Розділ «5. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І її СТРУКТУРА. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ»

Необхідно зазначити, що термін "переконання" вживається і у іншому смисловому значенні. Часто під переконанням розуміється процес цілеспрямованого впливу на психіку людини шляхом логічної аргументації, використання фактичного матеріалу чи навіювання під гіпнозом, з метою змусити прийняти за істинні знання, що навіюються. Найважливішим засобом такого цілеспрямованого впливу на психіку є навівання і самонавіювання. Сила навіювання залежить насамперед від того, якою мірою те, що навіюється, є життєво значимим для людини, у якому ступені те, що навіюється, збігається з її потребами й інтересами. Але, крім того, сила навіювання залежить від сили авторитету того, хто навіює, від майстерності побудови самого процесу навіювання, від підбору аргументів, що доводять істинність того, що навіюється. Під впливом навіювання (у стані неспання чи під гіпнозом) можна домогтися не тільки прийняття за істинне знання, що навіюється, але і впливати на зміну світоглядних установок, сформованих стереотипів ставлення до світу і до себе.

Особливо важливу роль у життєдіяльності людини відіграє самонавіювання. Перебільшуючи, наприклад, симптоми захворювання, піддавшись розпачу, людина може прискорити процес його розвитку, наблизити смерть. У той же час, мобілізувавши свої життєві сили, волю, людина може перемогти хворобу навіть у важкій її формі.

Самонавіювання тісно пов'язане з релігійними віруваннями. Молитва дуже часто відіграє роль фактора, що стимулює самонавіювання. У випадках досягнення позитивного результату віруючий приписує його прояв Божественній волі, Божій благодаті. Невдача ж сприймається як заслужене покарання.

Віра і переконання пов'язані не тільки з усвідомленням відношення людини до дійсності, але і з підсвідомістю. Підсвідомість підсилює чуттєво-емоційне сприйняття явищ, процесів, чуттєво-емоційну їх оцінку.

Засновані на вірі і переконаннях впевненість і переконаність визначають особистий вибір поведінки людини, характер, зміст і спрямованість її соціальної активності.

Віра і переконання відіграють важливу роль у формуванні світогляду особи. Ця роль виявляється в трьох основних аспектах: по-перше, вони становлять передумови формування світогляду. Без віри і переконань світогляд, як цілісний вираз духовного світу, практично неможливий; по-друге, віра і переконання становлять форми прояву, функціонування світогляду. Причому світогляд може формуватися переважно на вірі чи переважно на переконаннях. Роль віри і переконань у світогляді може змінюватися в процесі життєдіяльності людини. Так, у дитячому і юнацькому віці світогляд формується переважно на вірі. Згодом на перший план можуть виступати переконання. Однак буває і так, що переконання, що сформувалися в процесі виховання і практичної життєдіяльності, у результаті обставин, що змінилися, піддаються перегляду. Істинність переконань підривається. Тоді переконання поступаються місцем вірі, а може настати і зневіра, що, як правило, впливає на психіку людини. По-третє, віра і переконання виступають як результат реалізації вже сформованих світоглядних установок, їх перевірки на основі життєвого досвіду. Тут віра і переконання знову стають передумовами розвитку світогляду, внесення корективів у життєві установки.

Інтегрованим вираженням духовного світу особи є світогляд. СВІТОГЛЯД — це узагальнене знання про світ і про людину, що набуває для людини значення способу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ дійсності, визначає характер ставлення до них, розуміння цілей і сенсу життя, характер і спрямованість вчинків і дій.

