Розділ 7. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

У зв'язку з припиненням війни польський сейм на початку 1619 р. ухвалив зменшити кількість козацтва. Для виконання постанови сейму король призначив комісію з магнатів, яку повинен був супроводити зі збройною силою гетьман Жолкєвський. У1619 р. була укладена так звана Раставицька угода, яка ґрунтувалася на рішеннях Вільшанської комісії.

Але й Раставицької угоди не було дотримано. Козацька маса не визнала цієї угоди. Сам Сагайдачний незабаром почав відходити від політики угодовства щодо польсько-шляхетського уряду, вирішивши перейти під владу Москви. Цей політичний крок Сагайдачного відбивав незадоволення, яке зростало серед козацтва, в тому числі й заможного, агресивною політикою польсько-шляхетського уряду. У 1620 р. запорозькі козаки відправили до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем, яке привезло з собою полонених татар-"язиків" і листа від гетьмана Петра Сагайдачного та від усього Війська Запорозького на ім'я царя Михайла Федоровича.

Таким чином, запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним виражали готовність перейти на службу до московського царя і взяти участь у боротьбі проти всіх ворогів Московії, в тому числі проти шляхетської Польщі. Але московський уряд, враховуючи становище країни, вважав несвоєчасним йти на порушення перемир'я і загострення взаємин із Польщею. Він не вважав можливим прийняти пропозицію запорозького козацтва, хоч у Москві запорозьким посланцям було сказано, що цар гетьмана і все Військо Запорозьке за це "похваляет" і в своєму "царском милостивом жалованье.., имети хочет...". Запорожці одержали від московського уряду 300 рублів, а посольство одержало подарунки "денгами, й тафтами, й сукном, й шапки".

Незважаючи на відмову Сагайдачного від політики угодовства щодо польсько-шляхетського уряду, козацькі маси, незадоволені його попередньою діяльністю, спрямованою на зменшення кількості козацтва, скинули його з гетьманства і обрали гетьманом Яцька Бородавку. Проте Сагайдачний не зійшов з політичної арени. Залишаючись козацьким полковником на волості, він взяв активну участь у боротьбі проти унії і католицтва. Цю боротьбу очолювало Київське братство (засноване близько 1615 р.), яке об'єднало київських міщан, православне духовенство і частину української шляхти. Сагайдачний, ще будучи гетьманом, вступив до братства з усім козацьким військом. Спираючись на підтримку козацтва і Сагайдачного, братство домагалося відновлення православної церковної ієрархії, що майже припинила своє існування з кінця XVI ст. у зв'язку з переходом в уніатську церкву частини вищого православного духовенства.

У 1620 р. в Києві єрусалимський патріарх Феофан, який повертався з Москви, висвятив нового митрополита та єпископів для православної церкви України і Білорусі. Це був важливий політичний акт, який зміцнював позиції українського і білоруського народів у боротьбі проти насильної католицько-уніатської політики Польщі за свою національно-культурну незалежність, за збереження і зміцнення зв'язків з братніми народами. Після відновлення православної ієрархії стосунки між козацтвом і польським урядом ще більше загострилися, але агресивна політика Туреччини, яка загрожувала життєвим інтересам Польщі й України, тимчасово послабила цю гостроту. У 1621 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним, який знову був обраний козацьким гетьманом, взяло участь у боях польської армії проти величезної турецько-татарської армії під Хотином. У цих боях козаки виявили надзвичайну мужність і героїзм і відіграли вирішальну роль у поразці турецької армії. Проте польсько-шляхетський уряд зі звичайною активністю у договорі з Туреччиною зобов'язався приборкати козацьку "сваволю", припинити козацькі походи на турецькі володіння, заборонити козакам плавання Дніпром.

У цей час в Україні назрівало нове селянсько-козацьке повстання. Щоб запобігти йому, польський уряд вирішив несподівано виступити проти козаків і розгромити їх* 3 цією метою він призначив магнатську комісію в супроводі військових сил на чолі а коронним гетьманом Конєцпольським. Але виконати свій план польський уряд не зміг. Городові козаки встигли відступити на південь і об'єднатися із запорозькими козаками, які на чолі з гетьманом Марком Жмайлом вийшли з Січі. В боях з козаками наприкінці жовтня 1626 р. в урочищі Ведмежі Лози, за Куруковим озером (на місці Крюкова, проти Кременчука) польсько-шляхетське військо зазнало великих втрат.

У кінці жовтня 1625 р. між польськими комісарами на чолі з Конєцпольським і козацькою старшиною була укладена нова угода, яка одержала назву Куруківська угода. За цією угодою козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч осіб. Козацькими привілеями мали право користуватися тільки реєстрові козаки. Нереєстрові (випищики), яких було понад 40 тисяч осіб, повинні були повернутися під владу панів.

Але польському урядові не вдалося повернути масу нереєстрового козацтва в кріпацтво. Нереєстрові козаки, зібравшись на Запорожжі, готувалися до нового повстання проти гніту шляхетської Польщі.

Після Куруківської угоди відбувається остаточний поділ козацтва на дві групи — реєстрових і нереєстрових. Центром ви пищиків стала Запорозька Січ. З цього часу роль Запорозької Січі у селянсько-козацьких повстаннях в Україні ще більше зросла.

У 30-х рр. XVII ст. в Україні відбулося кілька великих селянсько-козацьких повстань. Нереєстрові запорозькі козаки наприкінці 1629 р. обрали своїм гетьманом Тараса Федоровича (Трясила); в березні 1630 р. вони вийшли з Січі, розгромили верхівку реєстрових козаків. Після цього Тарас Федорович звернувся до народу з універсалами, закликаючи його підніматися на боротьбу за козацькі вільності. За короткий час повстанське військо, що складалося головним чином з селян, зросло до 40 тисяч. Більша частина реєстровців приєдналася до запорозьких нереєстрових козаків.

