Розділ «Частина друга»

Даруючи, втратив я щастя дарувати, остогидли мені мої надто високі чесноти!

Хто завжди дарує, той ризикує втратити сором; хто завжди роздає, той намулює собі руки й серце.

Мої очі вже не мокріють, коли бачу я сором прохачів; мої руки надто тверді, щоб тремтіти, коли повні долоні.

Куди ж поділися сльози очей і ніжність серця? О, самотність усіх, хто дарує! О, мовчазність усіх, хто світить!

Багато сонць кружляють у порожнечі, осяваючи все похмуре і темне,— від мене ж вони затуляються.

О, якраз у цьому ворожість світил до світла; безжально летять вони по своїх орбітах.

Зачаєна нелюбов до світла, холод до інших сонць— ось чим надихається будь-яке сонце.

Мов буря, летять сонця по своїх орбітах — такий у них шлях. Вони йдуть за своїм невблаганним жаданням,— у цьому їхній холод.

О, тільки ви, огорнуті мороком і ніччю, добуваєте тепло зі світла! О, тільки ви п'єте молоко і втіху з вимені світил!

Ох, довкіл мене крига, рука обпікається об крижини! Ох, пече мене спрага, спрагла за вашою спрагою!

Ох, чому вночі я маю бути світилом! І спрагою за огорнутою ніччю! І самотністю!

Уночі проривається, мов вода, моє бажання — бажання говорити.

Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа — теж живе джерело.

Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа — теж пісня про кохання.

Так співав Заратустра.

ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ

Якось увечері Заратустра з своїми учнями йшов через ліс; шукаючи джерела, він вийшов на зелену галявину, де танцювали дівчата, навколо мовчки стояли кущі й дерева. Впізнавши Заратустру, дівчата зупинились, але той посміхнувся, підійшов ближче і промовив:

— Любі дівчата, не спиняйте танцю! Підійшов до вас не лихий зануда і не ворог дівчат.

Я поборник Господа перед дияволом; а диявол цей — дух тяжкості. Хіба ж можу я, легконогі, бути проти божественних танців? Або дівочих ніжок з гарненькими щиколотками?

Правда, я — ліс і морок серед темних дерев; та хто не злякається мороку, знайде і трояндові кущі під кипарисами.