Розділ «Частина перша Переднє слово Заратустри»

Безневинні, вони хочуть тільки твоєї крові, крові прагнуть їхні безкровні душі,— і тому вони кусають безневинно.

Але ти глибокий, надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак.

Ти здаєшся мені надто гордим, щоб цих ласунів убивати. Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!

Вони дзижчать навколо і ніби хвалять тебе; похвала їхня докучлива, вони тільки хочуть допастися до твоєї шкіри і крові.

Вони тебе влещують, як Бога чи диявола, скиглять перед тобою, як перед Богом або дияволом. Що з того! Облесники вони і скиглії, більш нічого.

Часто бувають вони й прихильні до тебе. Та це — всього лиш одвічні хитрощі боягузів. Так, боягузи хитрі!

Багато вони міркують про тебе своєю вбогою душею — ти завжди викликаєш у них підозру! Все, про що багато міркують, починає викликати підозру.

Вони карають тебе за всі твої чесноти. Прощають вони, по суті, лише твої помилки.

Бо ти лагідний і справедливо судиш; ти кажеш: «Вони не винні, що в них таке мізерне існування». Та їхня вбога душа переконана: винне кожне велике існування.

Навіть коли ти до них поблажливий, їм здається, ніби ти зневажаєш їх, і за твоє добро вони тобі віддячують потаємним злом.

Твоя безмовна гордість їм завжди не до вподоби; вони гучно радіють, коли твоя скромність дозволяє тобі деколи бути марнославним.

Те, що ми виявляємо в людині, ми в ній і розпалюємо. Остерігайтеся ж мізерних!

Перед тобою вони почуваються мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою.

Хіба ти не бачив, як замовкали вони, коли ти до них підходив, і як покидала їх сила, мов дим — погасле багаття?

Так, друже мій, ти для ближніх своїх — докір сумління, бо вони не варті тебе. Тож вони тебе ненавидять і охоче смоктали б кров твою.

Ближні твої завжди будуть отруйними мухами; велике в тобі змушує їх ставати дедалі отруйнішими і все більше схожими на мух.

Втікай, друже мій, у свою самотність і туди, де віє суворий, потужний вітер. Не твоє це покликання — бути віялом од мух.

Так казав Заратустра.

ПРО ЦНОТУ

Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.