Розділ «ВСТУП»

Вище вже йшлося про поняття "парадигми", як специфічної форми змісту філософського (і наукового) знання на певному історичному етапі його розвитку. Лише в кінцевій стадії кожної з парадигм філософського знання стає можливим зробити загальний висновок про специфічність філософського змісту кожного з його історичних етапів - античність постає як картина цілісного, речово-предметного, реально-ідеального Космосу; середньовіччя - як картина непримиренного конфлікту духовної та природної реальності у різноманітних його варіантах (конфлікт душі та тіла людини, конфлікт Божественного та земного, конфлікт доброчесності та гріховності тощо); Новий час - як спроба моністичного примирення (гармонізації) духовної та природної реальності шляхом матеріалістичної редукції духу до природи або ідеалістичної редукції (не менш радикальної) природного до духовного; і, нарешті, сучасна філософія демонструє спроби "рівноправного" поєднання духовної та природної реальності у феноменах мови (позитивізм), людського існування — "екзистенції" (екзистенційна філософія), практики (К. Маркс, прагматизм); маємо й деякі найновітніші ідеї (філософія постмодернізму, якоюсь мірою комунікативна філософія та ін.), які виявляють претензії на створення новітньої (так би мовити, "постсучасної") філософської парадигми.

Іншою (поряд з "долею") характеристикою специфіки функціонування історико-філософського знання, вкоріненої в тлумаченні філософської істини як "відкритості" буття, є звернення до віднайдення в історико-філософських текстах можливостей, нереалізованих їхніми авторами, з метою їх актуалізації - перетворення на дійсність (здійснення) у нових - сучасних - філософських текстах. Такий -творчий - підхід до формування нового філософського знання М. Гайдеґґер називає "повторенням" (Wiederholen). Цей підхід полягає у постійному звертанні ("поверненні") до одних і тих самих історичних фактів, подій, ідей (останнє властиве насамперед для історії філософії) з метою їх переосмислення. Йдеться про такий метод нового "прочитування" думок мислителів, який дає можливість на базі текстів минулого творити нові знання. Звичайно, неможливо змінити минуле, вже зроблене, але додати до нього щось своє цілком можливо. Колись Ж.-П. Сартр зауважив: не можна змінити минулого, але ми можемо надати йому іншого продовження. Підсумок тим чи тим подіям певної історичної доби дає не минуле (коли ця доба тільки починалася), а майбутнє.

Історія філософії наочно демонструє наявність у філософському знанні (як у рамках однієї парадигми, так і в міжпарадигмальному просторово-часовому континуумі) так званих "вічних" ідей чи проблем, які (внаслідок методології "повторення") і є вічними (існують упродовж якогось тривалого відрізку історії або нерідко і впродовж усієї історії). Згадаймо хоча б ідею атомізму (Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар, Ґассенді та ін.), філософію Арістотеля (Ібн-Рушд, Фома Аквінський, Ф. Суарес, Д. Месьє і сучасний неотомізм), філософію Гегеля і численні національні (англ., амер., італ., нім., франц. та ін.) її варіанти. Загальновідомий історико-філософський феномен "нео-" (неоплатонізм, неокантіанство, неопозитивізм, неомарксизм, неофройдизм тощо), або ж "пост-" (постпозитивізм, постструктуралізм, постмодернізм тощо) - все це приклади давніх і новітніх оригінальних напрямків, шкіл і течій, сформованих на базі творчого прочитування попередніх (так би мовити, "материнських") філософських ідей, концептів, точок зору, шкіл, рухів тощо. Ми вже не кажемо про те, що етапи історичного розвитку філософського знання і парадигми — античність, середні віки, Новий час, сучасність і "перехідні" періоди між ними - еллінізм, Ренесанс, 2-а пол. XIX ст.; східна і західна парадигми окцидентальної—європейської філософії— тісно пов'язані взаємодіями і взаємовпливами в дусі названих вище феноменів "долі" і "повернення". Можна назвати, нарешті, ще один різновид історико-філософської (навіть історико-філософсько-наукової) тяглості, прикладом якого може бути теоретико-концептуальний шерег, який склався на базі ідей екзистенційної філософії - екзистенційна психіатрія (К. Ясперс, Л. Бінсванґер), екзистенційна історія (школа "Анналів"), екзистенційної політологія і соціологія тощо.

Історію філософії не слід уявляти як процес поступового і неухильного накопичення знань. Якщо ми говоримо про зняття в історико-філософських парадигмах конкретики окремих систем, то це зовсім не означає зняття, поглинання вищими системами нижчих. Ідея прямолінійного прогресу не працює в історії людської думки взагалі, а в історії філософії тим більше. Філософія як думка про вічне має таку ступінь незалежності від часу, що здатна дійсно бути вічною. В модальності історії думки неминучим є збереження лінії часу, до якої прив'язуються люди і системи, проте, за історичною формою не повинний бути втраченим зміст філософії. У цьому її парадокс — Платон або Кант можуть виявитись в чомусь більш сучасними, ніж люди сьогодення. Вони, звичайно, не зможуть безпосередньо відповісти на питання буденного життя або допомогти засвоїти нові технології, проте є певна сфера людської мудрості, любов до якої не потребує останніх винаходів наукового раціоналізаторства - вона виявляється цілком самодостатнім інструментом і, одночасно, "критерієм істини" (Л. Фоєрбах).

