Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Передусім, навіть якщо прийняти цю шаманістську передісторію, все-таки духовні вправи, які нас цікавлять, більше не мають нічого спільного з шаманістськими ритуалами та відповідають, натомість, строгій потребі раціонального контролю, потребі, що виникає, як ми бачимо, у перших мислителів Греції, у софістів та Сократа. Порівняння у надто вузькому контексті загрожує спотворити наше уявлення про грецьку філософію.

По-друге, мені здається, що в істориків філософії склалось надто ідеалізоване та спіритуалістське уявлення про шаманізм, що дає їм змогу бачити шаманізм всюди. Чи можна, наприклад, серйозно говорити про Сократа те, що говорить А. Жолі:

Те, що Сократ був останнім шаманом та першим філософом, є відтепер загальноприйнятою антропологічною істиною[552].

Що означає «антропологічна істина»? Чи справді можна сказати, що він був першим філософом? І що означає тут слово «шаман»? Чи означає воно те, що відповідно до сутності шаманізму (тобто в контексті мисливства та рибальства — союзу між людськими душами та тваринними духами, який мислиться відповідно до моделі шлюбного зв’язку), Сократ мав ритуальну дружину, яка була «жіночим духом живильного світу: донька лісового духу, що давав дичину, донька водяного духу, що давав рибу»? Чи уподібнювався він під час ритуалу тварині своїм виглядом та своєю поведінкою? Чи стрибав він та ревів як самець, що відганяє своїх суперників і готується до спарювання з самкою? Я натякаю тут на опис діяльності шамана, який нещодавно запропонувала моя колега Р. Н. Амайон[553]. На мою думку, вона чудово продемонструвала також двозначність, що міститься у використанні терміна трансу (близького до терміна екстазу), який позначає сукупність тілесних поведінок шамана[554]. Зазвичай обмежуються констатацією, що шаман перебуває «у трансі», не описуючи конкретних деталей його тілесних жестів. Але насправді, важливими є саме деталі цих тілесних жестів: тремтіння та стрибки виражають різні типи зв’язку та звернені до різних духів:

Для того, щоб зрозуміти дивну поведінку шамана, досить взяти до уваги символізм союзу з духами тварин, який вимагає ритуальної анімалізації шамана. Таке розуміння робить зайвими запитання про його нормальну чи патологічну природу та про штучний чи спонтанний характер його поведінки. Немає жодної потреби говорити про особливий психічний стан чи фізичні умови. Шаман за допомогою рухів свого тіла спілкується із тваринними духами так, як це роблять тварини різних видів, що не мають спільної мови. Стрибаючи або лежачи нерухомо, він не покидає свого тіла, не зомліває, не впадає в істерику, не впадає в каталепсію[555]: він грає свою роль. Для нього не йдеться про досягнення певного стану чи переживання певного досвіду, як цього хотіли б деякі західні інтерпретатори, йдеться про здійснення тих дій, яких очікують від нього глядачі. А отже немає підстав звертатися до словника трансу, екстазу чи інших особливих станів свідомості, бо цей двозначний словник передбачає, що між психічним, фізичним станом та символічною дією існує зв’язок, який насправді ніщо не засвідчує[556].

Щоб мати підстави говорити про Сократа як про шамана потрібно, на мою думку, вилучити з поняття шамана все те, що становить його специфіку. Для А. Жолі[557] факт того, що Сократ тримається на відстані і нерухомо медитує, того, що він «заглиблюється в думки»[558] доводить, що він вдається до «добре знайомих технік контролю дихання». Це «добре знайомих» здається мені досить перебільшеним, точніше було б, як ми бачили, визначити їх як «можливі» чи «такі, що припускаються». Зі свого боку, я думаю, що якщо хтось хоче медитувати спокійно, потрібно залишатись нерухомим та мовчазним, і що така поведінка не має нічого спільного з «відстороненістю» шамана. Додс говорить з цього приводу про релігійне «відсторонення», період строгого випробування самотністю та постом, яке може включати психологічну зміну статі. Після цього періоду душа шамана може покидати своє тіло і подорожувати далеко у світі духів. Але реальності є набагато складнішими, вони завжди обумовлені певним ритуальним зв’язком із тваринними духами чи душами мертвих. Еліаде та Додс уявляють собі шаманізм як здатність, якою наділений певний індивід, змінювати зв’язок свого тіла та своєї душі так, як він хоче, тоді як йдеться, скоріше, про мистецтво демонструвати певну символічну поведінку у зв’язку з певними конкретними ситуаціями. А стосовно відстороненості шамана, я ще раз процитую P. Н. Амайон:

