Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Потрібно усвідомити всю велич існування[605]; більшість людей не усвідомлюють цього та розтрачують себе на даремні бажання, які заступають їм саме життя. Стоїк Сенека сказав: «Життя, поки його відкладаємо, минає»[606]. Здається, що це висловлювання є своєрідним відгуком на таку Епікурову сентенцію:

Народжуються лише один раз, двічі це неможливо. А отже, ми не є вічними, хоча ти — той, хто не є господарем завтрашнього дня, відкладаєш на завтра свою радість. Життя даремно проходить в цих відкладаннях і кожен з нас помирає, ніколи не спробувавши миру[607].

Як і стоїк, епікуреєць віднаходить досконалість у теперішньому моменті. Для нього задоволення теперішнього моменту не має потреби тривати, щоб бути досконалим. Одна лише мить задоволення є так само досконалою, як і вічність задоволення[608]. Епікур тут є спадкоємцем аристотелівської теорії задоволення[609]. Так само як акт бачення для Аристотеля є цілим і довершеним у своїй своєрідності кожної миті своєї тривалості, так само задоволення є щомиті по-своєму довершеним. Задоволення не є рухом, який розгортається у часі, воно не залежить від тривалості. Це реальність у собі, яка не позиціонується в категорії часу. Про епікурейське задоволення, як і про стоїчну чесноту, можна сказати, що їх кількість та тривалість нічого не змінюють у їхній суті: круг є кругом незалежно від того, є він великим чи малим. Ось чому сподіватися збільшення задоволення у майбутньому означає ігнорувати саму природу задоволення. Оскільки справжнє стабільне задоволення, яке приносить мир, існує лише для людини, яка вміє обмежувати себе тим, чого може досягнути тепер, не даючи себе втягнути в нерозумну необмеженість бажань. Стоїчна чеснота та епікурейське задоволення є, таким чином, досконалими та довершеними щомиті. Відтак як стоїк, так і епікуреєць може сказати разом з Горацієм: «Господарем самого себе і щасливим є той, хто щодня може сказати: «Я прожив»[610]. «Я прожив», оскільки я осягнув позачасовість задоволення, досконалість та абсолютну цінність стабільного задоволення, «я прожив» також, оскільки усвідомив позачасовість буття. Ніщо вже не може скасувати того, що я був, що я досягнув задоволення відчувати своє існування[611]. Епікурейські роздуми про смерть покликані одночасно спонукати до усвідомлення абсолютної цінності існування та небуття смерті, прищепити любов до життя та знищити страх смерті: «Вправлятися у тому, щоб добре жити та вправлятися у тому, щоб добре померти, — це одне і те саме»[612]. Добре померти означає зрозуміти, що смерть як небуття є нічим для нас, це також радіти кожній миті свого буття та знати, що смерть ніяк не може зменшити повноту задоволення буття. Як добре зауважив К. Діано, в ідеї, згідно з якою смерть є нічим для Я, є глибока онтологічна інтуїція: буття не є небуттям, немає переходу від буття до ніщо. Чи думав Вітґенштайн про Епікура, коли писав:

Смерть не є подією життя. Бо смерть не переживають. Якщо під вічністю розуміють не нескінченну тривалість часу, а безчасовість, то живе вічно той, хто живе в теперішньому[613].

Ми бачимо тут, що Спіноза в певному сенсі помилявся, коли протиставляв розмірковування про смерть та розмірковування про життя[614]. Вони насправді невіддільні одне від одного, вони засадничо ідентичні і обидва є необхідною умовою усвідомлення себе. З цього погляду буде такою самою помилкою радикально протиставляти вправляння у смерті у Платона, з одного боку, та у стоїків і епікурейців — з іншого. Оскільки з обох боків у цій вправі завдяки думці про смерть завжди йдеться, зрештою, про усвідомлення себе, оскільки в той чи інший спосіб Я, що мислить свою смерть, мислить себе в позачасовості розуму чи в позачасовості буття. Відтак, можна сказати, що вправляння у смерті у певному сенсі є найфундаментальнішою філософською вправою.

КОНЦЕНТРАЦІЯ НА СОБІ ТА ІСПИТ СУМЛІННЯ[615]

У перспективі життєвої філософії, яку ми наразі викладаємо, усвідомлення себе є сутнісно етичною дією, завдяки якій трансформується спосіб буття, життя та погляд на речі. Мати самосвідомість означає усвідомлювати моральний стан, у якому перебувають. Те, що традиція християнської духовності називає іспитом сумління, було дуже поширеною практикою у філософських школах Античності[616]. Ця практика спирається передусім на той простий факт, що початком філософії в усіх школах є усвідомлення стану відчуження, розпорошеності, нещастя, в якому перебувають перед тим, як навернутися до філософії. Епікурейському принципові «Знати свою ваду — це перший крок до здоров’я»[617] відповідає принцип стоїків: «Відправним пунктом філософії […] є усвідомлення власної слабкості»[618]. Але йдеться не лише про те, щоб думати про свої помилки, йдеться також про те, щоб констатувати той поступ, який здійснюють.

Щодо стоїків, ми знаємо, що засновник школи Зенон, рекомендував філософу аналізувати свої сновидіння, з метою дати собі звіт у поступові душі, а це дає змогу припустити існування практики іспиту сумління:

Він вважав, що за допомогою своїх сновидінь кожен може бачити поступ, який він здійснив. Цей поступ є реальним, якщо людина уві сні не побачила себе переможеною якоюсь ганебною пристрастю, не погодилась із чимось поганим та несправедливим і, тим більше, не зробила такого, а отже, якщо здатність душі уявляти та переживати, розслаблена розумом, розкошує в чистому океані спокою, що його не тривожить жодна хвиля[619].

Вже Платон, як ми бачили[620], констатував, що сновидіння дають змогу виявити стан душі. Ця тема знову постає у християнській духовності[621].

Хоча це явно не засвідчено текстами, цілком легітимно припускати, що іспит сумління практикувався вже в епікурейській школі, оскільки він майже невіддільний від сповіді та братньої корекції, які там шанувалися.

Його слід зустрічаємо також у II столітті до Різдва Христового в «Листі Аристея»[622], який стверджує, що обов’язком доброго царя є забезпечити запис усіх своїх дій та звершень упродовж дня, щоб мати змогу потім виправити те, що він міг зробити поганого.

Десь у християнську добу неопіфагорійство повертається до вправ із пригадування, які практикували давні піфагорійці, вже у моральній царині, ми бачимо це у «Золотих віршах»:

Не дай сну впасти на твої втомлені очі

Перед тим, як зважиш усі дії дня:

В чому я помилився? Що я зробив, який обов’язок забув?

Почни з цього і продовжуй аналіз; після чого

Прокляни все, що було зроблене погано, порадій натомість добре зробленому[623].

Це місце «Золотих віршів» часто цитуватиметься чи згадуватиметься згодом на користь практики іспиту сумління стоїками, такими як Епіктет, таким незалежним філософом як Гален і особливо неоплатоніками, такими як Порфирій та Ямвліх, що описують життя піфагорійських спільнот як ідеальну модель філософського життя. Медик Гален, що не належав до будь-якої філософської школи, уважний до лікування не лише тіл, а й душ, пов’язував іспит сумління з духовним керівництвом. Так, він радив виявляти свої помилки за допомогою людини в літах і досвідченої, а потім аналізувати себе самого зранку й увечері.

Сенека стверджує, що він сам практикував цю вправу і що він слідував тут прикладові філософа неопіфагорійського спрямування — Секстія, який жив у часи Августа: