Розділ «5. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І її СТРУКТУРА. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ»

Без цього неможливо сформувати багатий духовний світ особи. Духовне багатство - це не тільки засвоєна, закріплена пам'яттю інформація про світ, про людину, це здатність вчиняти, діяти відповідно до загальнолюдських норм співжиття.

Для духовного світу особи характерним є прагнення зіставляти себе з загальноприйнятими нормами життя. Особливого значення набувають моральні норми, тому що вони виражають залежність життєдіяльності людини від характеру взаємних відносин у всіх сферах життя. Кожна людина претендує на те, що вона діє відповідно до загальнолюдських норм поведінки. Однак осмислює вона ці норми, керуючись, насамперед, своїми потребами й інтересами. Тим самим загальнолюдські моральні установки переводяться усередину, у духовний світ особи і стають як би його власним внутрішнім каркасом. Тому поняття добра і зла, справедливості і несправедливості, рівності і нерівності набувають суб'єктивного забарвлення.

Проте ці поняття не позбуваються свого об'єктивного змісту. Об'єктивний зміст цих понять зумовлюється сутністю людини і виражає необхідність дотримуватися суспільством вироблених норм, правил поведінки для забезпечення своєї життєдіяльності і кожної окремої людини. Наприклад, поняття добра вживається для позначення позитивно значимих для людини умов життєдіяльності, а також діяльності людини, спрямованої на створення сприятливих умов, для досягнення бажаних цілей (не тільки своїх, але і допомоги іншим у досягненні ними своїх цілей). Критерієм добра є відповідність діяльності потребам і інтересам, задоволення яких забезпечує існування, функціонування, розвиток людини, а також відповідність вимогам об'єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення.

Поняття зла служить для позначення всього негативного у життєдіяльності людини, що заважає чи перешкоджає досягненню благополуччя, реалізації бажаних цілей (хвороби, стихійні лиха, наркоманія, алкоголізм, невдачі в діяльності, вчинки, дії інших людей, що несуть негативні наслідки).

У ході історичного розвитку уявлення про добро і зло весь час зазнавали змін.

Розуміння добра і зла відрізняється від їх об'єктивного змісту. Це розуміння залежить від специфіки потреб і інтересів соціальних суб'єктів (осіб, груп, класів, народів), від того, у якій конкретній системі зв'язків вони розглядаються. Часто те, що є добром в одній системі зв'язків, може проявитися як зло — в іншій.

З поняттями добра і зла тісно пов'язані поняття справедливості і несправедливості.

Справедливість — це категорія не тільки етична, але і політична. За своїм змістом справедливість означає рівне право всіх членів суспільства на реалізацію усіх своїх здібностей, покликань, на задоволення своїх потреб і інтересів, а також прагнення, готовність і здатність суспільства забезпечити реалізацію цих прав. У суспільстві життєдіяльність кожної людини регламентується постановами, юридичними законами, за дотриманням яких стежать органи, сили, що знаходяться в руках політичної влади. Оскільки політична влада і весь державний механізм виражають і захищають насамперед інтереси тих соціальних сил, які знаходяться при владі, постанови і закони можуть бути несправедливими стосовно інших суспільних прошарків, особи.

Несправедливість означає наявність обмеження, ущемлення інтересів людини, можливостей задоволення її потреб, можливостей усебічного розвитку.

Важливе місце в духовному світі особистості займає почуття обов'язку. Обов'язок виражає необхідність вчиняти відповідно до загальноприйнятих в суспільстві правил, норм поведінки, до вимог юридичних законів. Живучи в суспільстві, людина змушена рахуватися з тими правилами, нормами, законами, що регламентують поведінку людей. Але обов'язок припускає не тільки підпорядкування, але і прояв активності, ініціативи для забезпечення функціонування цих норм, для забезпечення прогресивного розвитку суспільства і кожної окремої людини. Він виявляється як обов'язок перед суспільством, іншими людьми і перед собою вчиняти справедливо, робити добро. Але обов'язок — це не однобічне підпорядкування особи вимогам суспільства, це й обов'язки суспільства стосовно особи, обов'язки забезпечити благополуччя життя і можливості його розвитку.

Обов'язок у взаємозв'язку зі справедливістю припускає можливість одержання соціальними суб'єктами належного (об'єктивно необхідного і заслуженого) згідно з їх потребами і інтересами, з роллю в життєдіяльності суспільства, з їх правами й повинностями, із працею і винагородою, злочином і покаранням. Обов'язок завжди припускає і містить у собі визнання необхідності примусу. Однак він не зводиться до примусу. У ньому переплітаються наявність об'єктивної залежності людини від соціальних умов життя й усвідомлення необхідності виконання вимог суспільства, усвідомлення, розуміння обов'язку і почуття обов'язку. Почуття обов'язку виявляється як результат усвідомлення, розуміння обов'язку, перетворення суспільних вимог на внутрішні вимоги, на готовність людини до їх виконання. Усвідомлення обов'язку може здійснюватися на рівні як буденного, так і теоретичного рівнів усвідомлення. Тому і почуття обов'язку, викликане ступенем його усвідомлення, оцінки його значимості для людини, може виявлятися відповідно до цих рівнів. Між усвідомленням і почуттям обов'язку можуть виникати протиріччя: "я повинен, але я не хочу", "я повинен, але я не можу", "я повинен, але мені це не потрібно" тощо. Відповідність між усвідомленням і почуттям обов'язку значною мірою залежить від збігу корінних інтересів особи з корінними інтересами суспільства, класу, колективу, а також з вимогами об'єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення.

Ставлення людини до обов'язку залежить від таких характеристик, рис духовного світу особи як гідність, честь, совість.

Гідність. Кожна людина займає в житті суспільства певне місце, становище. У взаєминах з людьми формується певне оцінне ставлення до неї, визначається її значимість, до неї ставляться з шанобою, повагою чи неповагою. Сама оцінка ще залежить від тієї спільності людей (група, колектив, клас, суспільство), до якої дана конкретна людина належить. Інша спільність може і не визнати тих оцінок, які вона одержала у своїй спільності. Так, лідер партії однієї може критикуватися, ігноруватися, негативно оцінюватися іншою партією. Об'єктивна значимість особи в суспільстві складає основу для визнання її гідності. Для самої особи її гідність припускає усвідомлення себе як особи, свого місця і становища в суспільному житті.

Честь — це усвідомлення особою своєї гідності і готовність відстоювати її в будь-яких ситуаціях. Вона містить у собі самоусвідомлення і самооцінку, засновану на усвідомленні своєї сутності. Тому критерії честі варто шукати в дійсній гідності особи, у тій ролі, яку вона відіграє в суспільному житті.

Слід зазначити, що між дійсним становищем людини в суспільстві і усвідомленням нею цього становища може бути велика відстань. Свідомості властиво часом перебільшувати свою гідність і честь у власних очах і прагнути переконати в цьому інших. Це виявляється не тільки в усвідомленні, але й у реальних відносинах. Відомо, наприклад, що не в такому вже далекому минулому дворянин, який розорився і дійшов майже до злидарського стану, вважав себе вищим за гідністю порівняно з багатим купцем, і ставився до того зверхньо. Подібні ситуації мали місце на всіх етапах розвитку суспільства, мають місце і зараз.

З поняттям гідності і честі тісно пов'язане поняття "чесність", яку можна характеризувати як здатність дотримувати відповідність між словом і справою, обіцянкою і її обов'язковим виконанням, здатність поважати не тільки свої гідність і честь, але також гідність і честь інших людей, вчиняти згідно з виробленими і прийнятими вданому суспільстві правилами, нормами, принципами, що визначають, регламентують і регулюють поведінку людей.

У суспільстві зі складною соціальною структурою, з наявністю соціальних суб'єктів з різними (часом протилежними) інтересами розуміння змісту понять "гідність", "честь", "чесність" залежить насамперед від їх інтересів. Але, проте, ці поняття у своєму загальному визначенні зберігають свій зміст як характеристики духовного світу особи.

Совість становить у певному значенні інтегрований вираз розглянутих характеристик духовного світу особи. Вона тісно пов'язана з усвідомленням обов'язку і почуттям моральної відповідальності особи перед суспільством, іншими людьми, перед собою. Вона виявляється як здатність вимогливо ставитися до своїх думок, цілей, вчинків. Ця вимогливість базується на тім, що в духовному світі особи загальні правила, норми, принципи поведінки визнаються обов'язковими для себе. Тому совість — це внутрішній повелитель, що вимагає вчиняти згідно не тільки зі своїми потребами й інтересами, звичками, бажаннями, примхами, але і з урахуванням потреб і інтересів інших людей, суспільства загалом, а також відповідно до вимог об'єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення. Це здатність ставитися до себе і до інших людей, керуючись загальнолюдськими нормами, що регламентують поведінку людини, здатність самооцінки своїх вчинків і дій, співвідносити їх з бажаним, належним і необхідним. Вона застерігає від поганих учинків, від обмеження чиїхось інтересів, виявляється як прагнення уникнути почуття провини і сорому перед громадською думкою за неналежний вчинок. Не випадково Гегель вважав, що совість — це індивідуальне втілення добра. Вона не сумісна зі злом, зі зрадництвом, підлістю, безчестям. Тому можна сказати, що совість — це внутрішній обвинувач, адвокат і суддя, що виносить вирок-оцінку самому собі, своєму ставленню до людей, власних вчинків і дій. Совість, яка дозволяє чинити несправедливість, вмирає.

Сферою і способом реалізації духовного світу особи, світоглядних установок і життєвої позиції є соціальна активність. її часто ототожнюють з діяльністю. Однак кожна з них має свою специфіку. Не кожну діяльність можна розглядати як соціальну активність. Діяльність може здійснюватися через зовнішній примус, навіть усупереч своєму бажанню.

Соціальна активність — це насамперед спосіб самореалізації особою своєї сутності, усвідомлення цілей і сенсу життя. Це діяльність, зумовлена внутрішнім спонуканням, потребами, інтересами, бажаннями особи. Це діяльність, здійснювана підтиском внутрішнього веління розуму і волі, це самодіяльність. її зміст є показником рівня свободи особи. Соціальна активність — це також показник ступеня соціальної зрілості особи, її громадянськості. Крім того, соціальна активність становить сферу, у якій відбувається самовдосконалення, саморозвиток особи як суб'єкта соціальної діяльності.