Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

«Життя ув’язненого дуже сильно залежить від бригади і від бригадира, цілодобово ти перебуваєш у їхньому товаристві. І на роботі, і в їдальні, і на нарах — все ті самі обличчя. Бригадники — або всі разом, або по групах, або всі окремо. Або допомагають тобі вижити, або допомагають загнутися. Або — співчуття і допомога, або — ворожість і байдужість. Дуже важлива і роль бригадира, а також — хто він є; його завдання та поведінка: вислужитися перед начальством за твій рахунок і для свого благополуччя, а члени бригади — його підданні, слуги і лакеї, або ж він вважає тебе своїм товаришем по нещастю і робить усе, щоб полегшити життя бригадникам»[802].

Деякі бригадири справді погрожували своїм підлеглим і залякували їх. У перший робочий день на вугільних копальнях Караганди Олександр Вайсберг знепритомнів від голоду і виснаження: «З ревінням розлюченого бугая бригадир повернувся до мене, кинувся на мене кожним грамом свого дужого тіла, штовхаючи і стусаючи мене, і нарешті завдав мені такого удару в голову, що я, напівоглушений, впав на землю, вкритий синцями і з кров’ю на обличчі…»[803]

В інших випадках бригадири давали самій бригаді функціонувати на засадах групи рівноправних членів, змушуючи в’язнів працювати більше, навіть якщо вони цього не хотіли. У повісті «Один день Івана Денисовича» в один з моментів персонаж Солженіцина розмірковує, що табірна бригада — це «не така бригада, як на волі, де Івану Денисовичу окремо зарплата і Петру Петровичу окремо зарплата. У таборі бригада — це такий устрій, щоб не начальство зеків підганяло, а зеки один одного. Тут так: або всім додаткове, або всі здихайте»[804].

На ще одного колимського в’язня Вернона Кресса його товариші по бригаді кричали і навіть били за те, що він не може виконувати норм; його зрештою перевели до «слабкої» бригади, жоден член якої ніколи не отримував повного пайка[805]. Юрій Зорін також побував членом справжньої ударної бригади, що складалася переважно з литовців, які не терпіли серед себе нероб: «Ви не можете собі уявити, як охоче і добре вони працювали… якщо вони вважали, що хтось працює погано, його викидали з литовської бригади»[806].

Якщо вам випадало нещастя потрапити до «поганої» бригади і ви не мали змоги з неї вибратися ні хабарами, ні жодним іншим чином, на вас чекав голод. М. В. Міндліна (пізніше — один із засновників московського «Меморіалу») один час було призначено у бригаду, що складалася переважно з грузинів і бригадиром якої також був грузин. Міндлін швидко зрозумів, що члени бригади не тільки бояться бригадира так само, як і охоронців, а й що до нього, як «єдиного єврея у грузинській бригаді», ставлення буде особливе. Одного дня він працював особливо багато, сподіваючись отримати у винагороду найбільший пайок — 1200 грамів хліба. Однак бригадир відмовився це визнавати і записав, що він виконав норми лише на пайок у 700 грамів. З допомогою хабара Міндліну вдалося змінити бригаду, атмосфера в якій виявилася зовсім іншою: новий бригадир справді турбувався про своїх підлеглих і навіть спочатку дозволяв їм кілька днів виконувати легшу роботу, щоб відновити сили: «Кожен, хто потрапляв до його бригади, вважав себе щасливим і врятованим від голодної смерті». Пізніше він сам став бригадиром, і йому самому довелося роздавати хабарі для того, щоб його бригада отримувала найкраще від табірних кухарів, хліборізів та інших важливих осіб[807].

