Розділ III. УКРАЇНА В XV - XVI СТОЛІТТЯХ

Виникнення і розвиток козацтва

Люблінська унія

Вже на початку XVI ст. Велике князівство Литовське поступово почало занепадати. На економічному стані країни вкрай важко відбилися невдалі війни з Московією, у результаті яких Литва втратила північно-східні землі України. Все сильніше відчувався політичний та економічний тиск з боку Польщі, яка прагнула захоплення всіх територій, що знаходилися під юрисдикцією Литви. У 1562 р. почалася нова важка війна з Московською державою, що не обіцяла нічого доброго для Великого князівства.

Опинившись перед загрозою повного розгрому і розпаду, Литва звернулася за допомогою до Польщі. Поляки погодилися подати необхідну підтримку Литві, але головною умовою при цьому висувалося об'єднання Польщі та Литви в єдину державу. Таку політику Польщі не підтримували великі литовські й українські магнати, та зате охоче підтримувала середня і дрібна литовсько-українська шляхта, яка сподівалася отримати такі ж права і вольності, як і польське дворянство.

Літом 1569 р. в польському місті Любліні король Сигізмунд Август відкрив сейм, покликаний вирішити питання про об'єднання. Як і слід було чекати, на сеймі виникли гострі суперечності між польською короною і магнатами Литви й України. У результаті блок литовсько-українських магнатів на чолі з князями Радзівіллом та Острожським покинув сейм, перервавши подальші переговори. У відповідь польський король, спираючись на підтримку литовської та української шляхти, оголосив про приєднання до своїх володінь Волині, Полісся і Києва. Князі були вимушені повернутися на сейм і погодитися на об'єднання. 1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана.

Історичне значення Люблінської унії величезне для долі країн Східної Європи й особливо для України. На європейській політичній карті з'явилася нова потужна держава - Річ Посполита, яка об'єднала землі Польщі, Литви й України. Нова країна мала єдиного виборного короля, спільні парламент (сейм), грошову одиницю, податки, а також проводила єдину зовнішню політику.

Враховуючи вищесказане, а також те, що українські землі перебували в оточенні трьох сильних держав (Польщі, Росії та Криму, залежного від Туреччини), можливість виникнення та розвитку незалежної України виглядала досить проблематично.

Положення українців у Речі Посполитій

Зміни в духовному житті України

З включенням України до складу Речі Посполитої важливі зміни почалися й у культурно-духовній сфері українського суспільства. Насамперед ці процеси стосувалися релігійної проблеми. З утворенням Речі Посполитої в рамках єдиної держави були вимушені співіснувати дві найбільші церкви - польська католицька і українська православна. Дуже швидко подібне положення призвело до гострого протистояння двох церков.

У Речі Посполитій католицька церква широко підтримувалася владою і носила характер державної релігії. У всіх польських містах активно діяли численні ієзуїтські колегії, що давали цілком європейську освіту і множили фанатичних послідовників католицизму.

Із включенням українських земель до складу Речі Посполитої починається процес широкого проникнення до України католицизму і польської культури. Величезну роль у цьому відігравали ієзуїтські колегії, що з'явилися в українських містах і землях. Незабаром почався масовий перехід представників української знаті до католицтва.

Проте й у таких скрутних умовах були окремі представники давніх українських родів, які прагнули за будь-яку ціну зберегти віру предків і самобутню культуру України. Одним з них по праву є князь Костянтин Острозький, мабуть найбагатший і могутніший український магнат Речі Посполитої. У 1578 р. в його маєтку на Волині знайшов притулок і підтримку друкар Іван Федоров, що втік з Москви. Тут була видана знаменита Острозька Біблія - перша в світі друкарська Біблія на слов'янській мові. У 1580 р. князь заснував так звану Острозьку академію, головним завданням якої було збереження і розвиток української культури і створення кадрів для її подальшого зростання і розповсюдження.

Велику роль у збереженні української культури і православ'я зіграли і так звані "братства". Братства на Україні були відомі ще з XVI ст. як об'єднання городян з метою утримування церков і забезпечення їх усім необхідним. Також члени братства піклувалися про міські лікарні, підтримували вдів і сиріт. Одним з головних напрямів діяльності братств була освіта. У багатьох українських містах існували братські школи, доступні для всіх бажаючих. Членом братства могла бути будь-яка православна людина незалежно від своєї станової приналежності. В основному це були представники дрібних міських торговців і ремісників, але інколи до братств вступали і достатньо багаті люди. У XVI ст. найбільш значні православні братства існували при Успенському соборі у Львові, у Галичі, Києві, Луцьку, Стриї, Холмі та ряді інших міст України. Саме Львівське братство в 1574 р. допомогло Івану Федорову створити у місті друкарню, де була випущена його перша книга "Апостол", що поклало початок книгодрукуванню в Україні.

Українське козацтво в останній чверті XVI ст

Брестська церковна унія та її наслідки

Ідея об'єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. У роботі собору брали участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Посип П, київський митрополит Ісидор і багато ієрархів римської церкви. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство.

У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників.

У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р.

два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу.