Розділ 4 ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

На думку Т. Шевченка, "золотий вік" України попереду, але його передумови були в минулому, є вони і в сьогоденні. Його ідеал — суспільство, звільнене від сил зла, в якому немає експлуатації людини людиною, національної та політичної залежності. Реалізувати цей ідеал можна лише шляхом внутрішніх перетворень, а їх противники мають бути усунуті від справ навіть засобами насильства, які не обов'язкові, але можливі як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходу світлого майбутнього.

Стосовно людини і суспільства, а також релігії Т. Шевченко рішуче обстоював антропоцентризм. У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але незвичайними, ідеальними; істинна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.

Життя і діяльність поета — мислителя Т. Шевченка є прикладом українського патріота, непохитного борця за волю, натхненного апостола правди, миру і братання.

Автором своєрідної філософської концепції — "філософії серця" в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826—1874). Як і інші українські філософи, П. Юркевич змальовував реальність плюралістичною, складеною з трьох сфер: 1) "ноуменального світу" (ідеального царства "вічної правди", подібного до царства ідей Платона); 2) "реального світу", що є царством розумних істот; 3) "феноменального світу", притаманного існуванню тілесності. Активна взаємодія всіх трьох сфер становить гармонію цілого світу. Проте гармонійна взаємодія сфер не означає їх повної "прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум як сфера загального принципово пе може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони. Непрониклива для розуму, "голови", глибина особистісно-індивідуального — те, що представники української класичної філософії (Г. Сковорода, кирило-мефодіївці) називали серцем.

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце є основою неповторності й унікальності людської особистості, тому в серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів.

Зайнявши у 1861р. кафедру філософії в Московському університеті, П. Юркевич успішно працював там, а в 1869—1873 pp. був деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів Юркевича були такі відомі в майбутньому постаті, як філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над розумом: розум планує пізнавальний процес" а серце його породжує; головне в пізнанні — не знання самі по собі, а той душевний стан людини, який обумовлюється знаннями. Розум — вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

"Філософія серця" П. Юркевича обґрунтовувала також гармонію розуму та релігійної віри. В удосконаленні цієї гармонії він бачив подальший прогрес філософського знання. Його ідеї поклали початок багатій традиції релігійної філософії в Україні і Росії.

У 60—70-х роках XIX ст. у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України виникли культурно-просвітницькі громадські рухи. Серед їх учасників було чимало оригінальних мислителів загальнослов'янського та європейського масштабу. Наприклад, Олександр Опапасович Потебня (1835—1891) — професор філософії Харківського університету, член — кореспондент Петербурзької Академії наук, лауреат престижної Ломоносовської премії — розробляв питання історії пізнання і мови. У магістерській дисертації "Про деякі символи у слов'янській поезії", книзі "Думка і мова", працях "Із лекцій з теорії словесності", "Із записок з теорії словесності" він показав взаємозв'язки мислення і мови, їх взаємозумовленість: думка як результат суб'єктивної пізнавальної діяльності людини ініціюється впливом на неї об'єктивного світу, але тільки в слові вона виражає свої зміст і значення, отже, слово, як і думка, — це єдність об'єктивного і суб'єктивного.

О. Потебня досліджував також проблему співвідношення образу і значення в слові, яке, па його думку, має історичний характер. З цього погляду він вивчав специфіку і міфологічної, художньо-поетичної (за його визначенням) та наукової свідомості, вважав пріоритетною наукову форму свідомості, в якій слово прирівнюється до поняття.

О. Потебня відомий у філософії також дослідженням проблем "народ і мова", "нація і мова". На його думку, мова є обов'язковою ознакою поняття "народ"; немає "вищих" і "нижчих" мов народів; кожний народ і кожна нація роблять свій внесок у розвиток духовної культури людства, який виявляється у тому числі в специфіці національної мови, а через неї — у специфіці національного світогляду* Він підтримував розвиток міжнаціонального спілкування народів Європи.

Серед діячів громадських рухів значний внесок в історію філософської думки України належить Михайлові Петровичу Драгоманову (1841—1895) — талановитому публіцисту, історику, літературознавцю, фольклористу, економісту, філософу. Його філософська позиція — позитивістсько-натуралістична, своєрідне продовження ідей О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона; головною в ній є ідея прогресу. У статті "Чудацькі думки про українську національну справу" він доводив, що у світі немає нічого постійного, статичного; все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак, немає у людей вічних політико — адміністративних порядків, не може бути і національних святощів. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачати напрям руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Прогрес історії є процесом за участю всіх народів, а його критерієм є вищий рівень духовної культури, соціальної справедливості і прав людини.

Філософські ідеї О. Потебні, М. Драгоманова, інших громадівців помітно вплинули на формування нового покоління мислителів, яких І. Франко називав "Молодою Україною". Ця назва бере початок з доповіді "Молода Україна, її становище і шлях" 25 лютого 1890р. у Петербурзі випускника Петербурзької військово-правничої академії Трохима Зінківського (1861—1891) перед земляками — українцями па зборах, присвячених творчості Т.Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин.

Лідером "Молодої України" був Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії, автор приблизно п'яти тисяч оповідань, повістей, романів, наукових, філософських і публіцистичних праць. Його філософські ідеї — екзистенціально-художні та етико — антропологічні.

Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість, правда, добро, щастя, добросовісна праця, які становлять предмет етики, що вчить людину благородству, любові, свободі, гуманізму, солідарності, моральному прогресу в цілому.

Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діалектику універсальним методом науки, який дає можливість правильно орієнтуватися в багатогранному світі, постійних закономірних змінах у природі та суспільстві. Досягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без піднесення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки. Він глибоко обмірковував перехідний характер своєї епохи, передбачав глобальні зміни в ній, вважав, що подальша доля України залежатиме від ступеня її зрілості, самостійного розвитку, суверенітету.

Першою з українських неоромантиків була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871—1913) — письменниця, літературний критик і громадський діяч України другої половини XIX — початку XX ст. її світогляд сформувався під впливом ідей Т.Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка; він був в основному матеріалістичним і діалектичним.

Прибічником позитивізму у філософській думці України був також Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934)— історик, громадський і державний діяч (у 1917—1918 pp. очолював Центральну Раду в Києві), автор наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти. Він не був професійним філософом, однак мав свою історіософську концепцію, чим збагатив українську думку.

М. Грушевський суб'єктом історичного прогресу вважав народ, а всі періоди історії України розглядав у нерозривному зв'язку з боротьбою її народу за свободу і демократію. На його думку, окремі видатні особистості є продуктом своєї епохи й обставин. Він постійно підкреслював "селянську" природу українського народу, вимагав спиратися на селян у справі відродження України, вважав, що на селі знаходяться основні джерела національної культури.

Велику увагу М. Грушевський приділяв проблемам національних відносин. Biн вважав національне самовизначення, самостійність і незалежність націй логічним завершенням їх розвитку, а взаємодію і співробітництво націй — життєвою необхідністю. Актуальні також його думки про неприпустимість насильницького нав'язування народу політико — державного ладу, про винність влади в її конфліктах з народом, про інтереси народу як вищий закон діяльності громадських і державних організацій.

У світовій науці і філософії широко відоме ім'я академіка, першого президента Академії паук України Володимира Івановича Вернадского (1863—1945). Він створив вчення про ноосферу і нову науку — біогеохімію. Значення його досліджень у геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології, мінералогії, кристалографії, генетичному ґрунтознавстві усвідомлюється людством тільки тепер. У філософії він став засновником антропокосмізму — вчення про гармонію природничо-історичної та соціально-гуманітарної тенденцій розвитку людини та науки.