Розділ 4 ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

Шлях до невидимої натури третього світу проходить через розшифрування символів натури видимої, яка охоплює всю сферу людської життєдіяльності, оскільки вимагає бачення за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжнього (духовного— етичного, естетичного тощо) сенсу. З огляду на це філософія тлумачиться Сковородою як саме життя, а не теорія сама по собі.

У цій екзистенціальній зорієнтованості на весь людино-життевий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, голови і серця, абстрактного й образно-символічного український історик філософії Д.І. Чижевський вбачав індивідуальну неповторність філософської позиції Сковороди. Відзначаючи близькість сковородинського способу філософствування до сократівського, Д.І. Чижевський водночас застерігає від ототожнення цих способів. Точнішим було б порівняння Сковороди з досократиками, оскільки вопи, на відміну від Сократа, шукали уточнення не термінів, а понять — образів: "води", "вогню, "повітря" тощо. Адже кожний символ у Сковороди пе має твердого певно-усталеного, різко-обмеженого значення, а має певну множинність значень, межі значності яких почасти суміжні, почасти перехрещуються, почасти цілком різні.

Розшифрування символіки третього світу має на меті знайти відповідний ("сродний", за Сковородою) спосіб гармонійних відносин зі світом. Успіх такого пошуку та правильний вибір життєвого шляху ("сродної праці") дає щасливе життя. Головне джерело всіх бід людських — "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку "сродної праці").

Отже, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності — антеїзм ("сродність" людини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй винятковості людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце — всього голова") — вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у класичний етап.

Як засновник класичної філософії в Україні Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоський таін.) прямо називають Г.С. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаева.

Г.С. Сковорода помер 9 листопада 1794 р. На могильному камені згідно із заповітом написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав".

4.3. Професійна філософія в Україні XIX—XXI ст.

З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджувалась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціативою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773—1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 p., після закриття Києво-Могилянської академії, в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетворився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця Волинського, було відкрито Київський університет святого Володимира.

Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. зазнавала великого впливу німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й особливо Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806—1884) і Сильверстом Гогоцьким (1818—1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму, а також доводили, що німецькі філософи помилялись у прагненні замінити християнську віру знаннями.

На думку О. Новицького, предметом філософії е усвідомлююче "Я", усвідомлюване "не — Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами; "не — Я" — світ зовнішній, що визначається духом; Бог — те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти — людина, світ і Бог — постають перед мисленням в єдності та загальності. При подальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останьому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття.

С. Гогоцький вважав, що правильним у Г. Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії" де поступ історичного спрямування філософії визначається об'єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософії Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу інтерпретації принципу тотожності мислення та буття, тлумаченні тріади "буття — ніщо — становлення".

Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися суто на розумі, потрібне "серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським М. Максимович зробив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшому мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова.

Микола Васильович Гоголь (1809—1852)— класик російської та української літератури. Д. Чижевський у "Нарисах з історії філософії в Україні" назвав М. Гоголя "одним з найвидатніших українців усіх часів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошував принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він був переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі "світлого майбутнього".

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було організоване таємне Кирило-Мефодїївське товариство, метою якого було створення федерації вільних слов'янських республік. До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв'язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заарештували. Після слідства вопи отримали різні строки ув'язнення. Серед учасників товариства були ад'юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш (1819—1897) і видатний український пост і художник Тарас Шевченко (1819—1861).

М. Костомаров — автор "Кпиги буття українського народу", фактично мапіфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна її думка: історія — цс накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа не є просто "бездушною" матерією, він перебуває у постійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.

Надзвичайно суперечливою здається філософія П. Куліша. Головна його позиція (традиційна для української думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутрішнє", "глибина" постійно протистоять "зовнішньому", "поверхні", що уособлюють, згідно з П. Кулішем, все вороже людині, чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання "внутрішнього" із "зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучасне, хутір — місто, Україна — Європа та іп.

Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літературних салонів як чомусь "чужому" (навіть "іноземному"). Його приваблювала народна простота, оскільки вона дає людині "серце". Жодна наука, жодна "громадянська" філософія не зможуть дати такого правдивого серця. Саме "селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної пауки. З цих міркувань Куліш закликав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до життя серця.

Народний український поет, художник і мислитель Т.Г. Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. У вірші "Молитва" вів писав: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

Вія був упевнений, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистостей і народний патріотизм.

У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів — світу українського села і світу козаччини. Значення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності.