Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

З цією метою правила, що видавалися у Москві, вимагали суворого контролю над в’язнями, який досягався маніпуляціями з умовами їхнього життя. У принципі, як уже зазначалося, табір класифікував кожного зека за його вироком, професією та його «трудоспособностью» — працездатністю. У принципі, табір призначав кожному зекові роботу і норми, які він мав виконувати. У принципі, табір забезпечував кожного зека найнеобхіднішим — їжею, одягом, дахом над головою, місцем для життя — відповідно до того, як добре чи погано він виконує ці норми. У принципі, кожен аспект табірного життя був організований таким чином, щоб він сприяв поліпшенню виробничих показників: навіть «культурно-виховні частини» таборів існували головним чином тому, що начальство ГУЛАГу вважало, що вони можуть переконати в’язнів працювати краще. У принципі, інспекційні перевірки призначалися для того, щоб пересвідчитися у злагодженій роботі усіх елементів табірного життя. У принципі, кожен зек навіть мав право скаржитися — начальнику табору, в Москву, Сталіну, — якщо табори діяли всупереч правилам.

І разом з тим на практиці все було зовсім не так. Люди не були машинами, табори не були чистими, налагодженими фабриками, а система ніколи не працювала так, як передбачалося. Охоронці брали хабарі, адміністрація крала, а в’язні знаходили способи порушувати чи обходити табірні правила. В’язні у таборах також мали можливість створювати свої власні ієрархії, які часом діяли у злагоді, а часом конфліктували з офіційними ієрархіями, створеними табірною адміністрацією. Незважаючи на регулярні візити московських інспекторів, за якими часто йшли догани і розгнівані листи з центру, дуже небагато таборів жили відповідно до теоретичної моделі. Незважаючи на очевидну серйозність у ставленні до скарг в’язнів — для їх розгляду працювали цілі спеціальні комісії, — вони рідко коли приводили до якихось реальних змін[649].

Саме цей конфлікт між тим, якими уявляла собі табори Москва в їх ідеальному варіанті, і якими вони дійсно були на низовому рівні — конфлікт між писаними на папері правилами і практичними діями, — надавав життю в таборах ГУЛАГу його особливого абсурдного відтінку. В теорії центральна адміністрація ГУЛАГу в Москві диктувала найдрібніші аспекти життя в’язнів. На практиці на кожен такий аспект впливали і стосунки в’язнів з тими, хто контролював їхнє життя, а також їхні стосунки між собою.

За визначенням, найпотужнішим знаряддям у розпорядженні табірної адміністрації був контроль над простором, у якому жили в’язні: зона або «виправно-трудова зона». За законом зона мала квадратну або прямокутну форму. «З метою забезпечення кращого нагляду» жодні природні чи неправильні форми не дозволялися[650]. У цьому квадраті чи прямокутнику цікавого було небагато. Більшість будівель у типовому лагпункті були дуже схожі. На фотографіях табору, зроблених одного разу табірною адміністрацією у Воркуті, які зберігаються у московських архівах, — примітивні дерев’яні будівлі, які нічим одна від одної не відрізняються, за винятком підписів під фото: під одним «Штрафна камера», під іншим «їдальня»[651]. Як правило, у центрі табору, недалеко від воріт, було розташоване велике відкрите місце, на якому двічі на день в’язні шикувалися на повірки. Зазвичай були бараки для охорони і будинки для начальства, також збудовані з дерева, — відразу за головними воротами.

Від усіх інших місць роботи зону, звичайно ж, відрізняла огорожа. Жак Poсci, автор «Довідника ГУЛАГу», пише, що ця огорожа «зазвичай збудована з дерев’яних стовпів, на третину вкопаних у землю. Висота їх — від 2,5 до 6 метрів, залежно від місцевих умов. Між стовпами горизонтально натягнуто від семи до 15 рядів колючого дроту, відстань між якими становить близько 6 метрів. Між кожною парою стовпів по діагоналі натягується два ряди дроту»[652].

Коли табір або колонія розташовувалися поблизу міста чи в самому місті, загорожа з колючого дроту зазвичай замінювалася на стіну або огорожу з цегли чи дерева, так щоб ніхто іззовні не заглянув до зони. Ці огорожі будувалися добротно: наприклад, у Мєдвежьєгорську, штаб-квартирі Біломорського каналу, висока дерев’яна загорожа, збудована на початку 1930-х років, усе ще стояла під час мого відвідання цього місця 1998 року.