Ставлення бригадира мало таке значення головним чином тому, що загальні роботи не були ні чистою проформою, ні чимось позбавленим сенсу. Якщо в німецьких таборах робота часто влаштовувалася, за словами видатного науковця, «як передусім засіб катування і приниження», то радянські в’язні мали виконувати план виробництва табору[808]. Щоправда, у цього правила були винятки. Часом дурні або садистичні охоронці ставили справді безглузді завдання. Сусанна Печуро згадує, як їй наказали носити туди-сюди відра з глиною, виконувати «абсолютно безглузду роботу». Один з «начальників» так їй і сказав: «Мені не потрібно, щоб ви працювали, мені потрібно, щоб ви страждали», — ця фраза видалася б знайомою для в’язнів Соловецького табору 1920-х років[809]. Як ми побачимо далі, у 1940-х роках було створено систему штрафних таборів, головна мета яких була не економічною, а каральною. Однак навіть у них в’язні мали щось виробляти.

Переважну більшість часу в’язні не мали страждати — чи, мабуть, точніше буде сказати, що ніхто цим не переймався. Набагато важливішою була їх здатність пристосуватися до табірних виробничих планів і виконувати норми. Нормувалося все: кількість кубічних метрів поваленої деревини, викопаної землі, видобутого вугілля. Ставлення до цих норм було вбивчо серйозним. У таборах всюди висіли плакати, які закликали в’язнів виконувати норми. У таких закликах полягала місія цілого «культурно-виховного» апарату. В їдальнях або на центральних майданчиках деяких таборів встановлювалися спеціальні величезні дошки, на яких записували показники виконання норм кожної бригади[810].

Норми з великою ретельністю і застосуванням наукового підходу вираховувалися «нормировщиком» — нормувальником; вважалося, що його робота потребує великого вміння. Жак Poсci, наприклад, згадує, що в’язням на відкиданні снігу встановлювалися різні норми залежно від того, чи це був свіжий сніг, трохи злежаний сніг, злежаний сніг (щоб його відкинути, на лопату потрібно тиснути ногою), дуже злежаний сніг чи мерзлий (який потребував лома або кирки). І навіть після врахування всього цього брався до уваги «ряд коефіцієнтів для відстані і висоти перелопачуваного снігу і т. ін.»[811].

Але попри всю цю теоретичну науковість, процес встановлення норм і визначення, хто саме їх виконує, відзначався продажністю, нерегулярністю й непослідовністю. Сказати хоча б, що в’язням зазвичай встановлювали норми, пов’язані з нормами, які встановлювалися вільнонайманим працівникам: тобто в’язні мали працювати так само, як професійні лісоруби і шахтарі. Однак у переважній своїй більшості в’язні не були професійними лісорубами і шахтарями й часто дуже мало знали про те, що від них вимагають робити. Крім того, після тривалого часу в тюрмах і жахливих переїздів у неопалюваних вагонах для худоби їхній фізичний стан не можна було назвати навіть задовільним.

Чим недосвідченішим і виснаженішим був в’язень, тим більшими були його страждання. Євгенія Гінзбург подає класичний опис двох жінок, інтелігенток, не звичних до фізичної праці, ослаблених роками у тюрмі, які намагаються валити ліс:

«Три дні ми з Галею намагалися зробити немислиме. Бідні дерева! Як вони, напевно, страждали, гинучи від наших невмілих рук. Та де ж нам, недосвідченим і напівживим, було рушити когось іншого. Сокира зривалася, бризкаючи в обличчя дрібними трісками. Пиляли ми судорожно, неритмічно, подумки звинувачуючи одна одну в незграбності, хоча вголос не нарікали, усвідомлюючи, що сваритися — це було розкішшю, якої ми не могли собі дозволити. Пилку раз у раз заносило. Але найстрашнішим був момент, коли понівечене нами дерево готувалося нарешті впасти, а ми не розуміли, куди воно хилиться. Одного разу Галю сильно стукнуло по голові, але фельдшер нашої командировки відмовився навіть припекти йодом садно, заявивши: "Старий номер! Звільнення з першого дня захотіла!"»

