Розділ «5. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І її СТРУКТУРА. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ»

Духовне життя суспільства — це сфера духовного виробництва і відтворення людини як соціального суб'єкта. Способом існування, функціонування, розвитку духовного життя суспільства є духовно-практична діяльність. У духовному житті суспільства суспільне буття і суспільна свідомість перебувають в єдності одне з одним і взаємно одне одного зумовлюють. Духовне життя суспільства стосовно процесу формування духовного світу особи виступає важливою стороною суспільного буття. Духовний світ особи формується на основі, у рамках і за допомогою духовного життя суспільства, яке, будучи результатом становлення суспільства, зумовлює формування установок, що перетворюються для особи в її життєві, світоглядні орієнтири.

Духовний світ особи і його структура

Щоб глибше зрозуміти специфіку духовного життя суспільства, необхідно розкрити специфіку духовного світу особи і способів її самореалізації.

Духовний світ особи і його структура характеризуються властивими їм особливостями і відносною самостійністю.

Як зазначалося раніше, суб'єктами — носіями людської сутності є суспільство й особа. Тому і процес становлення і функціонування суспільної свідомості варто розглядати на цих двох взаємозалежних рівнях.

Духовний світ особи — особлива, індивідуальна, неповторна форма прояву, існування, функціонування духовного життя суспільства. Основою формування духовного світу особи є зміст суспільної свідомості. Тому, з точки зору змістовної характеристики духовного світу, він містить у собі всі рівні і структурні елементи суспільної свідомості, всі основні особливості духовного життя суспільства. Однак духовний світ особи — це не просто частка суспільної свідомості. Це відносно самостійна система, зі специфічною внутрішньою структурою і способами функціонування.

Формування духовного світу особи здійснюється під впливом чотирьох основних факторів. Перший — це об'єктивні умови життя на макро- і мікрорівні. Макрорівень — це вся система суспільних відносин, що людина застає в готовому вигляді, державний устрій тощо. Мікрорівень - це сфера безпосередніх відносин і взаємодій особи, що формується, з умовами життя (вулиця, ринок, транспорт ...). Другий — система цілеспрямованого виховного впливу на особу, що формується. Теж на макро- і мікрорівні. Макрорівень - це державна і приватна система освіти (школи, вузи), цілеспрямована робота засобів масової інформації (радіо, телебачення, газети ...). Мікрорівень — це безпосередній цілеспрямований вплив на особу з боку батьків, друзів, сторонніх людей... Третій - це залучення особи, що формується, до практичної участі в різних сферах життя. На мікрорівні — це залучення дитини до вирішення питань самообслуговування, допомоги батькам, друзям, стороннім. На макрорівні — це формування особи як фахівця, громадянина.

Четвертий фактор - це самовиховання, самонавчання, самовдосконалення, самоконтроль. Особа стає творцем самої себе.

Для розкриття духовного світу особи необхідно, насамперед, зупинитися на процесі становлення структури індивідуальної свідомості. Індивідуальна свідомість містить у собі, як і суспільна свідомість загалом, емпіричний і раціональний рівні, суспільну психологію, форми суспільної свідомості, ідеологію. Однак вона — не просте копіювання, перенесення у свідомість індивіда всього багатства структури суспільної свідомості. Структура і зміст суспільної свідомості є тією основою, фундаментом, на якому формується духовний світ особи. Поняття останнього ширше за поняття індивідуальної свідомості. Якщо при розкритті специфіки індивідуальної свідомості головна увага приділяється її змістовній стороні і структурі, то, коли розглядається духовний світ особи, акцент робиться на особливостях реалізації особою своїх світоглядних засад, реалізації усвідомленої людиною своєї сутності.

Процес формування індивідуальної свідомості, а, отже, і духовного світу починається з набуття знань. Знання — це система відображених у голові людини і закріплених пам'яттю відомостей про навколишній світ і про саму людину Якщо результат впливу зовнішнього світу не закріплений пам'яттю, то він не є знанням. Пам'ять — це властивість людської психіки фіксувати, зберігати і відтворювати результати взаємодії людини зі світом. Пам'ять вибірна. Вона фіксує не усе, що відображається у свідомості людини, а насамперед те, що викликало певну (позитивну чи негативну) чуттєву-емоційну реакцію і має значення для життєдіяльності людини. Як і в суспільній свідомості, в індивідуальній свідомості знання виступають як спосіб існування свідомості, а також як фіксація результатів життєвого досвіду, результатів взаємодії індивіда з навколишнім світом. Знання містять у собі також оцінне ставлення людини до результатів впливу зовнішнього світу на її органи почуттів, виконують функцію орієнтації індивіда в навколишньому світі. На основі знань людина визначає своє відношення до світу, до інших людей, до себе, характер вчинків і дій.

Знання здобуваються двома основними шляхами. Перший з них - це набуття знань, що здійснюється в процесі безпосередньої, чуттєвої, емпіричної взаємодії індивіда з дійсністю. Цей рівень набуття знань є, з однієї сторони, вихідною посилкою і основою формування індивідуальної свідомості в її цілісності, а, з другої — це відносно самостійний рівень набуття знань. Тому можна говорити про нього як про емпіричний рівень індивідуальної свідомості. Народившись, дитина за допомогою органів почуттів одержує перші відомості про навколишній світі. Ці відомості, поступово накопичуючись і систематизуючись, стають орієнтирами в її життєдіяльності. Пробудження свідомості у дитини спочатку безпосередньо вплетено в її життя, у процесі її становлення і розвитку. Ця свідомість виступає як усвідомлення найближчого, чуттєво сприйманого середовища. На ньому позначається обмеженість зв'язків дитини з іншими людьми, із предметами, явищами, процесами зовнішнього світу. По мірі розвитку дитини, у результаті включення її в процес діяльності, у систему суспільних відносин, в неї виробляється спільність емпіричного і чуттєво-емоційного освоєння дійсності. Самі органи почуттів олюднюються: вухо стає здатним сприймати музику і насолоджуватися нею, на цій основі виникає можливість осмислення змісту музичного твору; око починає сприймати красу навколишнього світу і викликати почуття задоволення. Це ж відбувається з усіма іншими органами чуттів людини. Емпіричний рівень індивідуальної свідомості, переломлюючись через чуттєво-емоційну оцінку, виступає і як засіб орієнтації в навколишній дійсності, і як фактор, що зумовлює характер ставлення індивіда до дійсності, спрямованість його діяльності.

Другий шлях придбання знань — засвоєння людського досвіду, зафіксованого в мові. Мова — це насамперед засіб узагальнення людського досвіду, добору і систематизації знань, їх збереження і передання від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи. Вона є засобом спілкування між людьми і засобом активного впливу на людину. Словом можна підтримати людину у важку хвилину, уберегти від необдуманих вчинків, мобілізувати її сили на подолання тих чи інших труднощів. Але словом можна посіяти в людині зневіру в себе, у людей, у майбутнє, можна вбити людину. Словом можна посіяти паніку серед тисяч людей, але словом можна і приборкати невгамовні емоції мас. За допомогою мови індивід засвоює вироблені людством правила, норми, принципи, що визначають характер його вчинків і дій.

На основі знань, вроджених і набутих потенцій формується здатність людини до самостійного логічного мислення — розум (ум). Ця здатність не може бути зведена до кількості знань. Мати багато знань — ще не значить бути розумним. Мудрий Геракліт колись сказав, що "багато знання розуму ще не навчає". Розум (ум) — це здатність до проникнення в сутність речей, явищ, процесів, до аналізу і до самостійної оцінки дійсності, творчості. Формування розуму - найважливіше завдання всього процесу навчання і виховання. Знання і розум (ум) у їхньому взаємозв'язку складають основу того, що прийнято називати інтелектом. Однак ні знання самі по собі, ні розумові здібності не характеризують особу з погляду її громадянськості, соціальної зрілості. Знання і розум перетворюються на особисті сні характеристики тоді, коли людина на їхній основі виробляє здатність визначати своє ставлення до світу і до себе, оцінювати характер вчинків інших людей і своїх. Ця особливість індивідуальної свідомості, яка у той же час виступає і як характерна риса духовного світу особи, набуває відносної самостійності, її можна позначити терміном "розсудок". В історії філософської думки цей термін вживався найчастіше в гносеологічному плані. Соціально значимий для індивіда зміст розсудку залишався в тіні. Важливою особливістю розсудку є те, що тут знання і розум (ум) набувають чуттєво-емоційного забарвлення, яке виражає особистісне ставлення людини до дійсності. Тут чуттєво-емоційне виступає не просто як результат безпосередньої чуттєвої взаємодії з навколишнім світом, а як наслідок усвідомлення людиною значимості засвоєних знань, досвіду для визначення свого ставлення до дійсності і до себе. Особливості взаємозв'язку емпіричного, раціонального і чуттєво-емоційного, перетворення результатів усвідомлення на особистісні життєві установки залежать від того, якими саме потребами й інтересами керується людина у своїй життєдіяльності. Тому розсудок можна визначити як засновану на знаннях і розумі (умі) здатність до аналізу, оцінки явищ, визначення характеру ставлення до них, характеру вчинків і дій відповідно до потреб і інтересів особи, групи, класу, суспільства. Якщо людина, живучи в суспільстві, керується і діє відповідно насамперед до особистих потреб та інтересів, то в її оцінках і діях виступають егоїстичні устремління, тенденція до використання суспільного для досягнення особистих цілей. У службових відносинах таким людям притаманна спрямованість до кар'єризму, вони здатні до порушення загальноприйнятих норм моралі, законності заради досягнення особистого благополуччя. Якщо ж людина у своїй діяльності керується насамперед потребами й інтересами суспільства, то вона готова на самопожертву, обмеження особистих потреб і інтересів в ім'я досягнення спільних цілей. Для таких людей, як правило, характерними стають самовідданість, ініціатива, активна творча діяльність, яка направляється на вирішення задач суспільного розвитку.

