Розділ «Частина IV ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Києві було організоване таємне Кирило-Мефодіївське братство, що ставило за мету створення федерації вільних слов’янських республік. До нього входило 12 осіб, майже 100 осіб підтримували з ними зв’язки та дружні стосунки. В березні 1847 р. за доносом студента Петрова братство викрили, а його учасників заарештували. Після слідства вони отримали різні строки ув’язнення. Серед учасників братства були відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч М. Костомаров (1817—1885); вчитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч П. Куліш (1819—1897), видатний український поет і художник Т. Шевченко (1814—1861).

Костомаров народився у Воронезькій губернії, закінчив Харківський університет. Його світоглядна позиція формувалася під впливом німецького романтизму та ідей шведського філософа-містика Е. Сведенборга. Значний вплив на Костомарова мала українська пісенна творчість (зокрема дослідження М. Максимовича), яку він тлумачив як романтичну символіку. навколишній світ, природа, за Костомаровим, не є просто «бездушною матерією», вона перебуває у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.

Костомаров є автором «Книги буття українського народу», цього фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського братства, написаного своєрідним «біблійно-пророчим стилем». «Племено слов’янське... не йміло ані царей, ані панів, і всі були рівні», але потім «поприймали олов’яне од німців королів і князів, і бояр, і панів». Потім утворилися у слов’янських землях три незалежні царства: Польща, Литва й Московщина. «Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна», але потім «пропав новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам і ноги ділова в ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський християнськи... І одурів народ московський, і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що пар скаже, те уважав на добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим»[533].

Потім Костомаров розказує про Литву, в складі якої була Україна: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других — І чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні...»[534]. Далі оповідає про те, як Україна «пристала до Московщини», вбачаючи в ній братній народ, але скоро зрозуміла, що «попалась у неволю», оповідає, як імператор петербурзький поклав сотні тисяч козаків у канавах і «на костях збудував собі столицю», як «німка цариця Катерина... востаннє доконала козацтво...»[535].

«І пропала Україна. Але так здається». Вона не пропала, бо знати не хотіла «ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, а хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»[536].

Завершується «Книга буття українського народу» програмою-пророцтвом про майбуття України й усіх слов’янських народів: «...голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не по зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камєнь, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу»[537].

У 1861 р. Костомаров публікує в журналі «Основа» велику статтю «Две русские народности», в якій робить одну з найфундаментальніших у нашій літературі спроб порівняльного аналізу української та російської ментальності. Відмінність між обома ментальностями, на його думку, формується остаточно вже в XII ст. Коротко принципові відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:

1) у росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець цінує вище окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вір, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. В Україні ж люди «звикли з незапам’ятних часів» чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями;

3) росіяни — народ «матеріальний», українці прагнуть «одухотворити весь світ»;

4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин». Українець любить природу, тому й «українська поезія невідривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг — усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду»;

5) в суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, загальне над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригніченою. для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців — добровільна спілка, «федерація».

Надзвичайно суперечливою здається філософська позиція П. Куліша. Проте це поверхове враження. Варто уважно заглибитися у хід думки Куліша, спробувати охопити її єдиним поглядом і починаєш розуміти (навіть радше — відчувати, переживати) поліфонію Кулішевого мислення. Головна його позиція (традиційна для української думки ще часів Київської Русі) — спрямованість на «внутрішню» людину. «Глибиною» «внутрішньої» людини, уособленням її найпотаємнішого єства виступає в Куліша серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. «Внутрішнє», «глибина» постійно протистоять «зовнішньому», «поверхні», що уособлюють усе вороже людині, все чуже рідному краєві, Україні. Із постійного змагання «внутрішнього» з «поверхнею» постає ціла низка антитез: минуле — сучасне, народна мова — штучна мова, хутір — місто, Україна — Європа тощо. Звідси — строкатість і розмаїття реальності, плюральність життєвого простору та часу, поліфонія світу.

