Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

— А як повівся Катон, коли його вдарили по щоці? Не скипів, не мстився кривдникові, навіть не вибачив йому — сказав, що нічого й не було. Великий духом є не так той, хто вибачає, як той, хто загалом не зважає на кривду. Втім, годі про це. Хто ж бо не знає, що оцінка людей, добре щось чи погане, ніколи не збігається з оцінкою мудреця? Йому байдуже, що в очах людей є ганебним чи жалюгідним, він не ступає услід за всіма: як зорі рухаються у протилежному до небесної сфери напрямі, так і він — усупереч думці загалу{242}.

Тож годі вже запитувати: «То як це розуміти? Мудрець не вважатиме кривдою, якщо його поб’ють чи вирвуть йому око? Не буде для нього образою, якщо його гнатимуть, осипаючи брудною лайкою, через увесь форум? Якщо на царській гостині йому велять прилягти десь під столом або їсти з рабами, призначеними для найбруднішої роботи? Якщо його змусять терпіти все те, що лише можна вигадати найганебнішого для приниження вільної людини?»

— Можна йти далі, примножуючи і число, й силу тих випробувань, та всі вони будуть однакової природи. Якщо мудреця не зачепить мале — не зачепить і велике; не торкне щось одне — не торкне й сотня іншого.

Річ у тім, що, уявляючи собі велич його духу ви послуговуєтеся міркою вашої слабкості: знаючи, що самі спроможні стерпіти, дещо далі посуваєте межу його терпеливості. Забуваєте, що завдяки своїй чесноті — він уже в іншій частині всесвіту й нічого спільного з вами не має{243}. Так ось: хай якими нестерпними були б нещастя, хай як жахали б вони і зір наш, і слух, та коли зваляться на нього чи поодинці, чи всі нараз — він вистоїть. Отож, хто думає, що одне щось мудрецеві до снаги, а щось інше, мовляв, понад його сили, накреслюючи тим самим якісь межі величі духу, той — хибно думає. Фортуна, якщо ми її не повністю подолали, — подолає нас.

Але не думай, що ця твердість — лиш у стоїків. Ось що каже Епікур, — хоч ви й вважаєте його покровителем вашої бездіяльності{244}, маєте за такого, хто спонукає лише до розніженості й лінивства, отже, до насолод, — ось що він каже: «Фортуна рідко здатна втрутитись у справи мудреця».

Проголосив майже те, що засвідчує справжнього мужа. Хочеш висловитися мужніше й загалом не дозволити їй втручатися? То ось тобі дім мудреця: він не просторий, він без оздоб, у ньому не галасливо, ніякої тут обстави, при дверях — жодних тобі сторожів, що ласим оком (скільки з кого взяти) приглядаються до юрби відвідувачів; але фортуна ніколи не ступить за той низький, без сторожа, поріг, бо знає: не для неї те місце, де їй ніщо не належить. І якщо й Епікур, який, хоч і годив тілу, все-таки піднявся над кривдою, то чому ж то наша вимога мала б видаватися неймовірною, такою, що виходить за можливості людської природи? Епікур стверджує, що мудрець спокійно витримує кривди, ми ж переконані, що вони для нього загалом не існують.

То що тут такого, що відбігає від природи? Ми ж не заперечуємо, що зазнавати побоїв, хльостів, позбутися якоїсь частини тіла — не вельми приємно, заперечуємо лише те, що це кривдно. Відкидаємо не біль, що супроводить усі ці речі, а саму лише назву — «кривда», бо раз ми скривджені, тож і в чесноті своїй ущерблені. Ми ще приглянемося, хто з нас правдивіше розмірковує про все інше, а от щодо кривди, то у нас з Епікуром немає розбіжностей: нею треба знехтувати. Запитаєш, яка все-таки різниця між ним і нами? А така, якою вона буває між двома найхоробрішими гладіаторами: один затискує рану рукою, але твердо стоїть на ногах, а другий, повернувшись обличчям до розгуканого люду, дає знак, що нічого, мовляв, не сталося, що не треба втручатися{245}. Тож не думай, що між нами — значна різниця. Того, про що тут мова, що є таким важливим для нас, пильнують і вони — закликають не зважати на кривди й на те, що я назвав би їхніми тінями чи подобами, — образами; нехтувати ними повинен не лише мудрець, а й загалом людина здорового глузду, що могла б собі сказати так: «То я заслужив на те, що трапилося, чи ні? Якщо заслужив, то це не образа, а справедлива думка про мене; якщо ж не заслужив, то хай червоніє той, хто вчинив цю несправедливість».

А й справді, що воно таке, те, що називаємо образою? Хтось, скажімо, посміявся з моєї лисини чи хвороби очей, з моїх тонких ніг чи низького зросту. То яка тут образа, почути те, що є очевидним? Сміємося з чогось у присутності якоїсь однієї людини, а коли більше люду, то обурюємося; іншим не дозволяємо й натякнути на те, що самі ж про себе звикли говорити; поміркований жарт звеселяє, а тільки-но перейде міру — скипаємо.

Хрісіпп{246} згадує, як то колись один чоловік аж спаленів од гніву, коли інший хтось назвав його вихолощеним морським бараном{247}. У сенаті ж, бачили ми, розплакався Корнелій Фід, зять Овідія Назона, коли Корбулон{248} назвав його общипаним страусом; на все інше лихослів’я, що вражало його звичаї і псувало йому кров, він і бровою не повів, а від такої-от ляпнутої дурниці — розридався. Ось як слабне душа, коли втрачаємо розум! Що ж тут образливого, коли хтось наслідує чи то нашу мову, чи ходу, виказуючи хиби нашого тіла чи язика? Начебто у наслідувача вони очевидніші, аніж у того, кого він наслідує! Декого аж пересмикує, коли заводять мову про старість, сивий волос і про таке інше, чого всяк вимолює собі у богів. А ще комусь ненависна й згадка про вбогість, якою йому докоряють, хоча докору заслуговує саме той, хто її приховує.

Врешті, щоб не дати поживи язикатим, охочим до гострого слівця, випереди їх — сам із себе посмійся.

Ватіній{249}, сказати б, для того й вроджений, щоб бути постійною причиною насмішки й відрази для інших, сам був, кажуть, їдким на слово сміхуном — залюбки самого себе брав на сміх: себе ж дразнив то своїми подагричними ногами, то короткою, наче підрізаною, шиєю. Все робив для того, щоб на ньому не вигострювали своїх язиків його в’їдливі неприятелі, а було їх не менше, аніж хвороб; передусім — Ціцерон. І якщо на таке здобувся той, хто, загартувавши свій язик добірними лайками, вже й забув, що таке сором, то чому б на таке не мав спромогтись і той, хто дечого вже осягнув, віддаючись вільним наукам і плеканню мудрості?

Зваж і на те, що тут є щось і від помсти: позбавиш насолоди того, хто вже смакував її, задумуючи тебе образити. Ти ж чув, як то іноді кажуть: «От біда! Він так і не втямив нічого!» Адже вся суть образи — в обуренні того, на кого вона спрямована. Та, врешті-решт, той насмішник таки наскочить колись на такого, хто і його переплюне язикатістю, — тоді мимоволі й за тебе помститься.

Гай Цезар{250}, окрім численних своїх пороків, отримував, кажуть, неймовірну насолоду від того, що постійно когось ображав; у кожного підмічав щось таке, з чого б міг посміятися, хоч сам був на диво вдячним матеріалом для насмішок, варто було лиш поглянути: така вже моторошна блідість, що є ознакою божевілля; така вже дикість у глибоко посаджених під старечим лобом очах; така вже безформна, з уцілілими то тут, то там волосинами лиса голова; додай до цього наче щетиною порослу шию, худющі ноги й велетенські стопи. Годі й перерахувати, якими образами він осипав своїх батьків і дідів та й загалом увесь люд, до якого б не належав стану. Зупинюсь, однак, лише на тих випадках, які й призвели до його загибелі.

Чи не найближчим його приятелем був Валерій Азіатик{251}, чоловік доволі гордий, аж ніяк не байдужий до образ. І ось під час велелюдної гостини Гай Цезар починає, і то на все горло, дорікати йому тим, що його дружина не надто вправна в ліжку. Боги праведні! То таке мужеві слухати? То таке принцепсу знати? До чого ж то має дійти розпуста, щоб сам принцепс розводився про свій перелюб і про свій несмак, не кажу вже перед консуляром, не кажу перед другом — перед мужем!

