Галицько-волинським князем було проголошено Любарта, тісно зв'язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з "управителем і старостою Руської землі" Дедьком. Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину. Хан Золотої Орди Узбек визнав Любарта верховним правителем і підтримував його у протистоянні агресії Польщі та Угорщини. Польща при Казимирі (1333—1370) значно зміцніла. Незважаючи на невдачу у війні з хрестоносцями й втрату з 1386 р.
Помор'я, вона була серйозною військовою силою, вістря якої спрямовувалось на руські землі. Ще більше зміцніла на той час Угорщина, їй належали Словенія, Хорватія, Болгарія, Валахія, Молдавія з Буковиною, а також Закарпаття. Саме Польща й Угорщина почали активно зазіхати на роз'єднані західноукраїнські землі.
Таким чином, Галицько-Волинська держава була спадкоємицею Київської Русі. її історія, що тривала понад 200 років, свідчить про високий рівень політичного та економічного життя нашого народу в XII—XIV ст.
Суспільно-політичний та адміністративний устрій Галицько-Волинського князівства за дослідженнями І. П. Крип'якевича.
Державна влада в Галицько-Волинському князівстві належала князеві, який опирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Незважаючи на спільні інтереси в питанні експлуатації місцевого населення, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати "самодержцем", бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба відбилася у деяких формах державного устрою.
Внаслідок міцних зв'язків із сусідніми державами в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного права, які не спостерігалися в інших князівствах Русі.
Галицько-волинські князі, як і всі інші, виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за "отчину", а Галичину називав "полуотчиною". Такі ж погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: "Дай нам отчича, в Галич Данила", і посадили його "на столі його батька великого князя Романа". Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: "Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа". Юрій II титулує себе "уродженим князем" або "дідичем".
Загальноприйнятий титул галицько-волинських правителів — "князь". Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.
Деяким князям як виняток надано титул "великого князя". Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславович та його жінка — "княгиня велика" Романова. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у стан київських князів. Тривалий титул "великих князів" встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці титулували його саме так.
Як ми бачимо, І. Крип'якевич досить детально аналізує Галицько-Волинський літопис, звертає особливу увагу на титулування в українській державі періоду XIII ст. і прагнення літописця звеличати своїх князів. Але місце "великого князя" надалі зайняв титул короля. Він прийшов на галицькі землі з Західної Європи. "Королем Галичини" вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 р. Титул "король" римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III1227 р. запитував "всіх королів Русі", чи вони бажають з'єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав "світлого короля Русі" приєднатися до католицької віри. Інокентій IV, починаючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька "королями".
Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1268 р. прийняти "королівський сан". Папські булли свідчать, що папа визнав за Данилом титул короля Русі. Титул короля здобув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем.
З наступників Данила титул короля прийняв його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі й князя Володимири.
У титулатурі останніх галицько-волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не траплялися раніш, зазначає вищезгаданий дослідник. Насаперед князі називають себе володарями "Божою милістю" (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка "спиралася на божеське походження". Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирі! в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Андрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе "Божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимири"; Андрій Юрійович 1320 р. "Божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі"; Юрій II1325 р. "Божою милістю князь Русі", 1327 р. "Божою милістю князь землі Русі і Володимири"; 1334 р. "з дару Бога уроджений князь і володар Русі"; 1839 р. "Божою милістю князь і дідич королівства Русі". Назва королівства Русі для Галицько-Волинського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як "королівство Русі".
Галицько-волинські князі мали ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі й у Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв'язків з західними державами.
Якими ознаками влади користувалися галицькі й волинські князі раніше — невідомо; наші відомості ґрунтуються на документах і пам'ятках з середини XIII ст.
Літопис дає нам опис коронації Данила, згадує, що папа прислав послів, "які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан". Вінець — це королівська діадема або корона, скіпетр — жезл, "коруна" — це так звана держава, куля з хрестом зверху.
Князь об'єднував різні функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався "самодержцем", тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього населення країни. Князь повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні (віче). В Галицько-Волинському літописі близько 1232 р. ще згадується віче: "Сам Данило скликав віче". Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності. У XIII ст. віче втратило значення, а більшої ваги набула боярська дума. Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її збільшилося особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місця в управлінні та у війську. Щоб розпочати будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства.
Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько-Волинському князівстві, на думку І. Крип'якевича, небагато.
При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри виступали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова "зробила раду" з боярами Мирославом і Дедьком. Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину "за порадою безумних своїх бояр молодих". Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада.
Боярська рада як постійний орган виступає при галицько-волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри як радники князя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора М.С.Пасічник на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В УТВЕРДЖЕННІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗАСАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ“ на сторінці 3. Приємного читання.