Розділ «5. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І її СТРУКТУРА. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ»

Ідеали далекого майбутнього завжди містять у собі значну частку ілюзії. Це зумовлено тим, що життя йде не по прямій лінії. Передбачити всі можливі його повороти неможливо. Більше того, у процесі розвитку завжди мають місце альтернативні напрями розвитку. І визначити, який з них виявиться реалізованим, дуже важко. Тому в передбаченні далекого майбутнього завжди вбачаються тільки найзагальніші риси бажаного.

Ідеали, як образи життєво значимих цілей, сприяють мобілізації маси людей на спільні активні дії. У цьому плані особливу роль відіграють суспільні ідеали — уявлення про суспільний лад, який відповідає інтересам соціальних суб'єктів. Якщо суспільний лад забезпечує умови життєдіяльності людей, вони зацікавлені в його збереженні, зміцненні, розвитку. Якщо ж суспільний лад не забезпечує необхідних умов життя людей, вони прагнуть усунути його і замінити новим.

Як зазначалося, основу суспільного ладу складають панівні в даному суспільстві економічні відносини й інститути, що забезпечують їх функціонування. На основі складної структури економічних відносин у суспільстві складається його соціальна структура, яка включає в себе соціальних суб'єктів з різними інтересами, різним ставленням до суспільного ладу. Для одних він може виступати як вища ціль їх життя, прагнення до реалізації якої стає сенсом їх життя. Для інших цей же суспільний лад може стати об'єктом критики, руйнування і заміни його іншим суспільним ладом. На цій основі виникають соціальні конфлікти, що можуть виразитися навіть у повстаннях, революціях.

У кризові періоди розвитку суспільства, коли рушиться віра у здійсненність ідеалів, у можливість встановлення суспільства, заснованого на загальнолюдських принципах добра, справедливості, рівності, свободи, у суспільстві, як правило, спостерігається посилення зневіри в краще майбутнє, що знаходить свій прояв у поширенні песимізму, містики, в алкоголізмі, у наркоманії, у зневазі до моральних і правових норм життя.

В ідеалах виявляється усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності, до себе, усвідомлення того, до чого людина прагне у своїй життєдіяльності. Цілі, у яких утілюється спрямованість до ідеалу, перетворюються на керівництво до дії. Як внутрішній імператив вони велять людині діяти певним чином, допомагають мобілізовувати свої зусилля на реалізацію цих цілей. Усвідомлення значення цілей для людини і свідома спрямованість до їх реалізації стає сенсом життя.

Таким чином, СЕНС ЖИТТЯ полягає в прагненні до реалізації цілей, у досягненні яких людина стверджує себе як людину, свою сутність. Тому ступінь соціальної зрілості і громадянськості знаходить свій прояв у тому, в якій мірі людина усвідомлює себе Людиною, до досягнення яких цілей вона прагне, у чому бачить вона сенс свого буття. Розуміння особою сенсу життя перебуває в прямій залежності від характеру світогляду, від змісту її духовного світу.

Сенс життя виступає як деяка основа, спираючись на яку людина пояснює і виправдує свої вчинки, своє ставлення до людей, до себе, як глибинна рушійна і живлюща сила, як внутрішній повелитель. Усвідомлення сенсу життя є стрижнем світогляду і духовного світу особи загалом. Світогляд зумовлює розуміння сенсу життя, а розуміння сенсу життя зумовлює характер реалізації світоглядних установок у життєдіяльності.

Особлива роль світогляду полягає в тому, що він, зумовлюючи усвідомлення особою цілей і сенсу життя, орієнтує її на діяльність, що знаходить свій вираз в прагненні особи до досягнення щастя. Щастя — це чуттєво-емоційний стан задоволеності від реалізації чи прагнення до реалізації цілей, які ставить перед собою людина, і сенсу життя. Його не можна звести тільки до задоволення якої-небудь життєвої потреби. Геракліт за кілька століть до нашої ери говорив, що якби щастя полягало в задоволенні якої-небудь потреби, то найщасливішими були б бики, що знайшли горохове поле. Можна сказати, що щастя — це стан задоволення від реальної можливості чи дійсної самореалізації творчих сил людини. Досягнення людиною щастя залежить насамперед від того, у чому вона бачить сенс свого буття. Тому щасливою може бути кожна людина, безвідносно до того, який рівень її соціальної зрілості, рівень інтелектуального розвитку, незалежно від віку, світоглядних установок. Важливо тут те, реалізацією яких життєвих цілей (високих чи низьких, буденних чи масштабних) цей стан викликається.

У життєдіяльності людини важливу роль відіграє любов. Важко знайти твір художньої літератури, де б не говорилося про любов. їй присвячена величезна кількість віршів, пісень. Любов - це чуттєво-емоційний стан, який характеризується тим, що ставлення до об'єкта любові перетворюється на потребу, прагнення до реалізації якої стає сенсом життя. Об'єктом любові може бути не тільки інша людина, але і, наприклад, захоплення науковим пошуком, любов до подорожей і багато чого іншого.

Проходячи перевірку життєвим досвідом, світогляд трансформується в життєву позицію особи. Якщо світогляд виступає як інтегрований вираз духовного світу особи, то життєва позиція - це інтегрований вираз особи як соціального суб'єкта.

Життєва позиція є заснована на світоглядних установах і на життєвому досвіді готовність до дії. Позиція може бути активною і пасивною.