Союз із тваринним духом надає дикого і спонтанного характеру ритуальній поведінці шамана. Він є причиною також незвичної поведінки, яка визначає кар’єру шамана: екстравагантних вчинків, відмови від м’яса, напівсонного стану тощо. Вважається, що ці поведінки, які проявляються в пубертатному стані, є доказом входження в контакт з тваринними духами та засвідчують настання мужності[559].

Тут ніяк не проглядається зв’язок із поведінкою Сократа. Додс також хотів побачити сліди шаманізму в історіях, які розповідають про таких персонажів, як Абаріс, Аристей з Проконеса, Гермотім з Клазомен чи Епіменід, які подорожували за межами своїх тіл. Утім, опис пригод Аристея, який дає пізніший письменник другої половини II століття після Різдва Христового, а отже дев’ятьма століттями пізніше, може здаватись відповідним ідеалізованому уявленню, що його зазвичай мають про шаманізм:

Коли він лежав нерухомо на землі, заледве дихаючи, його душа покидала тіло, блукаючи як птах та спостерігаючи все те, що перебувало під нею — землю, море, ріки, міста, звичаї та пристрасті людей, природні явища будь-якого роду. Потім, повернувшись у власне тіло та пробуджуючи його, послуговуючись знову ним як інструментом, вона розповідала все, що вона бачила та чула[560].

Дж. Д. П. Болтон у своєму ретельному дослідженні показав[561], що насправді історія Аристея була витлумачена подібним чином під впливом одного з учнів Платона, Геракліта Понтійського, що цікавився подібними феноменами. Проте, згідно з Болтоном, все підштовхує до думки, що Аристей, який жив у VII столітті до Різдва Христового, насправді, здійснив дослідницьку подорож на південь сучасної Росії та у степи Азії, і що після свого повернення він написав поему під назвою «Арімаспея», в якій розповів про свої пригоди. Здається, також, що у випадку Аристея не йдеться про жодну психічну подорож, у нього була лише справжня земна подорож. Під час своєї шестилітньої відсутності він вважався мертвим. Відтак думали, що цю подорож здійснила його душа у нібито мертвому стані. Тут ще раз ми бачимо непевність, яка нависає над таким різновидом «шаманістських» інтерпретацій.

Можливо, можна виявити сліди шаманізму в певних релігійних аспектах та ритуалах архаїчної Греції, однак немає сумнівів, що потрібно дотримуватися максимальної обережності, коли йдеться про інтерпретацію за допомогою шаманізму постатей та практик її мудреців, від Аристея до Піфагора, які могли досягати повного володіння власного душею за допомогою дисципліни аскетичного життя. Здається, що в їхньому випадку сумніви будуть цілком легітимними. Втім, саме таким сумнівом керується Ж.-П. Вернан, коли пише з приводу таких персонажів, як Абаріс чи Арістей:

З нашої сторони, ми схильні швидше вбачати подібність з техніками типу Йоги, аніж із фактами шаманізму[562].

Ми говорили, що у вправах думки, про які говорить Емпедокл, хотіли бачити зусилля з пригадування попередніх життів. Але, як продемонстрував Ґ. Зунтц, посилаючись на граматичний аналіз, і як можна також виснувати з того тлумачення, яке Порфирій дає цьому тексту у своєму «Житті Піфагора», Емпедокл хотів вказати на надзвичайні здібності сприйняття, якими володів Піфагор[563]. Однак, правдою є і те, що легенди приписують Піфагорові здатність пригадувати свої реінкарнації. Говорили, що він пам’ятав, наче був Евфорбом[564], сином Панфоя, якого Менелай убив під час Троянської війни. Ось чому, оскільки давні розповідали також, ніби піфагорійці практикували вранці та ввечері вправи з пригадування, шляхом яких вони пригадували собі усі події дня чи того, що йому передувало[565], було прийнято вважати, що ці вправи були призначені в кінцевому підсумку дати змогу пригадати попередні життя[566]. Така інтерпретація може насправді спиратися лише на один факт: на те, що в дуже пізньому свідченні — свідченні Гієрокла, письменника V століття після Різдва Христового, коментатора неопіфагорійського апокрифа — «Золотих віршів», ми зустрічаємо поміж іншого і поради щодо практики іспиту сумління. Гієрокл, продемонструвавши моральне значення такої практики, додає:

Це пригадування щоденного життя стає вправою, здатною відродити в нашій пам’яті все те, що ми зробили у наших попередніх життях, і дати нам, таким чином, відчуття нашого безсмертя[567].

Однак, варто зауважити, що два раніших свідчення — Діодора Сіцилійського[568] та Цицерона, згадуючи піфагорейську практику пригадування подій попереднього дня та днів, що йому передували, говорять лише про вправи, покликані зміцнити силу пам’яті. Для Порфирія[569] йдеться, скоріше, про іспит сумління, коли потрібно дати собі звіт про самого себе щодо минулих дій, а також передбачити, як потрібно буде діяти надалі.

Ми маємо багато описів життя у школі Піфагора. На жаль, вони часто є проекцією ідеалу чистого філософського життя, властивого школам, які діють значно пізніше піфагорійців. Відтак на них не можна покладатись у реконструкції піфагорійського життя. Ми знаємо, що Платон хвалить цей спосіб життя в «Державі»[570]. Але він не повідомляє нам деталей про нього.

Ми можемо з певністю сказати лише те, що піфагорійці в часи Піфагора і після нього здійснювали політичний вплив на численні міста-громади Півдня Італії, пропонуючи, таким чином, взірець для платонівської ідеї про громаду, організовану та урядовану філософами[571]. Ми також можемо сказати, що після поразки цієї політичної діяльності, як на Півдні Італії, так і у Греції, існували піфагорійські спільноти, які практикували аскетичне життя, про що ми говорили вище[572].

Ми також дуже мало знаємо про духовні практики, які могли використовуватися іншими досократиками. Можна лише зауважити, що розглядаючи одну зі своїх улюблених тем — спокій душі, такі філософи як Сенека та Плутарх[573] посилаються на твір Демокрита, присвячений euthumia, тобто блаженству душі, що дорівнює радості. Згідно з Сенекою, він шукав його у стані рівноваги душі. Цього можна досягнути, якщо зумієш привести свої дії у відповідність до того, що насправді можеш робити. Радість, таким чином, пов’язана з пізнанням себе. Йдеться про те, щоб «займатися своїми справами». Відтак, вплив на самого себе є цілком можливим. Примітним також є те, що на велике зібрання моральних сентенції ставили ім’я Демокрита[574]. Втім, він написав також твір, названий «Tritogeneia», що є одним з імен богині Афіни, яка ототожнювалась ним з мудрістю чи розважливістю, а мудрість Демокрит визначав як мистецтво добре розмірковувати, добре говорити та робити те, що потрібно робити[575].

Поміж софістів для нас особливо цікавий Антифон[576], який запропонував терапію, що полягала у лікуванні скорбот і труднощів за допомогою слова. Ми не знаємо, як він це робив, але можемо віднайти у фрагментах його творів, що збереглись, цінні вказівки на його знання людської психології. Ми сигналізуємо тут лише про кілька прикладів. Він знає, наприклад, що не можна стати мудрецем, не переживши особисто те, що є ганебним чи поганим, тобто не отримавши перемогу над самим собою. Він знає також, що той, хто хоче зробити зло своєму близькому і не робить цього негайно, побоюючись не досягнути успіху або побачивши можливість виникнення несприятливих наслідків, часто закінчує відмовою від свого наміру[577]. Це означає, що розважливість полягає у розмірковуванні щодо своєї дії та у дистанціюванні від неї. Ми бачимо, таким чином, роль, яку відігравала рефлексія над поведінкою у житті. Окрім того, Антифон мав репутацію чудового інтерпретатора снів. Зупинимось на такому зауваженні про унікальність та серйозність життя:

Є люди, які не живуть своїм наявним життям, так, ніби вони готуються, з усією своєю наполегливістю, жити невідомо яке інше життя, але не те, що є у них, і коли вони це роблять, час проходить і втрачається. Не можна переграти життя так, як ще раз кидають кості у грі[578].