Наприкінці дня бригадир оголосив, що Євгенія і Галя зробили 18% норми, і «заплатив» їм відповідно до такого виконання: «Отримавши "за виробітком" крихітний шматочок хліба, ми йшли до лісу і, ще не дійшовши до робочого місця, буквально падали з ніг від слабкості. А бригадир усе повторював, що не збирається витрачати дорогоцінні продукти на зрадників, які не виконують своїх норм»[812].

У таборах на Далекій Півночі — особливо в колимських, а також у воркутинських і норильських таборах, які знаходилися за полярним колом, — клімат і місцевість ще більше ускладнювали становище. Літо, всупереч поширеній думці, в Арктиці часто не краще для людини, ніж зима. Температура може підніматися набагато вище від тридцятиградусної позначки. Коли тане сніг, тундра перетворюється на суцільне болото, ходити по ньому важко, комарі літають сірими хмарами і дзижчать так, що нічого більше не чути. Як згадує однин в’язень, «комарі заповзали у рукави і в штани. Обличчя горіло від укусів. Обід нам приносили на місце роботи, і виходило так, що, поки ви їли юшку, комарі заповнювали миску, як гречана каша. Вони лізли в очі, ніс і горло, на смак вони солодкуваті, як кров. Чим більше ви рухалися, відганяючи їх, тим більше вони нападали. Найкращий метод — не звертати на них уваги, легше одягатися і замість протикомариного капелюха носити вінок з трави або березової кори»[813].

Зими, звісно, дуже і дуже холодні. Температура падає до 30, 40, 50 градусів морозу. Мемуаристи, поети і письменники — всі намагалися передати, що відчуває людина, працюючи на такому морозі. Один автор писав про такий холод, коли «найпростіший різкий рух рукою викликав помітний звук, схожий на шелест»[814]. Інший писав, що одного різдвяного ранку він прокинувся і не зміг підняти голови.

«Першою моєю думкою було, що мене якось прив’язали вночі до нар, але коли я спробував сісти, шматок тканини, якою я обмотав голову і вуха ввечері, зсунувся. Піднявшись на лікті, я стягнув тканину і зрозумів, що вона примерзла до дошки. Моє дихання і дихання усіх у бараці повисало в повітрі, як дим»[815].

Ще один пише: «Було небезпечно зупинятися. Під час переклички ми підстрибували на місці та плескали себе по боках, щоб зігрітися. Боячись обморозитися, я постійно ворушив пальцями ніг і стискував кулаки… Коли я брався за металеві інструменти голою рукою, шкіра прилипала до металу. Понос міг намертво приморозити до снігу». Як наслідок, дехто з в’язнів просто ходив під себе: «Працювати біля них було неприємно, а коли приходили до намету, де ми починали відігріватися, сморід стояв нестерпний. Тих, які так робили, часто били і проганяли»[816].

Деякі види загальних робіт з точки зору погоди були гіршими за інші. Як згадує один в’язень, на арктичних вугільних шахтах повітря під землею було тепліше, але на шахтарів постійно капала замерзаюча вода: «Шахтар ставав схожим на величезну бурульку, його тіло надовго замерзало. Після трьох-чотирьох місяців такої пекельної роботи в’язні починали тяжко хворіти…»[817]

Ісаак Фільштинський також потрапив на одну з найгірших робіт у Каргопольлагу — сортування колод перед подальшою обробкою. Цілий день потрібно було стояти у воді, і хоча вода була тепла — її качали з електростанції, — повітря теплим не було:

«Оскільки тієї зими в Архангельській області стояли стійкі морози в сорок — сорок п’ять градусів, над басейном увесь час висіла густа пара. Було водночас з дуже волого, і холодно. Робота була не дуже тяжка, та через тридцять-сорок хвилин все тіло пронизувала й огортала вогкість, залишаючи іній на бороді, вусах і віях та проникаючи до самих кісток крізь убогу табірну одежину»[818].

Найгірше взимку було працювати в лісі. Не лише через тайговий холод, а й через те, що там періодично налітали суворі непередбачувані зимові бурі — бурани або пурга. В один з таких буранів потрапив в’язень Сиблагу Дмитро Бистрольотов: