Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Втім, не потрібно забувати, що така тенденція не чужа аристотелізму, оскільки щастя людини міститься у спогляданні, яке має вищим предметом Думку Думки. Хоча ми не зупиняємося тут на такому великому коментаторові Аристотеля як Александр з Афродіси, оскільки дуже мало знаємо про те, яким було його життя та вчення, однак, у його випадку[491] можна говорити про містичний аристотелізм, зокрема, у нього було уявлення про єднання нашого інтелекту з божественним Інтелектом.

З містичним досвідом ми маємо інший аспект філософського життя: вже не рішення, не вибір способу життя, а невисловлюваний досвід, що перебуває поза будь-яким дискурсом, який повністю обертає всю самосвідомість індивіда та сповнює його відчуттям присутності, що не піддається вираженню.

Із сорока п’яти трактатів Плотина можна виснувати теорію, яка пояснює ґенезу реальності на основі первісної єдності — Єдиного чи Блага, через постання дедалі нижчих рівнів реальності, все більше вражених множинністю: Інтелект, потім душа, потім чуттєві речі. Насправді, як і Аристотель та Платон, Плотин писав не з метою викласти систему, а з метою розв’язати окремі питання, порушені його слухачами під час навчання[492]. Це не означає, що Плотин не мав єдиного бачення реальності, це означає лише, що його твори написані за певних обставин. Окрім того, вони мають на меті також закликати, запросити слухача чи читача обрати певну позицію, прийняти певний спосіб життя, оскільки філософський дискурс Плотина щодо будь-яких рівнів реальності тільки підштовхує до аскези та до внутрішнього досвіду, які є справжнім пізнанням, за допомогою якого філософ підноситься до вищої реальності, досягаючи поступово дедалі вищих та більш внутрішніх рівнів самосвідомості. Плотин повторює стару істину: «Подібне пізнається подібним»[493]. Однак, це означає для нього, що лише стаючи духовно подібним реальності, можна захотіти пізнати те, що в ній можна осягнути. Філософія Плотина, таким чином, просякнута духом платонізму, тобто уявленням про нероздільну єдність знання та чесноти: знання є лише в екзистенційному просуванні до Блага та через нього.

Першим етапом піднесення є усвідомлення розумною душею факту, що вона не змішується з ірраціональною душею, яка покликана одушевляти тіло, переймається задоволеннями та працею, які передбачає життя тіла. Філософський дискурс може викласти аргументи на користь розрізнення між розумною та ірраціональною душами, але важливо зрозуміти, що це робиться не для того, щоб дійти висновку про існування розумної душі, а для того, щоб самому жити як розумна душа. Філософський дискурс може намагатися мислити душу, «розглядаючи її в чистому стані, оскільки будь-яке додавання до речі є перешкодою для пізнання речі»[494]. Проте тільки аскеза дає змогу «я» пізнати себе по-справжньому як душу, відокремлену від того, що не є нею, тобто стати конкретно та свідомо тим, чим було це «я», не знаючи цього: «Обмежуй себе та аналізуй себе», «Позбався того, що є поверховим […] не припиняй тесати свою власну статую»[495]. Для цього потрібно самому відділитись від того, що додано до розумної душі, та побачити себе таким, яким став після цього.

Але ні філософський дискурс, ні внутрішній шлях не можуть зупинитися на розумній душі. Філософський дискурс змушений прийняти, як це зробив Аристотель, що душа не може розмірковувати та мислити, якщо їй не передує субстанційна Думка, що створює можливість розмірковувати та пізнавати. Душа розпізнає сліди цієї думки, цього Інтелекту в собі у формі принципів, які дають їй змогу розмірковувати[496]. Життя згідно з Розумом у Плотина, як і у Аристотеля, має ієрархічні рівні. Воно починається на рівні розумної душі, освітленої Інтелектом, та полягає в діяльності філософських розмірковувань і практиці доброчесності, здійснюваної під керівництвом розуму. Однак, якщо філософська рефлексія веде до Інтелекту, то тут також є два рівні доступу до реальності: з одного боку, філософський дискурс, з іншого — внутрішній досвід. Таким чином, говорить Плотин, тут є дві форми пізнання себе: з одного боку, самопізнання як розумної душі, що залежить від Інтелекту, але залишається у плані розуму, а з іншого — як перетворення себе самого на Інтелект. Плотин описує це наступним чином:

Відтак, пізнавати самого себе означає не пізнавати себе як людину, а як того, хто став повністю іншим, підносячи себе самого догори, щоб взяти з собою лише краще з душі[497].

«Я» відкриває тим самим, що в душі найвищим є Інтелект та Розум, і що вона несвідомим чином постійно живе життям Інтелекту. Точніше, як говорив Аристотель[498] і як повторював Порфирій, метою життя є «життя згідно з Розумом», «життя згідно з Інтелектом». А отже, потрібно усвідомити цю несвідому діяльність, привернути увагу до цієї трансцендентності, що відкривається нашому «я»:

Тут відбувається так, наче людина очікує якийсь голос, якого вона жадає почути; вона уникатиме усіх інших звуків, вона напружуватиме слух в очікуванні звуку, якому надає перевагу, щоб знати, чи наближається він; таким самим чином нам потрібно залишити осторонь шуми, які приходять з чуттєвого світу, щонайменше для того, аби зберегти здатність усвідомлення чистої душі, готової почути звуки, що лунають згори[499].

Відтак, ми доходимо до першого рівня містичного досвіду, оскільки маємо тут подолання діяльності, властивої розумній душі, «перетворення на іншого», «відрив» догори. Ототожнившись із розумною душею, «я» ототожнюється тепер з Інтелектом, стає Інтелектом. Однак, що означає «ставати Інтелектом»? Плотин мислить Інтелект відповідно до моделі Аристотелевої Думки, тобто як досконало адекватне та прозоре знання себе. Водночас, він вважає, що Інтелект містить у собі самому всі Форми, всі Ідеї, а це означає, що кожна Форма є Інтелектом, а отже, оскільки інтелект є цілісністю Форм, що мислить себе саму, кожна Форма у свій спосіб, як Ідея людини чи як Ідея коня, є цілісністю Форм: в Інтелекті все є внутрішнім усьому. «Ставати Інтелектом» означає мислити з погляду цілісності, означає мислити себе не як індивіда, а як мислення цілісності; не деталізуючи цю цілісність, а навпаки, переживаючи її зосередження, внутрішність, глибоку злагоду[500]. «Потрібно бачити Розум як наше власне Я», говорить Плотин[501]. «Ставати Інтелектом» означає, зрештою, досягнути стану «я», в якому воно досягає тієї внутрішності та зосередженості на собі самому, тієї самопрозорості, які характеризують Інтелект і символізовані ідеєю світла, що бачить себе завдяки собі самому[502]. «Ставати Інтелектом» означає, таким чином, досягати стану досконалої прозорості зв’язку з самим собою, відкидаючи індивідуальний аспект «я», пов’язаний з душею й тілом, і залишивши існувати лише чисту внутрішність думки у собі самій:

Ми самі стаємо Інтелектом тоді, коли, відкинувши від себе інші речі, дивимось на Інтелект за допомогою Інтелекту, дивимось самі на себе[503].

Стати визначеним індивідом означає відокремитися від Цілого, додаючи собі тієї відмінності, яка, за Плотином[504], є запереченням. Відокремившись від усіх індивідуальних відмінностей, а отже, від власної індивідуальності, стають Цілим. Стати Інтелектом означає бачити себе самого та всі речі цілісним поглядом божественного Розуму.

Втім, дійшовши цього пункту, «я» не досягає кінця свого піднесення. Згідно з Плотиновим образом, Інтелект, в який ми занурені, є наче хвилею[505], яка здіймаючись підносить нас до нового бачення.

