Розділ 7. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Особливо відзначався такими діями проводир 2—3-тисячного загону селян, пут них та панцерних бояр Северин Наливайко. Повернувшись з успішного походу в Молдавію, він влітку 1594 р. розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, Наливайко надіслав запорожцям 1,5 тис. коней і запропонував об'єднати сили для спільної боротьби проти польського панства. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцевого старосту Струся, захопили Брацлав і обрали війтом Тиковича. Наступного місяця Наливайко взяв Бар, тим самим поширивши свою владу на значну територію Поділля. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

Тим часом обставини змінилися. Уряд Речі Посполитої посадив на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу й у серпні 1595 р. увів до Молдавії війська. Відхід польського війська з України був вигідним повстанцям. Наливайко навесні 1595 р. повів своїх людей на Волинь, взяв контрибуцію з Луцька й зробив рейд по білоруських містах Слуцьку, Могильову, Річиці, Турову. Потім знову повернувся на Волинь і став на постій у містечку Степані. Одночасно запорожці гетьмана Григорія Лободи захопили ряд населених пунктів на Північній Київщині. Частина козаків на чолі з отаманом Матвієм Шаулою рушила в Білорусію на з'єднання з повстанцями Наливайка, але там їх не застала.

Повстання набрало такого розмаху, що вже загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Тому польський уряд, розв'язавши молдавську проблему, кинув на його придушення військо польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Під його натиском Наливайко в лютому 1596 р. почав відходити через Поділля на Подніпров'я. Під Білою Церквою він з'єднався із запорожцями Шаули, обраного козаками гетьманом замість нерішучого Лободи. Повстанці мусили й далі відступати до Дніпра. В урочищі Гострий Камінь Жолкевський 23 березня 1596 р. наздогнав їх і ледве не розбив. Повстанці вночі залишили бойові позиції й рушили на Трипілля. Тільки діставши допомогу, Жолкевський повів свою кінноту на Подніпров'я. Полякам не вдалося перешкодити повстанцям переправитися через Дніпро і відійти до Переяслава з наміром сховатися за московським кордоном. Але просування повстанців гальмував величезний обоз приблизно з 7— 9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. До того ж серед повсталих не було єдності, точилися постійні чвари між наливайківцями та запорожцями. Відірватися від переслідувачів повстанці не змогли. Під Лубнами в урочищі Солониця польські війська зупинили їх і після двотижневої облоги 28 травня змусили капітулювати. Наливайко, Шаула, Шостак були неред тим вночі заарештовані запорожцями, видані Жолкевському й згодом страчені у Варшаві. Лише незначна частина козаків на чолі з Кремпським пробилася на Запорожжя.

Польсько-шляхетські війська жорстоко придушили повстання. Тисячі людей були страчені, уряд скасував козацькі права і привілеї, оголосив козаків "ворогами держави". В Україні запанували польсько-шляхетське всевладдя й терор. Тих, хто не погоджувався з урядовою політикою, власті нещадно карали. Але частина урядовців і громадських діячів бачила безперспективність такої політики й пропонувала задовольнити прагнення українського народу до створення власної держави. Київський католицький єпископ Йосип Верещинський наприкінці XVI ст. висунув ідею створення на Лівобережній Україні, а також на частині білоруських і московських земель козацької республіки на чолі з місцевим князем. Вся повнота влади мала належати князеві з резиденцією у Переяславі, а територія ділитися на полки. За тих умов ця ідея не могла бути втілена у життя, але її вплив на державотворчі прагнення народу безперечний. Вони виявилися навіть у запровадженні на цей час герба Війська Запорозького у вигляді печатки.

Ставши центром козацтва, Запорозька Січ відіграла велику роль у боротьбі українського народу проти іноземних загарбників. Протягом довгого часу вона була головною базою у відбитті турецько-татарської агресії, яка загрожувала населенню України фізичним винищенням. У відповідь на напади турків і татар на Україну запорозькі козаки посилювали свої удари по турецько-татарських володіннях. Вони робили далекі сухопутні і морські походи на узбережжя Чорного і Азовського морів, у Крим і Молдавію, руйнували турецько-татарські фортеці, визволяли полонених. З надзвичайною мужністю вони перепливали Чорне море, досягали берегів Анатолії в Малій Азії.

Друге і третє десятиріччя XVII ст. було часом численних морських походів запорожців, що потрясали султанською Туреччиною. Козаки нападали на Синоп, Трапезунд та інші турецькі міста й фортеці, знищували їхні гарнізони, сміливо вступали в бій з турецьким флотом і не раз перемагали його. У 1615 р. козаки на 80 чайках зробили похід на Константинополь і спалили гавані Мізевни й Архіокі. Розлютований турецький султан наказав своєму флотові знищити козаків. Турецький флот наздогнав козаків біля гирла Дунаю. Однак вони сміливо прийняли бій з турками, захопили і спалили їхні галери і взяли в полон турецького адмірала. У 1616 р. козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним напали з моря на головний невільничий ринок у Криму — м. Кафу (на місці теперішньої Феодосії)" захопили фортецю і знищили в ній турецький гарнізон, спалили й потопили турецький флот і визволили багато полонених, що мучилися в турецькій неволі.

Відіграючи важливу роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії, Запорозька Січ поступово перетворюється також у політичний центр українського народу, який піднімався на збройну боротьбу проти панування шляхетської Польщі.

З кінця XVI ст. боротьба народних мас України проти польської шляхти і місцевих експлуататорів виливається у великі селянсько-козацькі повстання, які одно за одним потрясали Україною і Білоруссю. Головною силою цих повстань були селянські маси, а також міська біднота і козацькі низи, які боролися проти польських магнатів, проти соціального і національного гніту. У повстаннях нерідко брали участь і реєстрові козаки, права яких магнати і шляхта постійно порушували: захоплювали землі реєстрових козаків і всіляко їх утискували. Тоді, як частина заможної козацько-старшинської верхівки йшла іноді на угоду з польською шляхтою, рядові козацькі маси разом з селянством і міською біднотою вели непримиренну боротьбу.

Запорозьке козацтво було активним учасником усіх селянсько-козацьких повстань. Виступ козаків із Січі на волость, в район Придніпров'я, де починався рух народних мас, звичайно був поштовхом до розширення цього руху, підносив повстання селянських мас на нову висоту.

Запорозькі козаки були найорганізованішою і найдосвідченішою у військовому відношенні частиною повстанських сил. Запорозька Січ озброювала повстанське військо артилерією, поповнювала запаси зброї. Після окремих невдач або поразок найактивніші учасники повстань вирушали на Запорозьку Січ і там збирали сили для нового виступу. Багато керівників селянсько-козацьких повстань починало свою діяльність в Запорозькій Січі. Із середовища запорозьких козаків вийшли найвидатніші керівники повстань, які боролися за повалення польсько-шляхетського гніту.

Перше велике селянсько-козацьке повстання в Україні, яке охопило велику територію — Київське, Брацлавське і Волинське воєводства — було під проводом Криштофа Косинського.

Український шляхтич князь О. Вишневецький (староста черкаський і канівський) повідомляв у травні 1593 р. у Варшаву про те, що Косинський ставив своїм завданням "перевернути догори ногами все прикордоння і знищити всіх панів". За словами Вишневецького, Косинський присягнув "великому князеві московському з усім своїм військом і піддав йому уже все прикордоння більше ніж на 100 миль на тих кордонах, і в листі своєму до них великий князь московський писав себе уже царем запорозьким, черкаським і низовським і послав на Запорожжя сукно та гроші".

Друге повстання очолив С. Наливайко. Польсько-шляхетський уряд, вбачаючи у Наливайкові небезпечного політичного противника, публічно стратив його у Варшаві, відтявши йому голову.

Придушивши повстання 90-х рр. XVI ст., польсько-шляхетський уряд оголосив козацтво поза законом. Король запропонував шляхті хапати козаків, не дозволяти їм збиратися "в купи", карати їх на смерть, не пропускати нікого в Запорожжя та зі Запорожжя. Але урядові закони не могли ні знищити козацтва, ні припинити його розвитку.

Враховуючи ту небезпеку, яку становило козацтво пануванню шляхетської Польщі в Україні, майже всі польські сейми на початку XVII ст. ухвалювали постанови про придушення козацтва. Але послати проти козаків збройну силу польський уряд не мав змоги, зважаючи на загрозу війни з Туреччиною.

У вересні 1617 р. польський уряд уклав з Туреччиною мир, за яким зобов'язувався приборкати і знищити козацтво. Після цього гетьман Жолкєвський і королівські комісари з коронним військом вирушили в Україну. Але сутички між коронним військом і козаками не сталося через компромісну позицію запорозької козацько-старшинської верхівки на чолі з П. Сагайдачним. У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка на Київщині між королівськими комісарами і козацькою старшиною було укладено угоду, яка забезпечувала деякі права реєстрових козаків, але встановлювала їхню кількість, як наполягали королівські комісари, в одну тисячу осіб. Козаки, не вписані до реєстру, під загрозою смертної кари повинні були повернутися під владу королівських старост і своїх панів. Реєстрові козаки мали право перебувати тільки на Запорожжі, їм суворо заборонялося виходити на волость, а також робити походи на Туреччину і Крим.

Вільшанська угода, спрямована на зменшення кількості козацтва, не була дотримана, причому сам польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати як реєстрових, так і нереєстрових козаків для нової інтервенції проти Російської держави, фактично скасував її.

У 1617—1618 рр. польський королевич Владислав зробив останню спробу захопити Москву. Польському урядові за сприяння частини старшини на чолі з гетьманом реєстрових козаків П. Сагайдачним, яка займала угодовську позицію, у 1618 р. вдалося організувати козацький загін для походу. Козацтво сподівалося домогтися цим розширення своїх прав.

Проте спроби польських панів оволодіти Москвою, як відомо, провалились і цього разу. Однією з причин провалу цього польсько-шляхетського походу було небажання козацької маси воювати за чужі їй інтереси. Велика частина українського козацтва була незадоволена загарбницькою війною шляхетської Польщі проти Московської держави. Серед запорожців навіть визрів план спільно з донськими козаками зажадати від польського короля збереження миру з Московією і звільнення Смоленська.

Про незадоволення українських козаків антимосковською політикою польського уряду свідчить і той факт, що багато козаків із загону Сагайдачного відмовилося повернутися в Україну під владу шляхетської Польщі. Цілий полк козаків у складі 609 осіб на чолі з полковником Жданом Коншиним перейшов на службу до московського уряду. До того ж, під час походу королевича Владислава на Москву в Україні з новою силою розгорнулися селянсько-козацькі заворушення, які в 1618 р. набули ще більших розмірів, ніж у 1617 р. Ці заворушення досить стривожили шляхту й польсько-шляхетський уряд і були одним із важливих факторів, які примусили шляхетську Польщу припинити війну проти Москви.