У добу Відродження надто поширюється портретне мистецтво у зв'язку з тим, що активна, творча особистість трактується як вище начало і центр земного буття. Йдеться не про ідеальну модель бажаних людських якостей, а портрети реальних історичних осіб та відомих сучасників. Саме в цей період формується світський портрет. Розквіт його, характерний для XV—XIX ст., зумовлений зрослим інтересом до внутрішнього світу людини, що набуває своєї неповторності, глибини та значущості. Портрет відкриває й утверджує самоцінність людської особистості (Веласкес, Гойя, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Репін, Рубенс, Тиціан). Відтак поширюється жанр автопортрету (Врубель, Дюрер, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Рубенс, Тиціан, Шевченко) як можливість досягнення адекватності відображення внутрішнього стану зображень.
Пейзажний живопис виокремлюється як жанр в європейському мистецтві Нового часу, хоча елементи його застосовувались у зображеннях з глибокої давнини. Відмежований від своєї безпосередньої життєвості й сформований в особливий ідеальний простір світ природного життя набуває ідеального духовного виміру, визначається як предмет милування, захоплення, співпереживання. Розквіт пейзажного живопису, характерний для доби романтизму та реалізму, засвідчує усвідомлення людством самоцінності природи у багатстві її життєвих виявів, у їх виразності, досконалості природних форм Романтизм активно вдається до живописних та поетичних зображень природи, вбачаючи в її виразних виявах джерело натхнення для живлення людського духу. Природа постає для митців уособленням справжньої свободи.
Історичний живопис як такий сформувався в європейському мистецтв: у ХVIII—XIX ст. — період, коли відбулося становлення наукових поглядів щодо історії людства. У ньому людина постає суб'єктом історичного процесу, розкриваючись своїми людськими якостями, а історія — складним процесом руху людства щаблями само становлення через суперечності, боротьбу, трагізм воєн і конфліктів. Вирізняються підвиди історичного живопису: історико-побутовий, портретно-історичний, історико-міфологічний, батальний.
Графічний малюнок є необхідним компонентом іншого виду образотворчого мистецтва — скульптури. Однак, на відміну від живопису, в скульптурі малюнок неодмінно "переводиться у принципово інший — твердий матеріал". Скульптура (від лат. sculpo — вирізаю, висікаю, вирізьблюю) — вид мистецтва, заснований на принципі об'ємного, тривимірного просторового зображення. Скульптуру ще називають пластичним мистецтвом (від грец. plastik— ліплення). Для творення скульптурного образу використовується декілька видів матеріалів: м'які (глина, віск, пластилін), тверді (камінь, дерево), перехідні з рідкого стану в твердий (метал, гіпс, бетон). Специфіка матеріалу потребує особливої майстерності й точності виконання, адже навіть незначні похибки в обробітку мармуру, граніту, дерева можуть "згубити" матеріал. У скульптурному образі надзвичайно важить цілісність форм, фактурність, організація об'єму, пропорційність частин, характер силуету.
Вирішальну роль у творенні скульптурного образу відіграє естетична виразність матеріалу. Він не лише створює фізичну реальність образу (тривимірність, об'ємність, матеріальність), його художню виразність. Для відображення ніжності й краси людини найкращим матеріалом є мармур; міць, велич і непохитність образу найяскравіше передає граніт, тоді як гіпс символізує статику, непорушність, масивність тощо. Розрізняють два види скульптури: кругла (статуя, скульптурна група, погруддя, торс) і рельєф (зображення на площині, що слугує тлом). Об'ємна скульптура, розміщена у реальному просторі, гармонійно взаємодіє з ним.
За змістом і способом творення образу скульптура поділяється на монументальну (включає монументально-декоративну), станкову та скульптуру малих форм. Особливе значення для естетичної організації простору має монументальна скульптура. Вона орієнтована на відкритий простір і покликана організувати його собою. Вона прикрашає фасади храмів, суспільно-громадські споруди, а також вулиці, площі, парки, сквери тощо. Монументальна скульптура бере активну участь у синтезі мистецтв (доповнює і поглиблює архітектурний образ). Станкова скульптура розрахована на закрите приміщення (музеї, виставкові зали), має менші розміри. Основним її предметом є людина: краса та довершеність будови тіла, пластичність рухів, граціозність постав. Вона вирізняється більш глибоким психологізмом зображень.
Витоки скульптури пов'язані з потребою втілити у твердому матеріалі образи богів і розмістити їх у просторі людського життя, щоб у такий спосіб дістати гарантію захисту від злих сил та сприяння у справах. Із доби Відродження головним об'єктом скульптурних зображень є людина. Г. Гегель щодо естетичних якостей скульптурних зображень зазначає: "У скульптурі дух має постати перед нами нерухомо і блаженно у своїй тілесній формі й безпосередній єдності з нею, а форма має оживотворитися змістом, що носить характер духовної індивідуальності" [8, т. 1, с. 91]. Духовність образу в скульптурі просякає собою природний матеріал, об'єднує його у гармонійне завершене ціле. Дух, втілений у скульптурному образі, — це дух, монолітний у самому собі. Тому він не розчиняється у просторі, а навпаки, організує собою простір, творить його повноту і визначеність.