Реалізація життєвої позиції в діяльність здійснюється за допомогою волі, що є здатністю людини свідомо мобілізовувати усі фізичні і духовні сили, направляти свою життєдіяльність на досягнення цілей, поставлених перед собою самою людиною, життєвими обставинами, іншими людьми, суспільством. Це здатність переборювати перешкоди на шляху до обраної иілі, здатність змушувати себе діяти навіть всупереч іншим бажанням. Перешкоди можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об'єктивними і суб'єктивними. Зовнішні перешкоди звичайно зумовлюються конкретними, об'єктивно сформованими обставинами чи свідомою протидією інших людей спрямованості людини до досягнення бажаного, чи необхідного. Внутрішні перешкоди найчастіше зумовлені хворобою, фізичними вадами, інвалідністю чи лінню, страхом, поганим настроєм. Формуючись у процесі становлення духовного світу особи і життєвого досвіду, становлення ЇЇ як соціального суб'єкта, воля набуває відносної самостійності і впливає на сам процес розвитку духовного світу, стає важливим фактором самовиховання, самовдосконалення, внутрішньою наказовою силою, що направляє життєдіяльність особи у певне русло.

Зі сказаного можна зробити висновок, що духовний світ особи, з однієї сторони, — це індивідуальна форма прояву, існування, функціонування духовного життя суспільства, а з інші — це цілісна світобудова, мікрокосм. Про це дуже образно сказав Ґете: "Кожна людина — це цілий світ, що з ним народжується і з ним умирає. Під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія".

У духовному світі виявляється ступінь усвідомлення ЛЮДИНОЮ сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Для духовного світу особи притаманна суб'єктивність бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ дійсності. Кожна людина по-своєму, саме так, а не інакше бачить, розуміє світ, аналізує й оцінює явища, процеси. На цій основі вона визначає своє ставлення до світу, до інших людей, до себе. Зміст духовного світу особи є показником ступеня ЇЇ самоствердження як людини.

Носієм духовності є реальна, жива людина. Тому поняття духовності обов'язково містить у собі змістову сторону усвідомлення відношення до світу, а також чуттєво-емоційну здатність сприймати й оцінювати, відчувати і переживати сприйняте. Емоції і почуття виражають суб'єктивну оцінку результатів впливу зовнішнього світу на людину, а також суб'єктивну реакцію на свій внутрішній стан. Емоції виражають стан задоволення чи незадоволення. Почуття виражають стан, викликаний ступенем емпіричного чи раціонального (буденного і теоретичного) усвідомлення ставлення до дійсності. Почуття зумовлюють настрій, переживання.

У формуванні духовного світу особи найважливішу роль відіграє індивідуальна і суспільна пам'ять.

Осмислюючи пройдений шлях, прагнучи проникнути в глибинні причини своїх злетів і падінь, успіхів і помилок, істинних прозрінь і оман, людство зберігає в пам'яті те, що є істотно важливим для орієнтації в лабіринтах історії. І саме пам'ять є вірним помічником людини у вирішенні важких завдань буття, критичного осмислення минулого, врахування уроків минулого для сьогодення і майбутнього.

Пам'ять - не готове вмістище для інформації. Вона — продукт історичного розвитку людини: і як здатність, і як процес нагромадження відомостей про навколишній світ і про саму людину. Будучи вибірною, вона фіксує, відбирає, систематизує, створює людський (індивідуальний і суспільний) досвід. За допомогою пам'яті здійснюється спадкоємність у процесі нагромадження, обробки інформації. Тому пам'ять — найважливіший фактор формування змісту, характеру свідомості (як суспільного, так і індивідуального). Від того, що запам'ятовує і зберігає людина, залежить не тільки її поінформованість, але і те, ким вона є.

Пам'ять про минуле (у кількісному і якісному, смислозмістовному планах) відіграє важливу роль як показник зрілості суспільства й особи. Збережена в пам'яті історія — важлива умова збагнення суті сьогодення й усвідомлення перспективи прогресу, передбачення майбутнього, як найближчого, так і віддаленого. Зневага пам'яті - шлях до неуцтва.

У переломні епохи часто спостерігається прагнення до повного зречення від минулого. Його завоювання, досягнення часто руйнуються, знищуються, поширюються спроби стерти його сліди в пам'яті. Але і надмірне захоплення майбутнім не можна схвалити. Воно убиває не тільки інтерес до минулого, але і притупляє чуття назрілих потреб сучасності. На цьому ґрунті, позбавленому історичного досвіду, народжуються уявлення, що межують з наївною впевненістю, що, ігноруючи історію, не зважаючи на неї, можна розробити ідеальні "прожекти" і втілити їх у життя. Це шлях до суб'єктивізму і волюнтаризму. Не можна не погодитися з Ч. Айтматовим, який писав, що людина без пам'яті минулого, поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, позбавлена історичного досвіду свого народу й інших народів, виявляється поза історичною перспективою і здатна жити тільки сьогоднішнім днем. І це дійсно так. Не можна забувати, що чим далі відходить минуле, тим з більшою узагальненою ясністю виявляється його історичний зміст, його місце в історичному розвитку суспільства. Тому пам'ять людини і цілих народів є важливим чинником, що дозволяє орієнтуватися в складних поворотах життя, не допускати помилок минулого.