Тут філософський дискурс також здатен продемонструвати, що поза Єдиною цілісністю, яку уособлює Інтелект і яка є лише похідною єдністю, потрібно доконечно визнати абсолютну і першу єдність[506]. Але філософський дискурс доходить, таким чином, до межі, оскільки він не може виразити те, чим є абсолютна Єдність, оскільки говорити означає приписувати суб’єктам за допомогою дієслів додатки чи атрибути; однак, Єдине не може мати додатків чи атрибутів, будучи абсолютно єдиним. Відтак, про нього можна сказати лише те, чим воно не є. І якщо нам здається, що ми приписуємо йому позитивні предикати, кажучи, наприклад: «Єдине є причиною всього», ми кажемо не те, чим воно є саме по собі, а те, чим ми є відносно нього, тобто насправді стверджуємо, що ми є його наслідками. Інакше кажучи, вважаючи, що ми говоримо про нього, ми говоримо лише про себе самих[507]. Відносне, яким ми є, завжди відносне самому собі і не може досягнути абсолюту.

Єдиним доступом, який ми маємо до цієї трансцендентної реальності, є недискурсивний, об’єднавчий досвід. Досвід Інтелекту відповідає тому станові «я», в якому воно досягає внутрішності та досконалої прозорості самому собі. Досвід Єдиного відповідає новому станові Я, в якому воно, можна сказати і так, втрачає та віднаходить себе. Воно втрачає себе, оскільки отримує враження, що не є більше ні собою[508], ні в самому собі, і що ним оволоділо щось інше. Однак, цей стан знищення особистої ідентичності водночас сприймається[509] як «розквіт свого Я», як «інтенсифікація свого Я». «Відкидаючи всі речі»[510], на цьому рівні відтепер знаходять не Цілісність, а Присутність, яка є основою всіх речей і себе, що передує будь-якій детермінації та індивідуації.

Насправді, цей досвід невисловлюваний і, описуючи його, Плотин нічого не може сказати про Єдине, він описує лише суб’єктивний стан того, хто його переживає. Втім, цей досвід є тим, що реально веде до Єдиного. Плотин дуже чітко розрізняє тут дискурсивне навчання та недискурсивний досвід. Теологія, яка може бути лише дискурсивною, дає нам вчення, обізнаність про Благо та Єдине, але до самого Єдиного нас веде доброчесність, очищення душі, зусилля з метою жити життям Розуму. Навчання є ніби знаком, що направляє нас і вказує, в якому напрямі потрібно йти, але щоб досягнути Єдиного потрібно йти насправді — дорогою, якою сам прямуєш до Самого[511].

Однак, філософський дискурс може знову знадобитись, щоб пояснити, як можливий цей досвід Єдиного. «Я» може досягнути Єдиного лише тому, що воно живе життям Розуму. Оскільки в Розумові, Інтелекті, є два рівні: з одного боку, рівень мислячого Інтелекту, який відповідає станові повністю конституйованого Інтелекту, що мислить сам себе як цілісність Форм, а з іншого боку — рівень Інтелекту, що народжується, який ще не є Інтелектом і не мислить, а еманує від Єдиного як промінь, перебуваючи, таким чином, у безпосередньому контакті з ним. Внаслідок цього дотику Єдиного, говорить нам Плотин, Розум «сповнений любові», «п’яний від нектару», «він розгортається в радості»[512]. Стати мислячим Інтелектом для «я» вже означає містичний досвід. Але стати люблячим Інтелектом означає піднестися до вищого містичного досвіду, досягнути присутності у тій вихідній точці, де всі речі еманують від Блага і яка є нічим іншим, як Інтелектом, що народжується; можна уявляти собі точку, розміщену на промені, яка збігається з точкою, де промінь еманує з центру: ця точка народження променя є нескінченно близькою до центру, втім нескінченно відділеною від нього, оскільки вона є не центром, а точкою еманації[513]. Таким є зв’язок відносного та абсолютного.

Зв’язок, який, за Плотином, існує між філософським дискурсом та вибором існування, добре підсумовуються фразою філософа, спрямованою проти гностиків:

Коли кажуть «Бог», не живучи реально доброчесністю, «Бог» є лише словом[514].

Лише моральний чи містичний досвід може надати змісту філософському дискурсові.

Неоплатонізм після Плотина, теургія