Розділ «Тема I. ВСТУП ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНИ"»

В той час, коли навіть в Москві графу Уварову не дозволили відкрити кафедру археології, В.Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

Найвідомішим представником Київської школи і народницького напрямку є М.Грушевський (1866-1935 pp.), автор величезної кількості історичних праць, серед них — "Очерки истории украинского народа", "Ілюстрована історія України", а також перша багатотомна "Історія України-Русі", де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала у наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж XIX—XX століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатила історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А .О .Скальковський ("Історія Нової Січі, або останнього коша запорізького"), Д.І. Багалій (1857-1932 pp.) ("Історія Слобідської України"), О.Я. Єф именко ("История украинского народа"), Д.І. Яворницький {"Історія запорізьких козаків"), І.П. Крип'якевич ("Історія України", "Галицько-Волинське князівство", "Богдан Хмельницький") та інші.

Зокрема, Д. Яворницький (1855-1940 pp.), йдучи шляхом М. Костомарова і В.Антоновича, поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорізької Січі з самого початку і до кінця її існування. Оперуючи джерелами, він прагнув привести читача до висновку, вже зробленого двома його попередниками. Висновок цей був сформульований Д. Яворницьким так: "Запорізька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів.., при розподілі майна і приватному житті".

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Грушевського почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка ("Нарис історії України"); а також С. Томашівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917-1991 pp. складається з великої кількості праць радянських вчених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії — восьмитомній "Історії Української РСР" (в 10-ти книгах). В ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний всіма своїми здобутками "старшому братові" — Росії.

В умовах незалежності України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович "Розповіді про запорізьких козаків"; М. Брайчевського "Утвердження християнства на Русі", "Конспект історії України"} П. Толочка "Київська Русь", "Літописи Київської Русі"; М. Котляра "Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської цивілізації"; М. Коваля "Україна: 1939—1945, Маловідомі і непрочитані сторінки історії"; В. Даниленка, Г. Касьянова; С. Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки", С. Кульчицького "Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919— 1928)"; В. А. Смолія, В. С. Степанкова "Богдан Хмельницький", "Українська державна ідея"; Н. Яко вен ко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст, (Волинь і Центральна Україна)"; В. Д. Барана "Давні слов'яни", П. О. Каришковського "Монеты Ольвии", А. Д. Бачинського "Січ Задунайська. 1775-1828"; А.О. Добролюбського "Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья"', А.О. Добролюбського, С.С. Мохненка,

Ю.А. Добролюбської "Школа "анналов" — "новая историческая школа"; СЛ. Андрух, Г.М. Тощева "Могильник Мамай-гора"; В.А. Колотухіна, Г.М. Тощева "Курганные древности Крыма" та інші.

ДОПОМІЖНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ

Існують допоміжні історичні дисципліни, що мають порівняно вузький предмет дослідження. Вони вивчають його детально і таким чином сприяють більш глибокому розумінню історичного процесу в цілому. До їх числа відносяться: археологія - яка вивчає залишки матеріальної культури людей різних епох і яка намагається на основі їх топографії в просторі відновити суспільні стосунки і духовне життя в середині тих чи інших людських колективів; етнологія — наука, яка займається вивченням всіх боків культури сучасних відсталих суспільств і яка проектує свої спостереження і висновки на історичний процес в первісному ладі; хронологія, що вивчає системи відліку часу; палеографія — рукописні пам'ятники і старовинне письмо; дипломатика — історичні акти; нумізматика — монети, медалі, ордени, грошові системи, історію торгівлі; метрологія — систему мір; прапорознавство — прапори; геральдика — герби країн, міст, окремих сімей; сфрагістика — печатки; епіграфіка — написи на кам'яних скелях, плитах, глиняних виробах, металі; генеалогія — наука про походження міст і прізвищ; топоніміка — про походження географічних назв; краєзнавство — історія місцевості, регіону, краю.

Історія — не тільки одна з двох тисяч існуючих наук, які правлять, слугують сучасному людству, але й одна з найбільш давніх. Історія тісно пов'язана з іншими науками зокрема, з психологією, соціологією, філософією, юридичними науками, економічною науковою теорією, математикою, мовознавством, літературознавством тощо. На відміну від них вона розглядає процес розвитку суспільства в цілому, аналізує всю сукупність явищ суспільного життя, всі її боки (економіку, політику, культуру, побут тощо) і їх взаємозв'язки і взаємозумовленість. В той же час кожна з існуючих наук за час розвитку людства пройшла свою історію. І на сучасному етапі всі науки і види мистецтва обов'язково включають історичний розділ. Наприклад, історія математики, лінгвістики, літератури, історія держави і права та інші.

ФУНКЦІЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Метод показує, як відбувається пізнання, на якій методологічній основі, на яких наукових принципах. Метод (спосіб дослідження)— це шлях дослідження, спосіб побудови і обґрунтування знань.

Зараз відбувається очищення історії України від радянських міфів та формування її наукової концепції. Актуальною залишається проблема вибору методології — науки про методи, підходи та критерії оцінки історичних подій, осіб, явищ.

Більш ніж дві тисячі років тому виникли основні загальнонаукові підходи в історичній думці. Вони існують і нині: це ідеалістичне і матеріалістичне розуміння історії, яке поєднується з метафізичним чи діалектичним методами її пізнання.

Представники ідеалістичної концепції історії вважають, що дух і свідомість первинні і більш важливі, ніж матерія і природа. Тому вони стверджують, що душа людини і її розум визначають темпи і характер історичного розвитку. Тобто інші процеси, в тому числі і в економіці, вторинні, похідні від духу. Отже, ідеалісти роблять висновок, що в основі історичного процесу знаходиться духовне, моральне вдосконалення людей. Суспільство розвиває сама людина, в той час як здібності людині дав Бог.

Прихильники матеріалістичної концепції стверджують протилежне. Оскільки матеріальне життя первинне по відношенню до свідомості людей, то саме економіка визначає весь духовний розвиток і решту відносин між людьми. Сучасна вітчизняна історична наука базується на діалектико-матеріалістичному методі. Цей метод розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, який визначається об'єктивними закономірностями, але на нього впливає і суб'єктивний фактор через діяльність мас, класів, політичних партій, вождів, лідерів. Існують і конкретно-наукові, прикладні методи історичних досліджень: структурно-функціональний аналіз, моделювання, порівняльний, системний, статистичний, математичний, конкретно-соціологічний тощо.

ПРИНЦИПИ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ХРОНОЛОГІЯ ІСТОРІЇ