів створювали власні колгоспи або молочні лагпункти, проте вони дуже часто працювали погано. В одному зі звітів про роботу табірного колгоспу серед інших проблем відзначається брак досвідчених механізаторів, брак запчастин до тракторів, брак кормів для молочної худоби та погана підготовка до збирання урожаю[767].

У результаті в’язні майже завжди потерпали від нестачі вітамінів, навіть тоді, коли вони не голодували — до цієї проблеми табірне начальство ставилося більш-менш серйозно. За відсутності нормальних вітамінів у таблетках у багатьох таборах в’язнів примушували пити хвою, огидне на смак вариво з соснових голок сумнівної дієвості[768]. Для порівняння: у нормах для «офіцерів збройних сил» чітко зазначалися вітамін С і сухофрукти з метою компенсування браку вітамінів у звичайних пайках. Генерали і адмірали додатково офіційно отримували сир, ікру, консервовану рибу і яйця[769].

Навіть самий процес видачі юшки, з вітамінами чи без них, був пов’язаний з труднощами, коли відбувався холодною північною зимою, особливо це стосується обіду на місці роботи. 1939 року один колимський лікар подав офіційну скаргу начальнику табору з приводу того, що в’язні змушені їсти на відкритому повітрі і що їжа замерзає під час вживання[770]. Ще однією проблемою у видачі їжі була тіснота: один в’язень згадує, що на лагпункті біля шахти Малдяк у Магадані було тільки одне віконце видачі на 700 в’язнів[771].

У забезпеченні продуктами також могли відбуватися збої через події за межами таборів: наприклад, під час Другої світової війни воно іноді припинялося зовсім. Найгіршими були 1942 і 1943 роки, коли великі території на заході СРСР опинилися під німецькою окупацією, головною турботою решти країни була боротьба з військами загарбників. Голод був поширеним явищем по всій країні — а постачання ГУЛАГу не становило великого пріоритету. Колимський в’язень Володимир Петров згадує, що одного разу протягом п’яти днів у таборі зовсім не видавали їжу: «На шахті почався справжній голод. 500 людей не мали жодного шматка хліба».

Постійно не вистачало посуду, ложок, виделок і ножів. Петров пише, що «юшка, яку отримували ще теплою, за час, поки людина чекала ложки від іншого, хто закінчував їсти, вкривалася льодом. Цим, імовірно, пояснюється, чому більшість мали за краще їсти без ложок»[772]. Інша жінка-в’язень переконана, що залишилася живою тому, що «виміняла на хліб півлітрову емальовану миску… Якщо у вас була власна миска, ви першими отримували порції — а весь жир нагорі. Інші мали чекати, поки ваша миска не звільниться. Ви їли, потім її комусь передавали, а той передавав ще комусь…»[773]

Дехто з в’язнів робив собі миски і столове начиння з дерева. У маленькому музеї, влаштованому в московській штаб-квартирі Товариства «Меморіал», виставлено чимало цих дивовижно зворушливих експонатів[774]. Як і завжди, центральна адміністрація ГУЛАГу добре знала про ці нестачі й час від часу намагалася щось робити: одного разу керівництво подякувало одному табору за розумне використання порожніх консервних бляшанок саме з цією метою[775]. Та навіть коли посуд і ложки були, їх часто не було як помити: в одному з наказів Дмитлагу табірним кухарям «категорично забороняється» насипати їжу у брудні тарілки[776].

Через усе вищезгадане московські документи щодо норм харчування в’язнів — у яких вираховувався мінімальний рівень, необхідний для виживання, — не дають точної інформації про те, що в’язні їли насправді. Не треба і нам покладатися лише на спогади в’язнів, щоб дізнатися, що зеки в таборах дуже голодували. Періодично сам ГУЛАГ посилав у табори перевірки і зберігав звіти щодо того, що насправді їли в’язні — на відміну від того, що вони мали їсти. І знову вражає невідповідність між тим, що зазначалося у нормативних документах, і звітами інспекторів.

Наприклад, інспекція Волгострою 1942 року виявила на одному з лагпунктів 80 випадків пелагри, захворювання, що спричиняється поганим харчуванням: «люди вмирають з голоду», — прямо йшлося у звіті. У Сиблагу, великому таборі у Західному Сибіру, заступник генерального прокурора СРСР виявив, що у першому кварталі 1941 року продуктові норми «систематично порушувалися: м’ясо, риба і жири видаються вкрай рідко… цукор не видається взагалі». 1942 року у Свердловській області в табірній їжі «не було жирів, не було м’яса чи риби, а часто й овочів». 1942 року у Вятлагу «їжа у липні була погана, майже неїстівна, у ній бракувало вітамінів. Це спричинялося браком жирів, м’яса, риби, картоплі… основою всього харчування є борошно і зернопродукти»[777].

