Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Однак вахта не була надійною зоною безпеки. Охоронці на вахті не завжди відгукувалися на звернення в’язнів. Дізнавшись про насильство між в’язнями, вони цілком могли і просто посміятися. Є свідчення, як в офіційних документах, так і в мемуарах, про те, що озброєні охоронці не звертали уваги на випадки вбивства, тортур і згвалтувань серед в’язнів. Густав Герлінг пише про групове згвалтування у Каргопольлагу: у жертви вирвався «короткий горловий крик, сповнений сліз. Їй накинули на голову спідницю. З вежі пролунав сонний голос: «Ну, ну, хлопці, що ви робите? Як вам не соромно?» Восьмеро чоловіків відтягли дівчину за туалети і продовжили…»[669]

У теорії правила були суворими: в’язні мали знаходитися в зоні. На практиці правила порушувалися. А дії, які з формальної точки зору не були порушеннями правил, незважаючи на те, якими насильницькими чи згубними вони могли бути, не обов’язково тягли за собою покарання.

Зона контролювала пересування в’язнів у просторі[670]. Але їхній час контролювався саме режимом. Говорячи просто, режимом називався набір правил і процедур, за якими функціонував табір. Якщо колючий дріт обмежував свободу пересування зеків у зоні, то ряд наказів і сигналів регулювали години, у ній проведені.

Суворість режиму була різною на різних лагпунктах, залежно як від змін пріоритетів, так і від типу в’язнів, які утримувалися в конкретному таборі. У різні часи існували табори м’якшого режиму для інвалідів, табори загального режиму, табори особливого режиму і табори штрафного режиму. Однак на глибинному рівні система залишалася тією самою. Режим визначав, коли і як в’язень має вставати; як його мають довести до роботи; коли і як він має отримувати їжу; коли і скільки він має спати.

У більшості таборів день в’язня офіційно починався з развода — розводу: процедури формування з в’язнів бригад, після чого їх вели на роботу. Будив їх гудок або якийсь інший сигнал. Другий гудок попереджував про закінчення сніданку і початок роботи. В’язні шикувалися перед табірними воротами на ранкову повірку. Радянський кіносценарист і автор надзвичайно яскраво написаних спогадів Валерій Фрід так описує цю сцену:

«Бригади шикуються перед воротами. У нарядчика в руках вузька чисто стругана дощечка: на ній номери бригад, кількість роботяг. (Папір дефіцитний, а на дощечці цифри можна зіскребти склом і назавтра написати нові.) Конвоїр і нарядчик по картках перевіряють, чи всі на місці, і якщо всі — бригада вирушає на роботу. А якщо когось немає — затримка, поки не відловлять і не приведуть відмовника»[671].

Згідно із вказівками з Москви, таке чекання не мало тривати більш як 15 хвилин[672]. Як пише Казимир Зарод, воно, звичайно, часто тривало набагато довше — незважаючи на погоду:

«О пів на четверту ранку нам належало вишикуватися посеред площі, шеренгами по п’ять, і чекати на повірку. Охоронці часто помилялися, і через те доводилося рахувати знову. Сніговими ранками це був довгий процес холодної агонії. Якщо охоронці вже повністю прокинулися і були зібрані, повірка зазвичай займала близько 30 хвилин, але коли вони прораховувалися, ми могли стояти тут і цілу годину»[673].

Коли таке траплялося, у деяких таборах вживалися контрзаходи «для підбадьорювання в’язнів». Знову Фрід: «У нас… розвід ішов під акомпанемент баяна. Звільнений від інших обов’язків зек грав бадьорі мелодії — для піднесення духу»[674]. Зарод також описує це дивовижне явище — ранковий оркестр із в’язнів-музикантів, як професійних, так і аматорів:

«Кожного ранку біля воріт стояв "оркестр", який грав військові марші, а нас наставляли маршувати на роботу "бадьоро і весело". Догравши до того, коли хвіст колони виходив з воріт, музиканти кидали інструменти і, пристроївшись до колони, разом з робітниками йшли до лісу»[675].

Звідси в’язнів строєм вели на роботу. Охоронці вигукували щоденну команду: «Крок вліво, крок вправо — вважається спробою втечі. Конвой стрілятиме без попередження. Марш!» — і в’язні, так само по п’ять, строєм ішли до місця роботи. Якщо до нього було далеко, їх супроводжували охоронці з собаками. Процедура повернення до табору ввечері була майже така сама. Після години на вечерю в’язнів знову шикували шеренгами. І знову охоронці їх рахували (коли в’язням таланило) і перераховували (коли не таланило). Московські вказівки відводили на вечірню повірку часу більше — швидше за все, на тій підставі, що в’язень, найімовірніше, може спробувати втекти саме з місця роботи[676]. Ще один сигнал позначав відбій.

