Обґрунтування митцями естетичних програм щодо мети художнього відображення, а відтак і підстав стилетворення актуалізуються з другої половини XIX ст. У цей період зростає невідповідність задекларованих ідей художності мистецтва, художньої правди, виразності художніх форм і глибинності змісту творів, з одного боку, та реальною художньою практикою — з іншого. Скажімо, французький живописець А. Дерен, презентуючи свою художню програму, наголошує на важливості віднайдення художніх засобів, що надають твору внутрішньої доцільності. Виразно звучать його думки: "Єдино правильний стиль — той, що змушує забути використані прийоми, котрий є таким доречним, що його не помічаєш... Хороший той стиль, котрий поглинається виразністю" [14, т. 5, ч. 1, с. 279]. Як негативне явище у стилетворенні він уважає "маскування банальності під оригінальність". Водночас постійна зміна художніх течій (пуантилізм, фовізм, кубізм та ін.), у яких працює А. Дерен, засвідчує, що він не в змозі знайти індивідуальний художній стиль.
На початку XX ст. виявляє себе інша тенденція у мистецтві: заперечення стилю, відмова від чуттєвої даності образів, тобто заперечення образності художньої мови. Такі естетичні принципи декларує кубізм (засновник Пікассо, 1908 р.). Критикуючи естетичні позиції та стильові риси кубізму, відомий французький скульптор А. Майоль пише: "Кубісти запевняють, що вони прагнуть мистецтва, очищеного від чуттєвості... Що за маячня! Мистецтво — сама чуттєвість" [14, т. 5, ч. 1, с. 374].
Тип художньої індивідуалізації визначається характером епохи, змістом її естетичного ідеалу. Скажімо, своєрідним є вияв індивідуального начала добра в добу середніх віків. Аналізуючи скульптури Реймського собору, М. Алпатов наголошує, що, з одного боку, в їхніх обличчях виражена глибина переживань та індивідуальна неповторність рис. Однак, попри все розмаїття їх станів, усі зображення позначені "імперсональною виразністю". Поглиблене душевне життя не розкриває їх особистості, не долучає їх до реального світу. Навпаки, воно втягує їх у трансцендентну спрямованість, якою просякнутий увесь собор. Тобто, зв'язок між фігурами має не безпосередній життєвий зміст, а перебуває "за межами безпосередньо чуттєвих сприймань [1, с. 80].
У подальшому розвитку історії явище індивідуалізації виявляє себе у формах суб'єктивації духовного досвіду. В ньому поширюються тенденції протиставлення індивідуального загальному, аж до ігнорування духовних надбані людства (моральних, естетично-художніх). Уже герої В. Шекспіра опиняються з-поміж безлічі випадкових відносин і умов, у межах яких можна чинити таї чи інакше. Тому конфлікт, передумовою якого є зовнішні умови, по суті зосереджується на характері героя. Індивіди, охоплені пристрастю, діють згідно зі своїм характером не з огляду виправданості його цілей, а тому, ще "вони є те, що вони є" [4, т. З, с. 604].
Об'єктивність у цьому контексті означає здатність митця пі лип ходити внутрішню логіку розвитку духовних явищ та надавати їм виразних форм життєвості. Тобто, митець не себе висуває й утверджує у зображенні, а говорить "мовою предмета небайдужості", надаючи зручних, органічних йому форм явлення. При цьому індивідуальність митця не губиться. Навпаки, предмет відкривається своїми якостями саме йому, його небайдужому ставленню. Отже, у мистецтві з боку предмета відображення індивідуалізації виявляє себе у неповторності способу розгортання його якостей. З боку митця — у наданні форми, що найбільш яскраво виражає неповторну життєвість предмета як він відкрився митцеві. Індивідуальному стилю, як і мистецтву загалом, властива підпорядкованість усіх елементів твору логіці художнього цілого. Стиль — це "деякий закон", який об'єднує елементи, надає цілому його цілісності, робить необхідним саме такі деталі стильової системи [20, с. 34]. Тому слушним є визначення стилю як "втілення єдності й цілісності всіх компонентів змістовної форми твору" [21, с. 9].
Отже, в умовах індивідуалізації духовного досвіду досконалість можлива не лише як виразні вияви життя, але й як явище естетичної здатності мит ця "зібрати" дійсність у цілісну, виразну життєвість і подати її у межах художнього цілого — конкретного твору мистецтва. Формуюча сила таланту є при цьому джерелом цілісності життя та його художньої досконалості. Тому мистецтво стає духовною реальністю, що орієнтується на ідеал і формує свідомість загалу, не даючи загубитися образу досконалості. Кожному дійсно великому митцеві властива стильова неповторність творчості. Причому вона простежується навіть тоді, коли предмет зображення вимагає "говорити його мовою". Скажімо, виражена стильова неповторність вирізняє твори В. Шекспіра і М. Сервантеса; Й. Гете і Ф. Шіллера; О. Бальзака і Г. Флобера; Ф. Достоєвського і Л. Толстого; І. Франка і Лесі Українки.
Складність процесу творення образу цілісності у художньому формуванні виявляє себе у зрослому суб'єктивізмі творчості, що характерний для мистецтва модернізму, а надто постмодернізму. Останній свідчить про себе деформацією образу, втратою художності мови, а відтак втратою духовної сутності творчості. Руйнація естетичної виразності природних форм, втрата рис духовності людських відносин — не лише вияв творчого безсилля митця. Це реальність стосунків, у яких втрачено духовні начала, а формалізовані їх вияви постають єдиною істиною життя. Світ утратив для митців багатство барв своєї життєвості й постає у новітній час лише як деяка формальна конструкція, зазвичай позбавлена внутрішньої логіки та випадкова щодо форм свого існування загалом. Суб'єктивізм у формах профанації художності є виявом загальної духовної кризи сучасного людства.
Художні напрями та течії: закономірності становлення та вияву
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Художні стилі — найзагальніше поняття системи "мистецтво"“ на сторінці 3. Приємного читання.