Видається, що брак їжі частково посилюється її поганим постачанням у табори. Це становило постійну проблему: в обліковця лагпункту Кедровий Шор був цілий список харчових продуктів, якими слід замінювати те, що в’язні мають отримувати, але не отримують насправді. Тут не тільки сир замість молока, а й галети замість хліба, гриби замість м’яса і лісові ягоди замість цукру[778]. Не викликає здивування, що в результаті раціон в’язнів виглядав зовсім по-іншому, ніж це було на папері у Москві. Інспекція Бірлагу 1940 року виявила, що «весь обід з/к складається з води плюс 130 грамів зерна, а на друге чорний хліб, близько 130 грамів. На сніданок і вечерю розігрівається та сама юшка». Табірний кухар у розмові з інспектором повідомив, що «теоретичні норми ніколи не виконуються», що риба, м’ясо, жири і овочі не видаються. Табір, як ішлося у заключній частині звіту, «не має грошей на закупівлю продуктів харчування чи одягу… а без грошей жодна постачальна організація не погоджується на співпрацю». У результаті цього, повідомлялося у звіті, у таборі зафіксовано понад 500 випадків цинги[779].

Проте так само часто продукти прибували у табори тільки для того, щоб їх одразу ж вкрали. Крали майже на всіх рівнях. Зазвичай їжу крали під час приготування ті, хто працював на кухні і в коморах. З цієї причини в’язні прагнули отримати роботу кухарів, посудомийників, вантажників у коморі, яка давала доступ до продуктів, — для того, щоб мати можливість вкрасти. Євгенія Гінзбург одного разу врятувалася завдяки роботі посудомийкою у чоловічій їдальні. Вона не тільки мала змогу їсти «справжній м’ясний бульйон і чудові пончики, жарені у соняшниковій олії», а й відчувала, що інші ставляться до неї з повагою і навіть трепетом. Голос одного чоловіка тремтів, коли той розмовляв з нею, «від змішаного почуття гострої заздрості і в той самий час від якогось благоговіння перед тими, хто зумів зайняти таку позицію в житті. Біля їжі!»[780]

Навіть робота на збиранні врожаю в табірному господарстві й чищення картоплі була дуже бажаною; для того, щоб отримати таку роботу, в’язні давали хабарі — просто за можливість украсти їжу. Пізніше у своїй табірній кар’єрі Євгенія Гінзбург доглядала курей, яких вирощували до столу табірного начальства. Вони з напарницею повністю використовували переваги свого становища: «Ми поливали табірну кашу риб’ячим жиром, позиченим у курей. Варили вівсяний кисіль з курячого вівса. Нарешті, щодня з’їдали три яйця на двох — одне в суп і по одному як натуральний делікатес. (Більше брати ми не хотіли, щоб не знижувати показників яйценосності. За ними судили про нашу роботу.)»[781]

Крадіжки відбувалися і в набагато більших масштабах, особливо у табірних містах на Далекій Півночі, де брак харчів серед вільних працівників і табірної охорони, як і серед в’язнів, спричиняв масові крадіжки. У кожному таборі зберігалися щорічні звіти про втрачене майно. Звіти лагпункту Кедровий Шор свід-чать про втрати товарів і грошей на суму понад 20 тисяч рублів за один лише четвертий квартал 1944 року[782].

У масштабах всієї країни ці цифри були набагато більшими. Наприклад, у звіті прокуратури за 1947 рік перелічуються багато випадків розкрадання, серед них і один у Вятлагу, де 12 осіб, зокрема і начальник табірного складу, вкрали харчових продуктів та овочів на суму 170 тисяч рублів. В іншому звіті за той самий рік підраховано, що у 34 таборах, проінспектованих у другому кварталі 1946 року, було вкрадено 70 тисяч кілограмів борошна, а також 132 тисячі кілограмів картоплі і 17 тисяч кілограмів м’яса. Інспектор, що складав звіт, на закінчення писав: «Складна система харчування в’язнів створює умови для легких крадіжок хліба та інших продуктів». Він засуджує «систему годування вільнонайманих працівників за продовольчими картками», а також табірні інспекційні комісії, члени яких цілковито продажні[783].

У деяких випадках інспекції справді давали певний результат: деякі табори, побоюючись неприємностей, намагалися виконувати букву закону, якщо не могли відповідати його духові. Наприклад, один в’язень у кінці кожного місяця отримував половину склянки цукру, який так і з’їдав. Таким чином табірне начальство забезпечувало отримання в’язнями обсягу цукру, який передбачався з Москви. Цей в’язень зі своїми товаришами відзначали цю подію як «цукровий день»[784].