Література як вид образотворчості. На ґрунті графічної образотворчості (малюнка) формуються не лише живопис і скульптура. З графіки розвинулась писемна література. В XVIII ст. у Європі з'являється більш конкретне тлумачення поняття "література", а саме — "художня література". Мета його — виокремити в особливий вид мистецтва літературну творчість, що базується на художньо образній мові, від мови наукових праць, філософських трактатів, повсякденної мови тощо.
Становлення літератури як виду мистецтва власне пов'язане з творенням художньої мови — художності мови. Поетична форма, у межах якої література розвивалася впродовж тривалого часу, містить у собі засади внутрішньої самоорганізації — ритмометричну систему. В цьому вона споріднена з музикою. Прозова література не має цього апробованого способу побудови мови. Отже, змінюється характер її внутрішньої самоорганізації. Вона зосереджується навколо думки, організується нею на творення об'ємного образного змісту. В художній літературі слово набуває особливого, вже не словесного, а образного змісту. В художньому творі має місце не називання об'єктів у слові, а скоріше перетворення слів у названі об'єкти. Тому читач не помічає і не запам'ятовує слів. У його свідомості виникають, складаються образи [9, с. 23].
Історія становлення та розвитку літератури як мистецтва засвідчує її тісний зв'язок з родовим життям, для якого вона слугувала джерелом самоусвідомлення. Найдавніші її види, що сформувалися в період родової організації, — міфи та магічно-обрядова поезія. Здавна література функціонувала як виголошене слово, що має бути почуте іншими. Виокремившись з міфа, література здійснила функцію творення естетично визначеного образу людського життя. Вона долає властиву міфу відсутність часового перебігу подій, статику в зображенні життя, відсутність індивідуалізації характерів. Вона об'єдн1. у собі простір, час і дію, розгортає життя у властивій йому повноті прояві На основі синкретизму ранніх форм художності згодом склалися різні роди літератури: епос, лірика, драма. Адже слово і виражає, і зображує, і організує собою дію. Уся суть полягає у способі організації слів. Ритм властиві поезії. Вона слугує для вираження почуттів, що здобули естетично визначено ритмо-метричну організацію. Тому поезія є виражальним мистецтвом. Почуття, що вклалося саме у такий, а не інший словесний образ, набуває гранично загостреної виразності й водночас невичерпної глибини, оскільки поетичне слово багаторівневе за змістовною глибиною і зумовлює низку асоціативних рядів думок і переживань.
Починаючи з епохи Відродження, поряд з поетичною формою з'являється художня проза. Однак лише з XIX ст. вона утверджується як "законний різновид мистецтва. Поняття "література" замінило поняття "поезія" завдяки поширенню книгодрукування. Прозова форма — це система засобів творення ідеального образу буття, що розгортається в ідеальному просторі — у межа твору як духовної цілісності. Вона містить у собі визначену логіку подій, стосунків, зіткнення доль, розгортаючись у внутрішньо переконливу життєвість. Характер образності прозової художньої мови споріднений з іншими видам образотворчості, адже з допомогою слова "замальовується" суть подій, характерів тощо. М. Бахтін визначає складну структуру прозового художнього твору як такого, що є єдністю свідомості автора та свідомості героя. Щодо першої то, як пише філософ, "свідомість автора є свідомість свідомості, тобто обіймає свідомість героя і світ його свідомості, обіймає і завершує цю свідомість героя моментами принципово трансцендентними йому самому, котрі, якби були іманентними, зробили б фальшивою цю свідомість". Відтак, філософія пояснює естетичні підстави цілісності твору як складного, багатосюжетного насиченого подіями і стосунками художнього цілого. "Автор не лише бачить і знає усе те, що бачить і знає кожен герой окремо й усі герої разом, але і біліше за них, причому бачить і знає дещо таке, що їм принципово недоступне і у цьому завжди визначеному та стійкому надлишку бачення й знання автор щодо кожного героя і перебувають усі моменти завершеності цілого —- як героїв, так і спільних подій їхнього життя, тобто цілого твору" [2, с. 14] Драматургія як рід літератури є своєрідним синтезом образотворчих і виражальних можливостей словесного мистецтва. У драматургії на слово покладається організуюча функція: творення дії засобами слова. Драматургія — ц літературна основа театру і кіно. Отже, література як мистецтво слова на всепроникний характер. Літературні роди (епос, лірика, драма) у своєму становленні та історії розвитку розгортають процес творення і збереження у слові багатства досвіду ставлення людини до світу в його естетичній визначеності Художня література поєднує у собі різні види образотворчості та виражальності, створюючи повноту буття в образах засобами дії. Не менш важливий є і те, що "матеріал" літератури — слово акумулює у собі весь духовний досвід людства, синтезуючи його в художній виразності словесних образів.
Отже, образотворчі мистецтва — це система видів, що властивою їм художньою мовою створюють ідеальний образ буття світу в його цілісності, життєвій повноті та виразності як самоцінний. Вони відображають світ мовою кольору в живопису, малюнка — в графіці, твердого матеріалу — в скульптурі, словом — у літературі.
Виражальні мистецтва
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Образотворчі мистецтва“ на сторінці 2. Приємного читання.