Світогляд формується на основі всіх структурних елементів духовного світу особи і всього змісту суспільної свідомості, але не зводиться до їх суми. Воно набуває в духовному світі відносної самостійності і виступає стосовно особи як своєрідний внутрішній імператив, регулятор, що визначає сам спосіб бачення людиною світу і себе в ньому. Світогляд не зводиться тільки до знань. Включаючи в себе чуттєво-емоційний аспект оцінки людиною свого відношення до дійсності, а також вироблені на цій основі установки, він постає як спосіб духовно-практичного освоєння світу. Світогляд не слід ототожнювати ні з окремими формами суспільної свідомості, ні з ідеологією. Кожна з форм суспільної свідомості й ідеологія мають свій об'єкт і предмет усвідомлення, вони розрізняються насамперед їх об'єктивним змістом, а також формою і способом відображення дійсності. Вони самі по собі байдужі в їх відношенні до суб'єктів. Світогляд же, базуючись на об'єктивному змісті суспільної свідомості, завжди пов'язаний з певним соціальним суб'єктом. Навіть коли ми прагнемо дати загальне визначення поняття світогляду, то головну увагу звертаємо не на Його зміст, а на те, що цей зміст знання стає для соціального суб'єкта способом бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що він визначає характер ставлення суб'єкта до світу і до себе, характер його діяльності. Іншими словами, у світогляді виявляється функціональна сторона знань стосовно суб'єкта. Тому світогляд не можна сформувати, давши людині систему тих чи інших знань. Людина може прекрасно засвоїти все, чому її навчають, але це не означає, що засвоєні знання стали для неї світоглядом. Світоглядом стають тільки ті знання, що перетворюються на індивідуально-суб'єктивне сприйняття світу і ставлення до нього.

Світогляд може формуватися на рівні буденної і на рівні теоретичної свідомості. У людини можуть бути величезні за обсягом теоретичні знання, а світогляд може сформуватися на рівні буденного, життєвого сприйняття дійсності. Для світогляду важливим є і те, на якій методологічній основі він формується. Залежно від методологічної основи світогляд може бути міфологічним, релігійним, матеріалістичним, ідеалістичним, дуалістичним, діалектичним, метафізичним. Не можна говорити, що релігія чи філософія є світоглядом того чи іншого суб'єкта. Релігія і філософія, як форми суспільної свідомості, самі по собі ще не є світоглядом. Вони дають для формування світогляду загальні методологічні принципи, що визначають спосіб підходу суб'єкта до аналізу, оцінки явищ дійсності, визначають характер пізнавальної і практичної діяльності. Але світогляд не обмежується тільки засвоєнням цих принципів. Він включає в себе певний науковий, політичний, моральний, естетичний аспекти усвідомлення людиною свого відношення до дійсності, суб'єктивний спосіб сприйняття її. Світогляд інтегрує в собі ті знання, установки, які, закріплюючись на рівні віри чи переконань, стають виразом індивідуально-суб'єктивного ставлення до дійсності, суб'єктивного усвідомлення своєї сутності, свого місця у світі, відношення до нього і до себе.

За соціальною спрямованістю світогляд може бути прогресивним чи реакційним, гуманістичним чи людиноненависницьким. Якщо світогляд є інтегрованим вираженням духовного світу особи, то серцевину світогляду складає розуміння цілей і сенсу життя. Що ж це таке?

У житті самому по собі немає ніякого накресленого наперед сенсу але є внутрішня логіка його розвитку, виражена у певних закономірностях, у розвитку людини як складної системи, що саморозвивається. Коли ми говоримо про сенс, то маємо на увазі значимість цієї об'єктивної логіки і суб'єктивної діяльності для людини. Тому сенс життя надається їй самим буттям людини, яка свідомо, цілеспрямовано, перетворювально діє для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.

Вирішуючи величезну кількість проблем, які постають перед людиною у повсякденному житті, вона, волею чи мимоволі, стикається з питаннями: "В ім'я чого живе і повинна жити людина, чого вона може очікувати від життя і чого досягти?", "Як вона повинна ставитися до минулого, сьогодення і майбутнього, до себе і до інших людей?", "Чи можливе досягнення щастя й у чому воно полягає?". Відповіді на ці і багато подібних питань лежать в основі розуміння сенсу життя і впливають на ступінь, характер і спрямованість соціальної активності людей, на характер їх взаємин між собою, на їх відносини з суспільством, ставлення до природи.

Тому пошук сенсу життя — це насамперед пошук того, що складає основу людського життя, його необхідну передумову і кінцевий результат. Це пошук тієї основи, що відіграє роль організуючої сили, яка забезпечує перетворення життя людини в певну цілісність, в цілеспрямований процес.