Щоб пройти через загорожу, і в’язні, і охоронці мали проходити через вахту. Протягом дня охоронці вахти стежили за всіма, хто заходив до табору і виходив з нього, перевіряли перепустки вільнонайманих, які приходили до табору, і конвойних охоронців, які виводили в’язнів на роботу. У таборі Пермь-36, реставрованому до свого первісного вигляду, вахта складається з проходу, який блокується двома воротами. В’язень проходив через перші ворота, потім зупинявся у маленькому проміжку для обшуку або перевірки. І тільки після цього він міг проходити через другі ворота. Система дуже схожа на те, що можна побачити при вході до сицилійського банку.

Однак межі зони не визначаються самим лише колючим дротом і стінами. У більшості таборів за в’язнями з високих веж спостерігали озброєні охоронці. Іноді навколо табору також бігали собаки, прив’язані ланцюгами до металевого дроту, натягнутого по всьому периметру зони. Собаки, якими опікувалися спеціальні особи з числа охоронців, були навчені гавкати при підході в’язнів і переслідувати втікачів. Таким чином, в’язнів, крім колючого дроту і цегли, оточували також бар’єри зору, запаху і звуку.

Також їх оточував страх, якого часом було достатньо для того, щоб утримати їх у таборі, який не мав жодної огорожі. Маграрет Бубер-Нойманн тримали у таборі загального режиму, в якому в’язням дозволялося «вільно пересуватися на відстань до півмилі від табірного периметра; далі охорона стріляла без церемоній»[653]. Це незвичайно: у більшості таборів охоронці стріляли «без церемоній», коли в’язень відходив на набагато меншу відстань. У беріївських правилах 1939 року всім начальникам таборів наказується оточити огорожу «заборонною смугою» («запретная полоса») — смугою землі завширшки не менш як п’ять метрів[654]. Охоронці регулярно загрібали нейтральну смугу влітку і навмисне залишали її вкритою снігом взимку, щоб на ній можна було легко помітити сліди втікачів. Початок нейтральної смуги також позначався спеціально, часом колючим дротом, часом написом «запретная зона». Нейтральна смуга іноді звалася «зоною смерті», оскільки охоронці мали право стріляти в кожного, хто на неї ступив[655].

Втім, незважаючи на це, огорожі, стіни, собаки і барикади, які оточували лагпункта, не були абсолютно непрохідними. У той час як німецькі концентраційні табори були повністю автономними — «повністю, герметично запечатаними», за словами одного експерта[656], — радянська система в цьому сенсі була іншою.

Відрізнялася хоча б уже тим, що за радянською системою в’язні класифікувалися як «конвойні» та «безконвойні», і незначній меншості безконвойних в’язнів дозволялося проходити до табору без огляду, бігати за дорученнями охоронців, працювати протягом дня на неохоронюваному відрізку залізниці, навіть жити у приватних помешканнях поза зоною. Цей останній привілей з’явився у ранню епоху історії таборів, у безладніші роки на початку 1930-х[657]. Попри подальшу недвозначну заборону цієї практики, вона вижила. В одному із зводів правил 1939 року начальникам таборів нагадувалося, що «всім без винятку в’язням забороняється жити поза зоною в селах, на приватних квартирах чи у будинках, що належать табору». Теоретично таборам потрібен був спеціальний дозвіл навіть для проживання в’язнів в охоронюваних приміщеннях, якщо вони знаходилися поза межами зони[658]. На практиці це правило часто не виконувалося. Незважаючи на указ від 1939 року, звіти інспекторів, складені через багато років після цієї дати, фіксують найрізноманітніші його порушення. Один з інспекторів скаржився, що у місті Орджонікідзе в’язні розгулюють по вулицях, ходять на базар, заходять до приватних квартир, п’ють і крадуть. В одній з ленінградських виправно-трудових колоній в’язню дали в користування коня, на якому він і втік. У трудовій колонії № 14 у Воронежі озброєний охоронець залишив на вулиці 38 в’язнів, а сам пішов до магазину[659].

Московська прокуратура надіслала листа ще до одного табору, поблизу міста Комсомольська в Сибіру, в якому начальство звинувачувалося у тому, що там щонайменше 1763 в’язням було надано статусу «безконвойних». У результаті, як розгнівано писав прокурор, «на в’язнів завжди можна натрапити у будь-якій частині міста, у будь-якому закладі та на приватних квартирах»[660]. Ще один табір звинувачувався у тому, що 150 в’язням на порушення режиму було дозволено мешкати на приватних квартирах, що призвело до «випадків пияцтва, хуліганства і навіть пограбувань місцевого населення»[661].

Однак у самих таборах в’язні були не повністю позбавлені свободи пересування. Навпаки, у цьому полягає один із дивовижних вивертів концентраційних таборів, і в цьому полягає одна з рис, які відрізняють їх від тюрми: не в робочий час і не під час сну більшість в’язнів могли заходити до бараків і виходити з них, коли хотіли. Неробочий час, з певними обмеженнями, в’язні також могли проводити на власний розсуд. Тільки в’язнів каторжного режиму, запровадженого 1943 року, чи пізніше в’язнів «таборів особливого режиму», які були створені 1948 року, замикали у бараках на ніч — ця обставина викликала велике обурення, а пізніше і була однією з причин заворушень[662].

Прибувши до таборів після замкнених радянських тюрем, в’язні часто були здивовані такою зміною і відчували полегшення. Один зек сказав після прибуття в Ухтпечлаг: «Настрій у нас чудовий — ми дісталися до відкритого повітря»[663]. Ольга Адамова-Сліозберг згадує розмови «від ранку до вечора про переваги табору над життям у тюрмі» після прибуття до Магадану:

«Населення табору (близько 1000 осіб) нам здавалося величезним: стільки людей, стільки бесід, так багато друзів можна знайти!

Природа. Ми ходили всередині огородженої дротом зони і дивилися на небо, дивилися на далекі сопки, підходили до хирлявих дерев і гладили їх руками. Ми дихали вологим морським повітрям, відчували на обличчях краплини дощу, сідали на вологу траву, торкаючись руками землі. Ми жили без усього цього чотири роки, а виявляється, це абсолютно необхідно, без цього неможливо відчувати себе нормальною людиною»[664].

З цим погоджується Леонід Фінкельштейн:

«Вас завели всередину, ви вийшли з тюремної машини, і вас дивують кілька речей. По-перше, те, що навкруги без охорони бродять в’язні — вони кудись ідуть виконувати якісь свої обов’язки. По-друге, вони виглядають зовсім інакше, ніж ви. Цей контраст відчувався навіть дужче, коди я був у таборі, а привозили нових в’язнів. У нових в’язнів обличчя були зелені — зелені обличчя від браку свіжого повітря, від жалюгідної їжі і т. д. В’язні у таборах мали більш-менш нормальний вигляд. Ви опинялися серед порівняно вільних людей, які порівняно добре виглядають»[665].

З часом позірна «свобода» табірного життя блякла. У тюрмі, як писав в’язень-поляк Казимир Зарод, все ще можна було вірити, що сталася якась помилка, що скоро вас звільнять. Зрештою, «нас все ще оточували сліди цивілізації — за стінами тюрми було велике місто». Однак у таборі він опинився серед «дивного зібрання людей… будь-яке відчуття нормальності зникло. Дні йшли за днями, а мене наповнювала якась паніка, яка поволі перетворювалася на відчай. Я намагався придушити це почуття, повернути його назад у глибини свідомості, та поволі мені почало відкриватися, що я став жертвою цинічного акту несправедливості, з якого, як виявляється, виходу немає…»[666]

Що гірше, така свобода пересування легко і швидко перетворювалася на анархію. Охоронців і табірного начальства на лагпункті було багато вдень, але вночі всі вони часто повністю зникали. Один чи двоє могли залишатися на вахті, але інші йшли на той бік огорожі. В’язні зверталися на вахту тільки коли вважали, що небезпека загрожує їхньому життю. Один з мемуаристів згадує, що внаслідок сутички між політичними і кримінальними в’язнями — як ми побачимо далі, у повоєнні роки це було звичайним явищем — кримінальні, які у ній виявилися переможеними, «побігли на вахту» прохати допомоги. Наступного дня їх відіслали на інший лагпункт — табірна адміністрація вирішила за краще уникнути масового вбивства[667]. Ще одна жінка, знаючи, що один із в’язнів може її згвалтувати і вбити, звернулася на вахту і попросила, щоб її посадили на ніч до штрафної камери[668].