А ось як було з Хереєю{252}, військовим трибуном: його твердій руці геть не відповідав тонкий, млявий голос, що міг у будь-кого викликати деякі підозри. Щоразу, коли він запитував Гая, яким буде нове гасло, той називав то Венеру, то Пріапа — не пропускав нагоди поглумитися над воякою, мов над якимсь м’якотілим розпусником; сам же при цьому так і світився в золочених одіяннях, у браслетах, сандалях. Так-от він змусив Херею радше за зброю братися, аніж запитувати про гасло. Той же Херея першим серед змовників заніс меча, махом перерубавши імператорові шию. Потім уже звідусіль посипались удари мечів — усяк мстив за особисті й загальні образи, а все-таки першим був той муж, який не виглядав мужнім.

До речі, цей же Гай мало що не все вважав образами для себе, і (так буває) як не здатний був їх переносити, так і спраглий — завдавати їх. Він, наприклад, розгнівався, коли Геренній Макр, вітаючись, назвав його Гаєм, а пріміпілярія{253} таки покарав, коли той назвав його Калігулою: народився ж він у таборі, тому вояки й назвали його, вихованця легіонів, Калігулою — звичним для них, наче рідним, іменем{254}. Та коли, вже в дорослому віці, він став на котурни{255}, то звисока глянув і на те своє прізвисько, сприймаючи його як образу для себе.

Отож, якщо у своїй вибачливості ми знехтуємо помстою, то можемо втішити себе тим, що колись таки знайдеться той, хто покарає нашого зухвалого й пихатого кривдника, адже це ті пороки, що ніколи не вичерпуються лише на одній якійсь людині й на одній лиш образі.

Але звернімося до тих, хто має служити нам високим зразком терпеливості. Скажімо, — до Сократа, який без тіні невдоволення сприймав усі звернені проти нього їдкі насмішки у комедіях{256}, що їх видавали й ставили в театрі; сміявся там не менше, аніж тоді, коли Ксантиппа хлюпнула на нього помиями. Антисфенові{257} докоряли тим, що його мати — варварка, з Фракії; він же відповідав, що й матір богів — з Іди.

Ніколи не варто вплутуватись у суперечки та бійки, краще забиратися геть, і хай би там що витворяв дурень (а ніхто, окрім дурня, й не чинитиме тобі зла), — просто не зважати. Хай славить нас люд, хай неславить — будьмо рівно незворушні: не тішмося першим, не журімося другим. Інакше, остерігаючись образ або вражені ними, запустимо важливі справи, занедбаємо суспільні й особисті обов’язки й навіть щось рятівне, коли по-жіночому будемо клопотатися тим, щоб не почути чогось немилого нашій душі. Буває, гніваючись на когось із можновладців, ми приховуємо те почуття показовою вільністю, свободою своєї поведінки. Одначе свобода — не в тому, що ми нічого не терпимо. Ні. Свобода — в тому, щоб піднятися духом над усіма кривдами; щоб усі радощі знаходити в самому собі; щоб увільнитися від усього зовнішнього, — інакше все своє життя тремтітимемо перед чиїмось язиком, чиїмось сміхом.

А що немає такого, хто б не здатний був на образу, то боятися доводилося б загалом усіх. Але мудрець і той, хто щойно стає на стежку до мудрості, обиратимуть для захисту різні засоби. Той, хто ще не сягнув досконалості, хто все ще зважає на думку загалу, повинен розуміти, що він неминуче обертатиметься серед образ і кривд. Що б нам не траплялось, якщо передбачуємо ті пригоди, то й переносимо їх легше. Що благородніший хтось, що видатніший, майновитіший, то більшу мужність повинен виявляти в житті{258}. Хай пам’ятає: у кого високе військове звання, той має стояти у перших рядах. Хай усі кривди, лайки, наруги й інші безчестя сприймає як ворожі окрики, як пущені звіддаля стріли й каміння, що просвистують без шкоди біля шоломів; на образи ж хай дивиться як на удари, що влучають то у щит, то у груди, і хай приймає їх, не сміючи не те що зрушитись, а й здригнутися. І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним ставатиме його напір, то однак відступати — ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа{259}. Запитаєш мене, що це за місце? Місце мужа.