Розділ «Частина друга»

Чи гарна вона? Звідки мені знати! Та на її принади спокушаються й найстаріші коропи.

Мінлива вона й уперта, я часто бачив, як вона кусала собі губи і рвала гребінцем волосся.

Мабуть, вона лиха й нещира, і в усьому лиш баба; та коли обмовляє себе, тоді, власне, спокушає найдужче»

Коли я сказав це життю, воно злобно всміхнулося і заплющило очі. «Про кого ж ведеш ти мову? — спитало воно,— чи, бува, не про мене?

І навіть якщо ти маєш рацію,— чи можна так казати мені просто в вічі! А тепер покажи мені свою мудрість!»

Ох, ти знову розплющило очі, о кохане життя! І мені здається, ніби я знову поринаю в незбагненне.

Так співав Заратустра. Та коли танець закінчився і дівчата пішли, йому стало сумно.

«Сонце вже зайшло,— сказав він нарешті,— галявину вкрила роса, з лісу тягне холодом.

Щось невідоме підступило до мене і замислилось. Як! Ти ще живий, Заратустро?

Чому? Навіщо? Чим? Куди? Де? Як? Хіба не безглуздя — жити й далі?..

Ох, друзі мої, це вечір запитує моїми устами. Даруйте мені мою печаль!

Вечір настав: даруйте мені, що вже вечір!»

Так казав Заратустра.

ПОГРЕБОВА ПІСНЯ

«Там німотний острів могил: там і могили моєї юності. Туди я віднесу вічнозелений вінок життя».

З такою думкою в серці плив я морем.

О видива й видіння моєї юності! О миті кохання, божественні миті! Як швидко ви згинули! Сьогодні я згадую про вас немов про мерців.

Від вас, мої дорогі покійники, віють ніжні пахощі, що приносять на серце сльози розради. Воістину, вони глибоко зворушують і розраджують серце самотнього мореплавця.

Та все ж я най багатший, і мені заздрять найдужче — мені, найсамотнішому! Бо ви були моїми, а я ще й донині ваш: скажіть, кому падали з дерева такі трояндові яблука, як мені?

Та все ж, наймиліші, я плід і щедра нива вашої любові і квітую у вашу пам'ять розмаїттям дикорослих чеснот!