Розділ 4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В УТВЕРДЖЕННІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗАСАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Переяславське князівство.

Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв'язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів'їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах жили переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували найкращі матеріальні й духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь від тих етнічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях. Український етнос включав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов'язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський КИЇВСЬКИЙ престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономах Ярополк. Прицілюючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшістю своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після

Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий загін з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хоролі. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами Переяслава, але врешті-решт відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат, про що з болем писав літописець Нестор: "Це у Римі (українське місто Римів) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами". Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

Боротьба з монголо-татарською навалою і відродження Української держави.

Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького.

Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так само сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшись із Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову почала виявляти спротив. У 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об'єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й Белзьку та Холмське. Галицько-Волинська держава відновлювалася в давніх формах і розмірах.

Посилення держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилові Галицькому: "Віддай Галичі" Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив Галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника — "печатника" Кирила — і відправив його на затвердження в Нікею.

Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1262 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте, переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254—1255 рр, дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала літнього князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з кількома європейськими державами. Але дружні взаємини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дієвий союз європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримки Литовської держави князя Міндовга (1216—1268) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородецьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.

Отже, в історії Галицько-Волинського князівства князь Данило займав особливе місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу мету — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із занепаду і набрала нової сили.

Галицько-Волинська держава в другій половині XIII першій —XIV ст.

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. його син Шварно (бл. 1230 — бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично налаштованої феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об'єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшелек, а в Україні — Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелекові, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварнові Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264—1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

З послаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда, її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60—70-х рр. посилив свою владу над галицькими землями і ввів їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. У 1276 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. У 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, "восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...". З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські зв'язки з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271—1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн, Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з послаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів послабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301— бл. 1316). У 1302 р. він послав на допомогу братові своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. У 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам, оскільки відродження нової держави на західних землях відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці. Сини Юрія Андрій і Лев (1316—1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих прагнень української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.

На початку XIV ст. Литва набрала великої сили, її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднаних білоруських і частини московських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські взаємини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі.

Таке політичне зближення було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Гедиміна (1816—1841) — Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1814—1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи налаштованих ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років — і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Та відновлення золотоординської влади над усією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні-влітку 1324 р. русько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Русько-литовські війська оволоділи Овручем, Житомиром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічників хана — київського князя Святослава, брянського — Романа, переяславського — Олега й луцького — Лева. Після млявого опору київські бояри заявили, що підтримують переможців, і визнали владу Гедиміна. За ними те саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров'я. За підтримку литовський князь зобов'язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров'ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров'ї у 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення руських земель з-під монголо-татарського ярма.

Успіх союзників на Подніпров'ї був затьмарений подіями в галицько-волинських землях. Пропольськи налаштовані місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324—1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1326 р. мир. За його умовами, Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор'ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ'я, на честь свого діда по матері взяв ім'я Юрія П й гарантував боярству збереження усіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але без успіху. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям — давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які усували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ'я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.