Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

У ніч на 16 листопада Євген Петрушевич з невеликим ескортом покинув військо, переправився через Дністер і через Румунію виїхав до Відня. Слідом за ним до поляків через Гусятин перебрався зі своєю свитою Симон Петлюра.

У цій ситуації генерали Микитка і Ціріц (новий начальник штабу УГА) підписали в Одесі договір із генералом Шілінгом, командувачем де ні кінських військ на півдні України, про перехід УГА на бік Добро вол ьчеської армії. У договорі зазначалось, що УГА зберігатиме свою автономію, її не посилатимуть проти військ УНР. Галичанам обіцяно медичну допомогу для тисяч хворих стрільців.

Спроби денікінського командування використати УГА проти Червоної армії виявилися марними. Наказ генерала Шілінга до 30 листопада зосередити частини в районі Вінниці, Козятина, Бердичева і утворити фронт проти більшовицьких військ залишився невиконаним. Армія не тільки не могла, а й не хотіла воювати на боці Денікіна. Переконавшись у цьому, Шілінг наказав їй відходити в Одесу, де обіцяв надати тримісячний перепочинок.

Крутий поворот подій був сприйнятий галичанами неоднозначно. "Я знаю, що в не одного з вас серце крівавиться, дух бунтується проти теперішніх обставин, — намагався заспокоїти своїх підлеглих Тарнавський, — але наш народ в неволі, жде визволення — та жде його від нас. Чим ми будемо сильніші, тим краща будучність чекає наш народ". Однак чимало старшин і стрільців були іншої думки. Так, курінь Львівської бригади, інші підрозділи виступили проти союзу з Денікіним. На стрілецьких вічах висловлювалися пропозиції перейти на бік Червоної армії. Чимало галичан дезертирували: хто подався додому, хто — через фронт до червоних.

Наприкінці листопада польські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту, захопили Кам'янець-Подільський, Волочиськ, Шепетівку. Залишки дієвої армії, у тому числі корпус Січових стрільців Євгена Коновальця, опинилися у Польщі, де були інтерновані. Стрільці, що перебували на Волині, перейшли на бік Червоної армії. Окремі частини і підрозділи армії УНР об'єдналися в армію генерала Омеляновича-Павленка, вдавшись до партизанських дій на півдні України.

А Галицька армія тоді розпочала свій трагічний марш на південь, що наблизив загибель багатьох вояків. Зима того року видалась сніжною і холодною.

Через відсутність транспорту хворих стрільців зі собою не взяли. У деяких місцях, наприклад, у Браїлові, де було кількасот галичан, стрільці відмовлялися покидати лікарні й відходити з денікінцями — навіть під дулом зброї.

Лише в середині січня 1920 р. головні частини УГА досягли Бірзули, де розмістився її штаб, і зупинилися. Армія мала жалюгідний вигляд. "Обози її були скелетами частин, — згадував Степан Шухевич, — що під час походу на полуднє засівали цілу країну хворими і трупами".

Таким чином, Перша світова війна показала, що до формування військових структур український народ Галичини був готовий. Але тільки готовий. Шансу реалізувати цю готовність історія не дала. Як і не народила історія військового лідера чи лідерів. З цього погляду, Перша світова війна, якщо можна так сказати, прийшла зарано. Необхідно, напевне, було б ще 10—15 мирних років. Не сформували військових структур й воєнні умови, хоча вони дали військову організацію "Українські січові стрільці". І в цьому плані можна стверджувати, що з виникненням УСС завершився перший етап галицько-українського відродження.

Відсутність військових діячів демонструє і часта зміна комендантів Українського легіону. За чотири роки на чолі УСС стояли Теодор Рожанківський, Михайло Галущинський, Григорій Коссак, Антін Варивода, Франц Кікаль, Мирон Тарнавський, Осип Микитка, та жоден із них не очолив Листопадовий чин.

На чолі Листопадового чину став Дмитро Вітовський — людина випадкова в тому сенсі, що не він готував цей Чин, бо до Львова прибув лише ЗО жовтня. Очевидно, тільки високі патріотичні почуття вплинули на його вибір. Але цього виявилося замало. Випадковість вибору продемонстрував сам Д. Вітовський, вже 2 листопада покинувши пост, який 30 жовтня обійняв. Що дали наступні дні? На чолі повсталих українців (про армію годі говорити, вона формувалась і сформувалась в боях) побували М. Маринович, Г. Коссак, Г. Стефанів.

Отже, 257 днів існування ЗУНР тільки підтверджує неготовність - і політичну, і військову - українців Галичини до побудови міцної суверенної незалежної Української держави.

Література

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: У 2-х кн. — К., 1994.

Будков Д., Веденеев Д. Система зовнішньополітичного інформування в часи Директорії // Політика і час. — 1993. — № 10.

Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. — К., 1990.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

Копиленко М., Копил єн ко О. Зовнішня політика Центральної Ради // Політика і час. — 1992. — № 11—12.

Копиленко О. Сто днів Центральної Ради. — К., 1992.

Красівський О. Галичина в першій чверті XX ст. — Л., 2000.