У проблемі сенсу життя варто розрізняти його об'єктивний зміст і суб'єктивне усвідомлення кожною людиною того, у чому полягає цей сенс. Ці дві сторони сенсу життя далеко не завжди збігаються і перебувають в нерозривній єдності, а часто протистоять один одному.

Коли ми говоримо про об'єктивний зміст сенсу життя, то повинні мати на увазі загальну тенденцію становлення людини. Ця тенденція виражає розвиток людини, зумовлений опосередкуванням задоволення її життєвих потреб соціальними умовами, системою соціальних потреб і способів їх задоволення. Це потреби у виробництві знарядь праці, у суспільних відносинах, в усвідомленні відношення до дійсності, у свободі, потреби суспільства як цілісної системи — суб'єкта соціальної діяльності. Іншими словами, сенс життя, його об'єктивний зміст зумовлюється сутністю людини. Кожен з порядків її виявляється стороною, складовою частиною об'єктивного змісту сенсу життя. Це стосується і суспільства, і особи. Тут сенс життя постає як внутрішня закономірність становлення людини, як об'єктивна зумовленість змісту її життя. І суспільство, і особа у силу об'єктивної зумовленості їх життя змушені діяти певним чином для забезпечення свого існування, розвитку.

На зміст сенсу життя великий вплив створює конкретна дійсність, у якій протікає життя людей. Тут важливого значення набуває соціальна структура суспільства, характер взаємин між соціальними суб'єктами, місце, положення, що займають люди в системі суспільного виробництва, в інших сферах життя, гострота суперечностей. Важливим є і те, у якій мірі інтереси людей збігаються чи не збігаються з об'єктивними законами суспільного розвитку.

Варто підкреслити, що весь хід історії, реальне життя ставлять перед суспільством і особою задачі, від вирішення яких залежить сама можливість існування. Необхідність вирішення цих задач вимагає об'єднання зусиль багатьох чи навіть усіх людей, змушує їх визначати певні цілі, розпочинати конкретні дії. Усвідомлення необхідності вирішення цих задач, реалізації цілей, від яких залежить сама можливість життя, стає важливою для життя проблемою. Таким чином, об'єктивним змістом сенсу життя є необхідність активно діяти, щоб забезпечити саму можливість існування, функціонування, розвитку людини.

Суб'єктивне усвідомлення сенсу життя теж має свою зумовленість. І ця зумовленість полягає насамперед у тому, що людина змушена жити у певних, уже сформованих соціальних умовах, які вона застає в готовому вигляді і які створюють сприятливі чи несприятливі можливості для її життєдіяльності, незалежно від того, подобається їй це чи ні. Залежність життєдіяльності людини від соціальних умов знаходить свій вираз в інтересах, які проявляються в суб'єктивно-оцінному відношенні соціальних суб'єктів до цих умов. Це відношення може бути позитивним чи негативним (можливі і байдужість, інертність).

Усвідомлення інтересів втілюється у цілях. Зміст цілей зумовлюється потребами й інтересами, усією системою суспільного буття, ступенем пізнання закономірностей суспільного розвитку рівнем теоретичного осмислення ходу історії. Цілі за своїми масштабами можуть бути будь-якими. Це залежить від того, якими потребами й інтересами зумовлено їх виникнення, від чого залежать можливості їх задоволення.

Різні сфери соціальної дійсності відіграють неоднакову роль у житті людей. Уявлення про оптимальні умови, у яких бажане і належне гармонічно збігаються, набувають значення ідеалів. Це ідеали економічного, соціального, політичного устрою, моральної і естетичної досконалості, ідеал сім'ї, особи, а також ідеали свободи, рівності, братерства, справедливості і багато інших. Ідеали містять у собі передбачення досягнення бажаних цілей. Тому вони відіграють важливу роль у формуванні уявлень про майбутнє, як найближче, так і найвіддаленіше. Ідеали можуть бути реальні, для втілення яких у життя складаються необхідні умови, й утопічні, для яких на даному етапі немає умов для їх реалізації. Утопія — це не неможливість, а відсутність у даний момент реальних умов для здійснення ідеалу.