Однак ні одну з цих сторін не слід абсолютизувати. Найбільш прийнятним є такий стан, коли в процесі виховання особа виробляє в собі здатність правильно розуміти співвідношення особистого і суспільного. Це є необхідною умовою формування цілісності особи як соціального суб'єкта. Оптимальним є співвідношення, коли особа здатна піднятися до розуміння суспільного як особистого, а суспільство здатне розглядати особисте як суспільне.

На основі знань, розуму, врахування специфіки співвідношення особистих і суспільних потреб і інтересів формується оцінно-практичне ставлення людини до світу, що характеризує ЇЇ саме як соціального суб'єкта.

У цьому зв'язку варто підкреслити, що важливою стороною формування духовного світу особи є те, що в її життєдіяльності оцінне ставлення до дійсності може складатися переважно на рівні чи буденної, чи теоретичної свідомості. Як результат, часто буває так, що людина, що володіє великими теоретичними знаннями але керується у своїй життєдіяльності переважно рівнем буденної свідомості, на якому усвідомлюються насамперед найближчі життєві потреби й інтереси в усвідомленні свого ставлення до світу і до себе, не виходить за рамки обивательсько-споживчої свідомості.

Важливу роль у формуванні духовного світу особи відіграє той факт, що суспільство й індивіди здійснюють свою життєдіяльність у системі об'єктивних умов, що складаються незалежно від волі і бажання людей і розвиток яких підкоряється дії об'єктивних законі в природи і суспільства. Тому люди, для забезпечення свого життя, змушені погоджувати свою діяльність з об'єктивними законами розвитку природи, суспільства, мислення, враховувати результати впливу своєї свідомої діяльності на навколишній світ і на самих себе. На цій основі формується особливий рівень духовного світу, що доцільно позначити терміном "розумність". Як і розсудок, цей термін в історії філософської думки найчастіше вживався в гносеологічному плані. Однак, як показує життя, необхідно звернути увагу на його змістовно-понятійний статус з погляду його місця і ролі в життєдіяльності людей. Іноді розум і розумність розглядаються як синоніми. Але це не так. Дійсно, буває, що розумна людина поступає нерозумно, розумна людина може наробити дурниць.

Базуючись на попередніх ступенях розвитку духовного світу особи, розумність виступає як вищий ступінь освоєння людиною навколишньої дійсності. Тому розумне ставлення і розумна діяльність охоплюють усі сторони життєдіяльності людини, починаючи з проблем безпосереднього індивідуального життя і закінчуючи глобальними проблемами, які ставить життя перед індивідом і всім людством. На жаль, не тільки особа, група, клас, але й держава, законодавча і виконавча влада діють переважно на рівні розсудку, піклуючись насамперед про задоволення своїх потреб і інтересів. У той же час, вони далеко не завжди, а скоріше рідко піклуються про те, який вплив чинить їх діяльність на навколишній світ, на інших людей, на самих себе, на сьогодення і майбутнє. Керуючись необхідністю розвитку виробництва, люди по-варварськи, нерозумно ставляться до розробки і використання природних багатств, до навколишньої природи, швидкими темпами відбувається забруднення атмосфери, води, грунту отруйними відходами виробництва, вихлопними газами машин. Ми часто вчиняємо нерозумно в міжособових відносинах, у сім'ї, у дружбі, у любові, ігноруючи вимоги самого реального життя.

Вчиняти розумно — це означає, що, піклуючись про задоволення своїх потреб і інтересів, людина повинна враховувати, чи не принесуть її дії шкоди їй самій, іншим людям, суспільству, природі, чи не завдадуть її вчинки негативного впливу на ті чи інші сторони життя в майбутньому. Розумність — це, у певному значенні, гармонія у взаєминах між людьми, між людиною і природою. На основі сказаного можна зробити висновок, що розумність - це заснована на знаннях, розумі (умі), розсудку здатність людини погоджувати свої думки і вчинки, слова і справи не тільки з потребами й інтересами особи, суспільства, але і з вимогами об'єктивних законів природи, суспільства, мислення. Розумність припускає таке ставлення людини до дійсності, до інших людей і до себе, яке спрямоване на забезпечення життєдіяльності і всебічний розвиток індивідів і суспільства, на збереження і відтворення природного середовища проживання. Іншими словами, розумність містить у собі турботу людини про майбутнє. Розумність нерозривно пов'язана з свободою. Тут свобода виступає як здатність людини до вибору і прийняття оптимальних рішень для забезпечення індивідуальної і суспільної життєдіяльності.

Таким чином, знання, розум (ум), розсудок і розумність є взаємозалежними сторонами єдиного цілого — духовного світу особи, характеризуючи його з точки зору змісту і значення для її життєдіяльності. Усі ці сторони характеризуються тим, що вони пов'язані, з одного боку, з об'єктивно-змістовним відображенням дійсності у свідомості людини, а з другого - з чуттєво-емоційним оцінним сприйняттям, усвідомленням цього змісту.