Народну мову, просте слово Куліш вважає безпосереднім виявом екзистенційної «глибини» людського єства, безпосереднім «голосом» серця (це близько до того, що більш як через півстоліття скаже про метафізичні глибини мови М. Гайдеггер). Таке просте, щире слово Куліш протиставляє штучній мові літературних салонів як чомусь «чужому» (навіть «іноземному»). І хоча проста людина (близький до землі житель хутора, селянин) шанує «розумність» такого слова, яке походить із розуму («з голови»), в серці своїм, зазвичай, зовсім несвідомо береже рідне слово як найбільший скарб свого єства. Куліш навіть говорить про те, що існують дві мови: справжня, «мова серця», і штучна, «мова розуму».

Поряд з екзистенційно-кордоцентричною лінією у філософії Куліша вельми помітний антеїстичний мотив, орієнтація на землеробську культуру, яка «очищує» землю від «негіді», від усього зайвого та непотрібного, що оточує нас у міському житті (цій «безмежній вулиці»), яке робить нас однаковими, схожими одна на одну істотами. Так виникає поняття «хуторянської філософії» як філософії єдиної з природою, рідною землею людини-хуторянина, яка, мов дуб зелений, «твердо на своїй рідній землі стоїть».

Розглядаючи творчість Т. Шевченка й, передусім, його світоглядну позицію, не можна не звернути увагу на розмаїття й, головне, суперечливість відомих на сьогодні тлумачень і оцінок. Так, радянськіавтори, зокрема І. Д. Назаренко, говорили про Шевченка як про «войовничого матеріаліста» з «елементами діалектичного світорозуміння»; як про «інтернаціоналіста», котрий найбільше любив і шанував російських революціонерів-демократів і російську культуру, ненавидів і «викривав» український націоналізм; як про «революціонера», що з класових позицій закликав народ до революції; як про «вільнодумця» й атеїста (щоправда, дещо обмеженого)[538].

Альтернативні, прямо протилежні оцінки знаходимо у Д. Донцова, який вважав Шевченкову позицію протилежною «матеріялістичній філософії соціялізму XIX віку». Донцов говорить про «різке протимосковське наставлення Шевченка», про притаманну йому «ідею примату нації». Шевченків протест, за Донцовим, «був протест людини вищої породи, вищої касти, людини, думаючої політично, не лише соціяльно; не парії, не представника одної верстви, кляси, а цілого народу, його командуючої групи». Нарешті, невичерпним джерелом натхнення Шевченка Донцов вважав Біблію, яка «відвернула поета від «спасенних» впливів соціалізму», а «біблійні постаті й середовище послужили Шевченкові канвою в його проти царських поезіях»[539].

Отже, маємо дві «серії» прямо протилежних оцінок світоглядної позиції Шевченка, а якщо мати на увазі, що Донцов свої оцінки спрямовував не проти радянських авторів, а проти оцінок П. Куліша та М. Драгоманова (ці оцінки істотно відрізнялися від радянських), то розмаїття підходів до Шевченка зростає на очах. Тож, очевидно, мав рацію М. Драгоманов, коли зауважував, що «всі, хто бравсь писати про нього (про Шевченка. — А. Б.), перш усього думали про себе і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря»[540]. Проте найбільше вражає та обставина, що кожну з оцінок творчості Шевченка (в тому числі й протилежних) цілком можна обґрунтувати посиланням на відповідні місця Шевченкового творчого доробку. То, може, варто погодитися з Є. Малашоком, який сказав, що «цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити «все». І кожна «ідеологія» чи «партія» у нас може — при допомозі тих цитат — з тріюмфом проголошувати Т. Шевченка «своїм»[541].

Все це, на жаль, правда. Але такою вона є тому, що за критерій оцінки приймається хибний (хоча такий милий для повсякденної свідомості) принцип буквального тлумачення тих або інших реалій культури. Проте ще апостол Павло в другому посланні до корінфян зазначав, що істина Нового Заповіту не в його букві, а в дусі, «бо буква вбиває, а дух оживляє»[542].

Ми вже показували на прикладі «Листа до Гоголя», як жертвою буквального прочитання гоголівських текстів став Бєлінський, котрий за буквою (поверхневим світом «мертвих душ») не побачив духу гоголівської творчості (світу «душ живих»). У зв’язку з цим слід зазначити, що в українській ментальності, внаслідок її принципово екзистенційного характеру, незбіг духу з буквою є цілком природним. До речі, Гоголь, ніби спеціально попереджаючи про незвичайність тексту «Мертвих душ», називав його поемою (а не романом чи повістю). на жаль, «розкольницький» розум Бєлінського цього не помітив.