Філософія, як вже зазначалось, має своїм способом існування історію філософії - справжнє філософування в самий момент, коли воно відбувається, вже є фактом історії філософії. Виходячи з цього, важливим розділом історії філософії виступає історія сучасної філософії. Звичайно, історична дистанція і більш ґрунтовні дослідження дозволять у майбутньому уточнити оцінки і виправити помилки, неминучі при першому звертанні до матеріалу, але природа філософії не дає можливості чекати, коли сучасність стане історією, -вона живе і вимагає осмислення тут і зараз. З іншого боку, історія сучасної філософії - це не ізольований розділ наукової картотеки, до якого збираються мислителі за ознакою незакінченості життєвого і творчого шляху. Сучасна філософія - це вся сукупність живих, сучасних (завдяки своїй вічності) ідей, незалежно від часу їх виникнення та авторства, - або артикульованих сучасними філософами, або висловлених мислителями минулого, або, зрештою, безсуб'єктних — ідей дискурсу, в якому, за думкою Р. Варта, автор вмирає.

Сучасна філософія - це філософія, яка живе і рухається, торкається і дає торкнутись до неї, яка спілкується, а не вивчається (Ж.Дерріда відзначав як кращих саме тих учнів, хто його не читав). Тим складнішим є завдання дослідника, який у даному випадку перетворюється з історика філософії на співтворця філософуючого суб'єкта. Якщо взагалі не можна займатись історією філософії, не маючи бодай мінімального хисту до філософування, то це ж саме є вдвічі, втричі вірнішим для дослідника сучасної філософії, який кожним своїм кроком втручається в живу матерію розуму. Адже існує, як правило, певний період невизначеності, невпевненості та рухливості, коли філософська конструкція тільки шукає своє справжнє місце, визначає його, "розштовхуючи ліктями" інші конструкції, які вже закріпили свої позиції, або шукаючи собі "дах" чи "колію" серед цих фортифікаційних споруд історико-філософської будівлі. І відбувається це зовсім не обов'язково зусиллями тільки автора концепту.

У цьому контексті слід розвінчати ще один стереотип. Стосовно мислителів-сучасників постановка питання про взаємовпливи не ускладнена упередженостями наївного поняття про лінеарний час, і, здається, має витріпуватись лише на підставі об'єктивного та прискіпливого аналізу текстів. Проте тут виявляється інша однобічність — слідування історико-філософським стереотипам, апріорне сприйняття живої духовної реальності як статично-ієрархізованої структури, де мислителі заздалегідь поділені на "великих" і "малих", а дієвість та інтенсивність впливів може бути виключно односпрямованою. При цьому сам цей поділ на "великих" і "малих" саме і є предметом історико-філософської шаблонізації, котра часто-густо виявляється упередженим і обмеженим обставинами поглядом. Не йдеться про те, що взагалі цей поділ беззмістовний, а лише про те, що самі "великі" існують не "над малими", а разом з ними, самі також зазнаючи впливів та корегування ззовні, вони лише частіше не помічають (або не визнають) цих впливів, але це не означає, що їх немає, або їх не можна реконструювати. Можна говорити про різний характер цих впливів, оскільки мова йде все ж таки не про механічну, а про творчу причинність, і результатом впливу цілком може бути не репродукція вже готових ідей, а поштовх до виникнення ідей цілком оригінальних.

Отже, не слід забувати і про впливи "малих" величин. Користуючись економічними аналогіями, можна розрізнити макрофілософський та мікрофілософський аспект взаємодії різних філософських світоглядів і культур. Йдеться не стільки про перетинання "великих" чи "малих" філософів, коли інтенсивність впливу a priori визначається величиною фігури, яка у свою чергу береться як історико-філософський стереотип. Йдеться про інтенсивність ідей, які встають перед мислителем, асоціюючись при цьому (можливо, не одразу) з тим чи іншим іменем.

Макрофілософські впливи пов'язані з визначенням каркасу, типу, загальної концепції тієї чи іншої філософської системи. Разом з тим, кожен філософ формується в глибинах простору і часу, які накладають відбиток на формування неповторних особливостей його системи та поглядів. У межах такої мікрофілософії досліджуються безпосередні контакти, конкретні зв'язки та впливи, через які транслювались більш загальні ідеї, але котрі своєю формою визначали особливий характер цього транслювання. Такий аналіз допомагає зрозуміти реальні механізми поєднання різних філософських дискурсів, виявити непомітні на перший погляд манівці думки, які оточують її магістральні шляхи — ті капіляри, без яких неможливе життя артерій.

Насамкінець, не можна не сказати кілька слів про світоглядне та загальнокультурне значення історії філософії. Власне, враховуючи сказане вище про співвідношення філософії та історії філософії, можна було б тут просто послатись на відповідні міркування про значення філософії як раціонально-теоретичного світогляду, або ширше - на значення світогляду як такого, у всіх його проявах (теоретичному, аксіологічному, праксеологічному), для життя людини та суспільства. І це буде справедливою - але не повною характеристикою цінності історико-філософського знання. Серед сучасних, доволі прагматичних у своїй більшості наук, історія людської думки вирізняється саме тим, що зберігає живий духовний зв'язок культури. Людська культура в цілому і окремі національні культури (які тут постають не інакше як органічними частинками загальнолюдської єдності), мабуть, лише тут ще зберігають обличчя не мертвого інструменту суто утилітарного призначення, а живого духовного бенкетування, гідного високого призначення людини і справжнього сенсу її життя. Тим більш важливим є подальше плекання цього обличчя, його одухотворення - відповідальний розвиток історико-філософської науки як інтегральної складової філософської і загальної культури нашого народу.

Все сказане дозволяє зробити висновок про специфічний спосіб взаємодії філософського та історико-філософського знання. Філософія формується і продовжує свій розвиток у контексті історії філософії. Історія філософії - не просто продукт філософської творчості, але й одночасно її постійний матеріал. Історія філософії є одночасно і "домом", в якому мешкає філософія, і робочою майстернею її творчості, і матеріалом безпосереднього докладання її творчих зусиль. Історія філософії є формою існування, способом буття філософського знання.