Ці розпорядок і правила не були даними раз і назавжди. Навпаки, режим з часом змінювався, як правило, суворішав. За словами Жака Poсci, «головною рисою радянського пенітенціарного режиму є його систематична інтенсифікація, поступове надання чистісінькому свавільному садизму статусу закону», — і цьому існують певні підтвердження[677]. У 1940-х роках режим ставав суворішим, робочі дні — довшими, вихідні давалися рідше. 1931 року в’язні Вайгацької експедиції (частини Ухтинської експедиції) працювали по шість годин на день, трьома змінами. На початку 1930-х років в’язні на Колимі також працювали нормальний робочий день, який був довшим влітку і коротшим взимку[678]. Однак протягом того десятиліття тривалість робочого дня подвоїлася. В кінці 1930-х років жінки на швейній фабриці, на яку потрапила і Катерина Оліцька, працювали «по 12 годин у непровітрюваному приміщенні», робочий день на Колимі також було збільшено до 12 годин[679]. Ще пізніше Оліцька працювала у будівельній бригаді: робочі дні тут тривали від 14 до 16 годин, з п’ятихвилинними перервами о 10.00 та о 16.00 і годинною перервою на обід опівдні[680].

Подовження робочого часу відбувалося по всьому ГУЛАГу. 1940 року його офіційно подовжили до 11 годин, та навіть ця норма часто порушувалася[681]. У березні 1943 року московська адміністрація ГУЛАГу розіслала усім начальникам таборів розлюченого листа, в якому нагадувалося, що «в’язням має даватися не менш як вісім годин сну». У листі говорилося, що багато начальників таборів ігнорують цю норму, і їхні в’язні мають можливість спати лише по чотири-п’ять годин. У результаті, як ішлося в листі, «в’язні втрачають працездатність, стають малопрацездатними та інвалідами»[682].

Порушення тривали, особливо часто це відбувалося у роки війни, зі зростанням потреби у промисловій продукції. У вересні 1942 року адміністрація ГУЛАГу офіційно подовжила робочий день для в’язнів, зайнятих на будівництві аеродромів, до 12 годин з однією перервою на обід. Те саме відбувалося по всьому СРСР. Існують дані, що у воєнний час робочий день у Вятлагу тривав 16 годин[683]. 12-годинний робочий день було відзначено влітку 1943 року у Воркуті, хоча пізніше його було скорочено — ймовірно, через високі показники захворюваності і смертності — знову до 10 годин у березні 1944 року[684]. Сергій Бондаревський, в’язень, що працював під час війни на шарашці, спеціальній лабораторії для ув’язнених науковців, також згадує 11-годинні робочі дні з перервами. Зазвичай він працював з восьмої ранку до другої дня, з четвертої дня до сьомої вечора, а потім знову з восьмої до десятої вечора[685].

У будь-якому разі правила часто порушувалися. Один зек на видобутку золота на Колимі мав промити щоденно 150 тачок. Ті, хто не могли впоратися з цим обсягом протягом дня, просто залишалися працювати далі — часом до півночі. Після того вони поверталися в табір, їли юшку і мали о п’ятій ранку знову виходити на роботу[686]. Схожий метод наприкінці 1940-х років застосовувала адміністрація Норильського табору; про це розповідає в’язень, який копав котловани під будівництво у вічній мерзлоті: «Через 12 годин вас піднімали з ями на лебідці, але тільки якщо ви закінчили роботу. Якщо ні, ви там просто залишалися»[687].

Протягом дня не давалося і великих перерв, про що пише один із в’язнів воєнного часу, який працював на текстильній фабриці:

«О шостій ми мали бути на фабриці. О десятій була п’ятихвилинна перерва на перекур, для чого треба було бігти до підвалу, до якого було близько 200 метрів. У приміщенні фабрики курити дозволялося тільки там. Порушення цього правила каралося двома додатковими роками ув’язнення. О першій дня робилася півгодинна перерва на обід. Потрібно було щодуху мчати до їдальні з глиняною мискою в руках, стояти у довгій черзі, отримати трохи бридких соєвих бобів, які більшості людей були протипоказані — і будь-що повернутися на фабрику, коли запускалися двигуни. Після цього ми, не встаючи, сиділи на своїх робочих місцях до сьомої вечора»[688].

Законом регулювалася і кількість вихідних днів. Звичайним в’язням давався один вихідний на тиждень, а в’язням суворого режиму — два на місяць. Проте на практиці й ці правила виконувалися по-різному. Ще 1933 року центральна адміністрація ГУЛАГу розіслала наказ, у якому начальникам таборів нагадувалася важливість днів відпочинку, які часто скасовувалися у божевільних перегонах за виконання плану[689]. Майже нічого не змінилося і через десять років. Під час війни Казимир Зарод мав один вихідний день через кожні десять[690]. Інші згадують про один вихідний на місяць[691]. Густав Герлінг згадує навіть про ще меншу кількість вихідних:

«Згідно з правилами, в’язні мали один повний вихідний день на кожні десять робочих. Але на практиці виходило, що навіть один вихідний на місяць уже становив загрозу виробництву, і тому стало звичайним урочисто проголошувати про вихідний, коли табір перевиконував квартальний план… Природно, що ми не мали змоги перевіряти показники виробництва чи плани, тож цей звичай був фікцією, яка віддавала нас повністю на милість табірної влади»[692].

Навіть у рідкісні вихідні дні іноді траплялося, що в’язнів примушували виконувати якусь роботу в таборі: прибирати бараки, туалети, відкидати взимку сніг[693]. З огляду на все це особливо зворушливим видається один наказ начальника Дмитлагу Лазаря Когана. Стурбований численними повідомленнями про те, що табірні коні падають з ніг від виснаження, він починає наказ так: «Зростання кількості випадків захворювань і падінь коней має кілька причин, зокрема перевантаження коней, поганий стан шляхів та відсутність у коней повноцінного відпочинку для відновлення сил».