Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Багато інших свідчень підтверджують нам, що лекції з філософії відтепер присвячені передусім читанню та витлумаченню текстів. Наприклад, учні стоїка Епіктета коментують Хрісіппа[452]. У неоплатоніка Плотина лекція з філософії починається читанням коментаторів Аристотеля та Платона, а потім Плотин пропонує власне тлумачення коментованого тексту[453].

У попередній період навчання відбувалося майже повністю у межах усного мовлення: між учителем та учнями відбувався діалог; філософ говорив, учні говорили і вправлялися у тому, щоб говорити. У певному сенсі можна сказати, що вони вчилися жити, навчаючись говорити. Відтепер, філософії навчаються шляхом читання текстів, однак, йдеться не про самотнє читання: лекція з філософії полягала в усних вправах з пояснення написаних текстів. Проте дуже характерним фактом є те, що майже всі філософські твори, особливо починаючи з III століття після Різдва Христового, були результатом записування вчителем чи учнем усного коментаря тексту або ж, як це було у випадку багатьох трактатів Плотина, письмового розмірковування на тему «питань», порушених текстом Платона.

Відтепер замість того, щоб дискутувати з приводу самих проблем чи обговорювати самі речі, дискутують про те, що Платон, Аристотель чи Хрісіпп говорили про проблеми та речі. Питання «чи є вічним світ» замінюється екзегетичним питанням «чи можна погодитись, що Платон розглядав світ як вічний, якщо він в «Тімеї» говорив про Того, хто створив світ?». Насправді, розглядаючи таке питання, порушене в екзегетичній формі, зрештою, дискутуватимуть про сам предмет, змушуючи Платонові, Аристотелеві чи інші тексти говорити те, що від них хочуть почути.

Відтепер головним є завжди обирати відправною точкою якийсь текст. М.-Д. Шеню чудово визначив схоластику Середньовіччя як «раціональну форму думки, яка свідомо і добровільно виробляється на основі якогось тексту, що наділяється авторитетом»[454]. Якщо прийняти це визначення, можна сказати, що філософський дискурс з І століття до Різдва Христового починає ставати схоластикою, і що схоластика Середньовіччя є його спадкоємцем. Ми вже бачили: з певного погляду в цю добу відбувається народження ери викладачів[455].

Це також ера підручників та стислих викладів вчення, призначених або служити основою усного шкільного навчання, або знайомити слухачів, можливо, навіть широку публіку, із вченням певного філософа. Тому ми маємо, наприклад, твір «Платон і його вчення» відомого латинського ритора Апулея, «Виклад вчення Платона», складений Алкіноєм, «Стислий виклад» (догм різних шкіл) Арія Дідіма.

Можна сказати, що у певному сенсі філософський дискурс цієї доби і особливо форма, якої він набуває в неоплатонізмі, розглядає істину як одкровення. З одного боку, як мислили вже стоїки[456], в кожній людині існують вроджені поняття, закладені в неї Природою та всесвітнім Розумом: ці іскри logos’у уможливлюють перше пізнання фундаментальних істин, яке філософський дискурс намагатиметься розвинути та піднести до наукового рівня. Але до цього природного одкровення додається те, у що греки вірили завжди — одкровення, отримані від богів окремими натхненними людьми, головним чином, у момент виникнення різних народів, — зокрема законодавцями, поетами і, зрештою, філософами, такими як Піфагор. Гесіод розповідає у своїй «Теогонії» те, що йому розповіли Музи. Колись давно, згідно з «Тімеєм» Платона[457], Афіна відкрила першим афінянам божественні науки: гадання та медицину. Тому греки завжди намагаються повернутися до витоків традиції: від Платона до Піфагора, від Піфагора до Орфея. Поруч з одкровеннями такого роду потрібно завжди враховувати ще пророцтва богів, проголошені у різні способи в різних святилищах, зокрема, у Дельфах, давню мудрість, а також зовсім нещодавні пророцтва, такі як пророцтва Дідіма чи Клароса[458]. Шукають також одкровення, отримані варварами, євреями, єгиптянами, асірійцям чи жителям Індії. «Халдейські пророцтва», здається, були написані та подані як одкровення у II столітті після Різдва Христового. Неоплатоніки розглядали їх як священне Письмо. Чим старішим є філософське чи релігійне вчення, чим ближчим воно є до первісного стану людськості, в якому Розум ще перебував у всій своїй чистоті, тим істиннішим і шанованішим воно є. Історична традиція, таким чином, є критерієм істини; істина і традиція, розум та авторитет ототожнюються. Антихристиянський полеміст Цельс назвав свій твір «Істинний Логос», маючи на увазі під цією назвою «давню норму», «істинну традицію». Пошук істини, таким чином, може полягати лише у витлумаченні явленої та вже існуючої даності. Схоластика цієї доби намагатиметься примирити усі ці авторитети, з метою вивести таким чином своєрідну загальну систему філософії[459].