На початку травня 1630 р. повстання охопило значну частину Правобережного Придніпров'я і Лівобережжя в басейні річки Трубіж на Полтавщині. Тарас Федорович оволодів м. Переяславом і розташувався там зі своїми головними силами. На придушення повстання вирушив із м. Бара з польсько-шляхетським військом коронний гетьман Конєцпольський, який, крім того, закликав на допомогу місцеву шляхту. Бої під Переяславом були запеклими, тривали близько трьох тижнів і закінчилися 15 травня 1630 р. розгромом польсько-шляхетського війська. Але заможне реєстрове козацтво вирішило піти на угоду з Конєцпольським. Тарас Федорович з частиною козаків через деякий час пішов на Дон. Багато нереєстрових козаків зібралося на Запорожжі.

У 1635 р. відбувся новий виступ нереєстрового запорозького козацтва під керівництвом Івана Сул йми. Повертаючись у 1635 р. з Дону, де він зимував з нереєстровими запорозькими козаками після спільного з донськими козаками походу під Азов, Іван Сулима напав на фортецю Кодак, збудовану польсько-шляхетським урядом біля Кодацького порога на Дніпрі, щоб перешкодити селянам тікати на Запорожжя, а козакам вирушати в походи на море, зруйнував її і знищив гарнізон. Але польсько-шляхетському урядові за допомогою частини реєстровців вдалося тоді придушити цей виступ. Сулима і його близькі товариші були страчені.

Після придушення виступу Сулими незадоволення нереєстрових козаків агресивною політикою польсько-шляхетського уряду ще більше зросло. Частина нереєстрових козаків мала намір перейти на службу до Московської держави. Весною 1636 р. Тарас Федорович, який повернувся з Дону, їздив до Москви, але його пропозиція про перехід на службу частини українського козацтва не була прийнята, тому що цар і цього разу не хотів загострювати стосунки з Польщею.

А тим часом становище на Україні залишалося напруженим. Заворушення охопило не тільки нереєстрових, а й реєстрових козаків, які були незадоволені утисками з боку магнатів, постоями польсько-шляхетського війська в козацьких селищах, затримкою платні й відмовою внести в реєстр нових козаків замість убитих і померлих. Скаржачись на утиски з боку панів і старост, реєстрові козаки підкреслювали, що вони не мають іншого виходу, крім переселення на московські землі, де вже багато "товариства нашого... з жінками і дітьми осіли вони в Бєлгороді".

У таких обставинах в червні 1637 р. в Україні спалахнуло селянсько-козацьке повстання під керівництвом гетьмана нереєстрових запорозьких козаків Павлюка (Павла Бута). Як свідчить один польський сучасник, у нього також був план об'єднатися з донськими козаками і визнати владу московського уряду. У своїх універсалах до козаків, селян і міщан Павлюк закликав громити не тільки шляхту, а й реєстрову козацьку старшину, яка зраджувала інтереси народу.

Восени 1637 р. повстання під керівництвом Павлюка поширилося на нові райони. За короткий час воно охопило Київщину, Полтавщину і Чернігівщину. Особливо широко розгорнулося повстання на Лівобережній Україні, у володіннях магната Вишневецького.

Незважаючи на величезну мужність і самопожертву селянських мас, польсько-шляхетський уряд, використовуючи стихійність і неорганізованість повстання, суперечності між реєстровими й нереєстровими козаками, зраду частини старшини та реєстровців, розгромив повстанців. Польний гетьман М. Потоцький почав жорстокі розправи: тисячі людей було висічено, повішено, посаджено на палю, четвертовано, покалічено. Павлюк був схоплений і страчений.

Однак польському урядові не вдалося цілком придушити селянсько-козацький рух. Запорозьке козацтво не склало зброї і готувалося до нового виступу. На Запорожжі в цей час було близько 10 тис. нереєстрових козаків. На початку 1638 р. проти запорожців послали ротмістра Мелецького з військом, яке складалося з польських жовнірів і реєстрових козаків. Проте Мелецький змушений був відступити. Реєстрові козаки почали переходити на бік запорожців. У рапорті Станіславові Потоцькому (братові польного гетьмана) Мелецький писав: "Козаків важко використати проти їх народу — це все одно, що вовком орати землю".

Польський сейм, який відбувся в лютому 1638 р., затвердив "Ординацію Війська Запорозького реєстрового". Ця ординація досить обмежувала права реєстровців. Вона знищувала право козаків мати свій суд і обирати старшину. На чолі реєстровців повинен був стояти старший — комісар, який призначався на сеймі за рекомендацією польських гетьманів. Осавули і полковники також повинні були призначатися із шляхтичів. Тільки сотників і отаманів можна було обирати із козаків, "вірних" Речі Посполитій. Полковники разом з полками повинні були по черзі перебувати на Запорожжі, щоб виконувати сторожову службу проти татар і перешкоджати нереєстровим козакам збиратися на островах та річках, не допускати організації ними морських походів. Жоден козак під загрозою смертної кари не повинен був йти на Запорожжя без паспорта, виданого комісаром. Ні міщани, ні їхні сини не могли записуватися в козаки і не повинні були під загрозою конфіскації майна видавати дочок заміж за козаків. Козакам дозволялося селитися і набувати власність тільки в Черкасах, Чигирині, Корсуні та в інших прикордонних містах, де вони були потрібні для захисту краю від татар. Реєстр не повинен був перевищувати 6 тисяч осіб.

Крім того, для негайного придушення "бунтів" вирішено було створити при комісарі й полковниках найману "гвардію" з вищою, ніж у реєстровців, платою, а також відбудувати Кодак і поставити там гарнізон зі 700 осіб.