Розділ «Частина четверта і остання»

Та ледь Заратустра покинув печеру, як старий штукар підвівся, лукаво озирнувся і сказав:

— Він вийшов! А тепер, о вищі люди,— якщо ви мені, як і йому, дозволите лоскотати вас цим улесливим і похвальним звертанням,— мене під'юджує злий дух облуди і штукарства, мій чорний демон,

що в усьому противник Заратустри,— даруйте вже йому!

Тепер йому кортить перед вами почаклувати, настала його пора, намарне я змагаюся з ним.

Усім вам,— для вас буде честю, коли вас ушанують словами «вільні духом» чи «правдолюби», «покутники духу» чи «розкуті» або ж «одержимі»,—

усім вам,— адже ви, як і я, страждаєте від великої огиди, ваш старий Бог помер, а новий ще навіть не лежить у колисці,— всім вам припаде до вподоби мій дух злоби, мій чорний демон.

Я знаю вас, вищі люди, знаю і його,— і мені мимоволі любий той нелюд Заратустра: він сам, як на мене, часто скидається на прекрасну маску святого,

на новий дивовижний маскарад, на якому розважається мій дух злоби, мій чорний демон,— я, як часто мені здається, люблю Заратустру завдяки моєму духові злоби.

Та ось вік, цей чорний дух, цей демон вечірніх сутінків, під'юджує мене й підштовхує, і, воістину,

вищі люди, кортить йому,

таж розплющіть очі! — кортить йому прийти голим, у чоловічій чи жіночій подобі, ще сам не знаю; та він іде, він ламає мене,— о лихо! Слухайте і дивіться!

День відбринів, тепер на все налягає вечір, навіть на найкраще; тепер, вищі люди, слухайте і дивіться, що за демон, чи то чоловік, чи жінка, цей дух вечірньої туги!

Сказавши, старий штукар лукаво озирнувся й схопив свою арфу.

З

Коли світлішає повітря,

Коли розрадою роса

На землю падає,

Невидимо, нечутно

У ніжних черевичках,

Роса-розрада милосердна,—