Отже, філософії навчаються, коментуючи тексти і, потрібно уточнити, коментуючи у водночас дуже технічний і дуже алегоричний спосіб, однак, зрештою (і тут ми зустрічаємо традиційну концепцію філософії), як говорив філософ Тавр, все це роблять для того, «щоб стати кращим та поміркованішим». Вивчати філософію, навіть читаючи та коментуючи тексти, означає водночас вивчати спосіб життя та практикувати його. Якщо вправляння в коментуванні розглядати формально, саме по собі, то воно, так само як і вправляння в діалектиці, вже є вправою, що формує, оскільки це вправляння розуму, запрошення до скромності, елемент споглядального життя. Більше того, зміст коментованих текстів, незалежно від того, йдеться про тексти Платона чи Аристотеля, Хрісіппа чи Епікура, запрошує до трансформації життя. Стоїк Епіктет дорікає своїм учням за те, що вони пояснюють тексти лише для того, щоб похизуватись, і говорить їм: «Коли мене прохають прокоментувати Хрісіппа, я швидше не пишатимусь, а червонітиму, якщо не можу продемонструвати поведінку, яка відповідає його повчанням і узгоджується з ними»[460].

Згідно з Плутархом, у Платона та Аристотеля філософія сягнула кульмінації в «епоптиці[461]», тобто, як це буває у містеріях, у вищому одкровенні трансцендентної реальності. Відтак, з початку II століття після Різдва Христового (і цьому є численні свідчення[462]), філософія, здається, мислилась як духовний шлях нагору, чому відповідала ієрархія частин філософії. Етика забезпечувала початкове очищення душі; фізика відкривала, що світ має трансцендентну причину і запрошувала, таким чином, досліджувати нетілесні реалії; метафізика чи теологія, що називалася також епоптикою, оскільки була, як і у містеріях, вершиною посвяченості, зрештою, приносила споглядання Бога. Щодо вправляння в коментуванні, аби пройти цей духовний шлях, потрібно було у певному порядку читати тексти, які підлягали тлумаченню.

У випадку Платона починали з моральних діалогів, особливо з «Алківіада», який розглядає самопізнання, та «Федона», який запрошує відірватися від тіла; потім переходили до фізичних діалогів, таких як «Тімей», з метою навчитися долати чуттєвий світ і, зрештою, піднімалися до діалогів теологічних, таких як «Парменід» чи «Філеб», щоб відкрити Єдине та Благо. Ось чому коли Порфирій, учень Плотина, видавав трактати свого учителя, які до цього моменту були доступні лише посвяченим учням, він упорядкував їх не відповідно до хронологічного порядку написання, а відповідно до етапів духовного поступу: перша з «Еннеад», тобто дев’ять перших трактатів, об’єднує тексти, що мають етичний характер; друга та третя «Еннеади» стосуються чуттєвого світу і того, що є в ньому, а отже, відповідають фізиці як частині філософії; четверта, п’ята і шоста «Еннеади» мають предметом божественні речі: душу, Інтелект та Єдине — вони відповідають епоптиці. Питання витлумачення творів Платона, які Плотин розглядає в цих різних «Еннеадах», досить добре відповідають тому порядкові прочитання діалогів Платона, який пропонувався у платонічних школах. Поняття духовного поступу передбачало, що учні могли починати вивчення якогось твору лише тоді, коли дійшли до інтелектуального та духовного рівня, що уможливлював отримання користі від цього твору. Певні тексти були призначені для початківців, інші — для тих, хто просунувся далі. У творі, призначеному для початківців, не викладали складні питання, які залишали для старших учнів[463].

Втім, кожен коментар розглядався як духовна вправа, і не лише тому, що дослідження сенсу тексту вимагало, насправді, таких моральних якостей як скромність та любов до істини, але й тому, що читання кожного філософського твору повинно було спричинити трансформацію слухача чи читача коментаря. Про це свідчить приклад прикінцевих молитв, які Симплікій, неоплатонічний екзегет Аристотеля та Епіктета, вводив після окремих своїх коментарів і в яких щоразу повідомляється про духовний здобуток, що його можна отримати від екзегези того чи іншого тексту: наприклад, читаючи трактат «Про небо» Аристотеля — піднесення душі, читаючи «Підручник» Епіктета — очищення розуму.

Старого звичаю, відповідно до якого учитель та учні вступали в діалог під час навчання, і який існував як у платонівській, так і аристотелівській школах, здається, дотримувалися і у філософських школах кінця Античності, однак на маргінесі головної вправи, якою був коментар. Наприклад, текст, який ми називаємо «Бесідами» Епіктета, є нічим іншим як записами, зробленими його учнем Аріаном під час дискусій, що відбувалися після власне уроку, тобто після пояснення тексту. Авл-Гелій, про якого ми говорили вище, розповідає нам, наприклад, що його учитель, платонік Тавр, дозволяв своїм слухачам після уроку запитувати його про все, що завгодно: він навіть сам запитував у Тавра, чи піддається мудрець гніву, і філософ йому детально відповідав[464]. Плотин так само (ми знаємо це від його учня Порфирія) заохочував своїх слухачів запитувати його, що було приводом для нескінченних розмов, додає Порфирій[465]. Проте завдяки «Бесідам» Епіктета ми бачимо (так само, як і завдяки текстам Плотина), що відповіді учителя в більшості випадків були покликані спонукати учня змінити своє життя та розвиватися духовно.

Загалом, викладач філософії продовжував, як і в попередні століття, не лише вести заняття в групі учнів, що гуртувалися довкола нього, за певних обставин харчувалися спільно з учителем[466] і навіть часто жили також разом з ним, а й спостерігати за кожним із них. Спільнота життя є одним з найважливіших елементів формування. Викладач не задовольняється навчанням, він відіграє роль справжнього духовного наставника, який переймається духовними проблемами своїх учнів.

У цьому контексті варто зазначити, що в описувану добу відбувається відродження піфагорійської традиції. Це правда, що з часів Піфагора завжди існували спільноти, які орієнтувалися на нього, які відрізняли себе від загалу смертних певним способом життя: його послідовники не їли м’яса і практикували аскетичне життя, сподіваючись отримати кращу долю в майбутньому житті[467]. Їхній одяг та утримання були однією з улюблених мішеней комічних авторів:

Вони вегетаріанці, вживають тільки воду,

Один і той же плащ, в якому завелися паразити,

Жахаються миття: ніхто в наш час

Не зміг би витримати подібного режиму [468]

Спосіб життя цих піфагорійців, вочевидь, полягав у дотримуванні akusmata, тобто сукупності максим — суміші харчових заборон, табу, моральних порад, теорійних визначень та ритуальних приписів[469]. З початком доби християнства ми спостерігаємо відновлення піфагореїзму, аналогічне відновленню інших шкіл. Розвивається різноманітна апокрифічна піфагорійська література: саме в цю добу складаються знамениті «Золоті вірші»[470]. У численних «Життях Піфагора», зокрема у написаних Порфирієм[471] та Ямвліхом, описують ідилічне філософське життя, яке процвітало у школі при ньому, спосіб, яким була організована перша піфагорійська спільнота: відбір кандидатів та випробування новачків включали мовчання упродовж кількох років, існувала спільність майна членів групи, практикувалися аскеза та споглядальне життя[472]. Відтак, піфагорійські спільноти знову створюються, процвітають спекуляції на тему чисел, а платоніки мають схильність вважати, з огляду на принцип неперервності традиції істини, що платонізм є продовженням піфагорійства.

Плотин та Порфирій

Ми щойно говорили про відродження піфагорійства. Ми спостерігаємо цей феномен на прикладі трактату під назвою «Про утримання», який Порфирій, учень Плотина, написав з метою навернути Кастриція, іншого члена школи, до практики вегетаріанства. Порфирій[473] закидає Кастрицію, що той не дотримується предвічних законів філософії, тобто філософії Піфагора та Емпедокла, послідовником яких він є: Порфирій має тут на увазі не що інше як платонізм, який мислився тотожним філософії, відкритій на самому початку існування людськості. Саме ця філософія подається як спосіб життя, що включає всі аспекти існування. Порфирій повністю усвідомлює те, що такий спосіб життя радикально відрізняється від способу життя решти людей. Він звертається, пише він, не до людей, «які зайняті ручною працею, або ж атлетів, чи солдатів, моряків, ораторів, політиків», він звертається