Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Аналізуючи сьогоденну філософію, ми все частіше приходимо до висновку, що вона є засобом критичного аналізу найвизначніших і найскладніших проблем сучасності. Серед таких проблем «загадкою» номер один є, звичайно, проблема людини, проблема гуманізму. Це — універсальна проблема, від правильного вирішення якої залежить власне сам розвиток світової цивілізації.

Теперішня філософія великого значення надає глобальним проблемам сучасності. Існує багато підходів та прийомів у вирішенні цілого комплексу питань такого типу, проте всі вони мають своєю основою виокремлення та усвідомлення загальнолюдських інтересів.

Своє специфічне та адекватне відображення означена проблематика знаходить у цілому комплексі доктрин, що мають місце в сучасній зарубіжній філософії і будуть являти предмет даного дослідження.

Перш за все в сучасній зарубіжній філософії особливо «популярною» є критика так званої класичної філософії. Історично склалося так, що утвердження нового завжди відбувалося поряд із критикою попередніх учень. Подібний «перегляд» традиційної філософії — зовсім не новина для даної дисципліни. Критичний аналіз попередніх надбань мав місце неодноразово. Візьмемо, наприклад, філософію епохи Відродження, коли черговий раз осмислювалися надбання давньогрецької та давньоримської філософії. Тепер перегляду підлягає класична філософія як така. Іде напружений пошук нової парадигми знань, нової методології, нового світосприйняття.

Серед проблем, котрі становлять інтерес, є, наприклад, проблема «конструкції» та «деконструкції» філософії, висуваються «конструктивний» та «деконструктивний» принципи пізнання. Попередню класичну філософію звинувачують у «шизофренічності» та «суб’єктивізмі».

Якщо намагання оцінити загальне спрямування сучасної філософії, то можна побачити, що вона має загалом ідеалістичне направлення. Це диктується тією обставиною, що в традицію попередньої філософії мало входило дослідження суб’єкта як такого. об’єктивної

Сучасна філософія висуває нові принципи формування категоріального апарату філософії. У даному разі без спроби скільки-небудь систематизувати послідовність створення таких категорій, просто назвемо найцікавіші з них. Це, наприклад, поняття події у Дельоза, поняття «смерті смерті», поняття «поверхні» та «тіла». Зародки формування подібного роду понять ми бачимо у Дерріда та Фуко, у філософії екзистенціалізму. Немає неперехідної прірви між цими категоріями. Так, наприклад, по Дельозу, «кожна подія подібна до смерті», смерть «найтіснішим чином пов’язана із ... тілом, ... вона — дещо безтілесне, невизначене, безособистісне, її основа — в ній самій.» — і т. д.

Оригінальним чином переглядається саме соціальне життя, як це ми бачимо у Дюркгейма, нового трактування набувають соціологічні закони, які, на думку Е. Дюркгейма, є настільки специфічними, що можуть редукуватися тільки у властиві їм форми та феномени, які не підлягають ніякій уніфікації. Роблячи висновок з глибоко синтетичного за своєю природою вчення Е. Дюркгейма, зазначаємо, що він розглядав людське суспільство, соціум — як самобутню «авто» самість, яка являє собою «суміш реальностей різного роду, про які ми поговоримо пізніше.

У наш час велика увага у філософії приділяється проблемам світосприйняття та пізнання. Ці традиційні, здавалось би проблеми набувають нового виду та значення. Пізнання і є, і в той же час не є субстанційним, тобто воно може бути і не бути пізнання. Мають місце нові побудови теорії пізнання.

При цьому заперечуються старі підходи до цієї проблеми, у своєму загалі пізнання як таке на даний час розглядається переважно як ідеалістичне.

Загальна «демократизація» сучасного світосприйняття має, на наш погляд, позитивне значення. Справа зовсім не у тому, до якого світоглядного напрямку віднести дану гносеологічну теорію — до матеріалізму чи ідеалізму, а в тому, наскільки адекватно та правильно відображається дійсність у філософській теорії.

Наш час характеризується великою «питомою вагою» феноменів ментальності. Фактор духовності, проголошений у числі провідних у визначенні цілої політики, скажімо, української держави, має своє закономірне відображення у філософських теоріях.

Філософія тепер, як і багато століть тому, іде у фарватері розвитку людської думки. Її завдання — якомога прискіпливіше проаналізувати досягнення у розвитку світобачення сучасної людини. Бурхливі процеси розвитку соціальності у теперішній час вимагають вибудови стрункої системи нового, синкретичного світобачення. Це призводить до перегляду основних принципів світобачення та світорозуміння.

Виникають нові теорії пізнання. Візьмемо, наприклад, Ж. Дельоза як одного із яскравих представників сучасної епістемології. Ж. Дельоз свою основну увагу сконцентрував на аналізі такого фактору як суб’єктивне буття.

Як відомо, у традиційній філософії переважаюча увага приділялася аналізу факторів об’єктивного і це зрозуміло. Світ, що розкривався людині, мінився перед нею різними барвами та причаровував своєю непізнанністю. Тому основну увагу пізнаючий суб’єкт сконцентрував на досягненні пізнання об’єктивного світу.

Але із розвитком промислового виробництва, науки і техніки, із удосконаленням методів пізнання світу акцент перемістився на аналіз факторів суб’єктивного, на створення нових парадигм осягнення внутрішнього, духовного світу людини.

Як відомо, кінець ХІХ століття ознаменувався бурхливим розвитком культури та мистецтва — літератури, театру, музики та прикладного мистецтва.

Двадцяте ж століття ознаменувалося вибухоподібним розвитком науково-технічних знань. На перше місце, у розвитку людської культури як такої вийшов фактор духовного, суб’єктивного, узятого як в індивідуальному, так і суспільному вимірі.

На початку ХХ століття і в наш час руйнівною силою великого значення стали політичні ідеї та рухи. Процеси розбудови державності та визначення шляхів розвитку політичної думки в нашій країні також потребують ґрунтовного політичного осмислення та аналізу. Аналогічні явища спостерігаються і в соціальному та політичному житті інших країн світу.