Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Потрібно щодня закликати душу до підведення підсумків. Саме це робив Секстій: коли день минув, пішовши до своєї кімнати для нічного відпочинку, він запитував свою душу: «Від якої хвороби ти одужала сьогодні? Який недолік ти поборола? В чому ти стала кращою?» Чи є щось кращим, аніж проаналізувати увесь день? Який сон слідує за цим аналізом самого себе, наскільки він є спокійним, глибоким та вільним, коли розум був похвалений чи попереджений, коли він став наглядачем та таємним суддею своєї власної поведінки! Я використовую цю здатність і щодня розповідаю про себе самому собі. Коли гасне світло і моя дружина, що вже звикла до таких моїх дій, замовкає, я аналізую увесь свій день і оцінюю все зроблене та сказане; я нічого від себе не приховую, я нічого не пропускаю[624].

В іншому місці Сенека розвиває це порівняння із судовою процедурою: «Спочатку будь своїм обвинувачем, потім — суддею, а вже насамкінець — захисником»[625]. Ми бачимо тут появу поняття того «внутрішнього суду» сумління, яке зустрічаємо поміж інших у Гієрокла[626], котрий коментує «Золоті вірші» Піфагора, того «внутрішнього суду», що про нього говоритиме Кант[627], який зауважить, що в ситуації свого власного судді Я подвоюється на Я розумне, яке дає собі самому свій власний закон, поміщуючи себе у всесвітню точку зору, та Я чуттєве й індивідуальне. Ми знову віднаходимо тут подвоєння, невіддільне від аскези та усвідомлення себе. Я ототожнюється тут з безстороннім та об’єктивним Розумом.

Можна припустити, що аналіз іноді практикувався у письмовій формі, бо ми бачимо, що Епіктет радить[628] спостерігати саме частоту проступків, занотовувати наприклад, впадаємо ми у гнів щодня чи через день, або раз на три чи чотири дні[629].

Однак, іспит сумління зазвичай не губиться у таких деталях. Навпаки, він є не стільки балансом, позитивним чи негативним, стану душі, скільки засобом наново відновлювати самосвідомість, увагу до себе, владу розуму. Ми констатуємо це, наприклад, у Марка Аврелія[630], який заохочує самого себе готуватись до труднощів, які він матиме з іншими людьми, і пригадує собі фундаментальні правила життя, які регулюють стосунки з іншим. Так само Гален[631] рекомендує у момент прокидання, перед тим, як почати якусь денну діяльність, запитати себе, що є кращим: жити в рабстві пристрастей чи ж, навпаки, розумно діяти у всьому. Епіктет також радить аналізувати себе зранку, щоб нагадати собі не лише про поступ, який потрібно зробити, але й про принципи, які повинні скеровувати дію:

Зранку, щойно вставши, запитуй себе: «Що мені залишається зробити, щоб досягти безпристрасності та відсутності хвилювання? Ким я є? Тілом? Багатством? Репутацією? Нічим з цього всього. Але тоді чим? Я є розумною істотою». Що в такому разі вимагається від цієї істоти? Переглянь в думці свої дії: «Чи знехтував я тим, що веде до щастя? Чи зробив я щось супротивне дружбі, обов’язкам у суспільстві, схильностям серця? Який обов’язок я забув виконати у цьому всьому?» [632]

Ми бачимо ще ширші перспективи, коли Епіктет, заохочуючи філософа навчитись жити на самоті з собою, пропонує йому приклад Зевса, який, залишаючись наодинці після періодичного вибуху всесвіту і перед початком нового космічного періоду, «заспокоюється у собі самому, розмірковує про природу власного урядування та переймається думками, гідними його». Таким чином, продовжує Епіктет:

Ми також повинні розмовляти самі з собою, вміти обходитись без інших, не перейматися способом наповнити наше життя, ми повинні розмірковувати про небесне урядування, про наші стосунки з рештою світу, розглядати, яким аж дотепер було наше ставлення до подій, яким воно є зараз, якими є речі, які нас засмучують, а також чим тут можна зарадити, як можна їх викорінити[633].

Тут іспит сумління постає як частина значно ширшої вправи, а саме медитації. Рух концентрації на собі та уваги до себе нерозривно пов’язаний зі зворотнім рухом, рухом розширення та поширення, за допомогою якого Я переміщується в перспективу Цілого, свого зв’язку з рештою світу та з долею, що проявляється в подіях.

ПОШИРЕННЯ Я В КОСМОСІ

Ми бачили, що духовні вправи, рекомендовані Платоном, полягали у своєрідному розширені Я до цілої реальності. Душа «завжди хоче прагнути божественного й людського в їхній нерозривній єдності», «охоплювати внутрішнім поглядом неосяжну цілість часу й буття»[634]. Так, душа у певному розумінні розширюється, «вона ширяє на висотах і править усім світом»[635], тоді як серед людей живе одне лише тіло:

Його думка, для якої всі людські справи є лише дрібницями і нічим, якими вона не переймається, ширяє всюди, проникаючи в те, що є під землею, вимірюючи те, що є на землі, вивчаючи хід зірок на небосхилі, який вкриває небо, досліджуючи в цілому природу кожної з цих реальностей, ніколи не спускаючись до того, що є безпосередньо близьким[636].

Аристотелівське споглядання природи, що простягається від закоханого погляду, спрямованого на зірки, до чудесного задоволення, яке приносять творіння Природи, спричинює те саме піднесення думки.

Поширення Я в космосі існує також серед епікурейців; воно приносить чуттєве задоволення від занурення в нескінченність. Світ, який ми бачимо, для епікурейця є лише одним з незліченних світів, які поширюються в нескінченному просторі та часі:

… якби уявили собі всю безмірність, безмежність, величезну протяжність простору, до якого дух лине і в якому мандрує, перетинаючи його вздовж і впоперек, та все ж не бачить жодного краю чи берега, до якого він міг би пристати.

Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає, що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?

… відступають, розходяться стіни світу, і як відбувається все, крізь порожняву бачу […] Не постає на заваді земля: заворожений бачу, що відбувається в нас під ногами — в пустелі бездонній. Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху, кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа, мов одслонившись, уся в наготі цілковито постала[637].

Зазначимо мимохідь, що незалежно від того, як думають певні історики, не потрібно було чекати Коперніка, щоб «відступили, розійшлися стіни світу» і щоб перейшли від «замкнутого світу до нескінченного всесвіту»[638].

Як і свідомість існування, епікурейське споглядання природи є піднесенням до позачасовості, як говорить епікурейська сентенція:

Пригадай собі, що народившись смертним і отримавши конечне життя, ти все-таки піднісся за допомогою науки про природу аж до вічності, і що ти бачив нескінченність речей, тих, які будуть і тих, які були[639].

У стоїків також є вправа з поширення Я, і це поширення так само відбувається в нескінченності, але не в нескінченності незліченних всесвітів, бо для них світ є скінченним і одним, але в нескінченності часу, в якому вічно повторюється одне й те саме розгортання подій, яким і є світ. Я занурюється у всеохопність світу, переживаючи радість від того, що воно є його складовою частиною: