Наголосимо, що в концепції Ф. Ніцше мистецтво постає не однією з форм духовного досвіду, а, як засвідчує наведена думка, естетичне пронизує собою все буття, конкретизуючись у самовиявах людини чи то в творенні естетичного образу буття власним єством, чи то в раціонально виваженому вияві пластичної досконалості буття в образній тканині мистецтва. Мистецтво постає об'єднувальним началом життя.
Діонісійське й аполлонівське начала філософ вбачає стихіями, котрі пронизують життя, прориваючись зі самої природи. Це сили, в яких художні потенції природи отримують своє безпосереднє втілення, реалізують себе, прагнучи знищити індивіда, звільнити його містичним відчуттям єдності. На противагу цим художнім станам природи кожен митець — лише "наслідувач" природи: або аполлонівський "художник сну", або діонісійський "художник сп'яніння", або водночас і те й інше, прикладом чого є антична трагедія [26, с. 63]. "Стан" єднання важливий тим, що у ньому діонісійське сп'яніння не набуває абсолютного характеру, а під дією аполлонівського сну відбувається "самовідчуження". Це сприяє самоусвідомленню, тобто відбувається єднання з внутрішньою першоосновою світу в символічній подобі сновидіння.
Ми зупинилися на вихідних засадах концепції Ф. Ніцше, оскільки саме вони прояснюють сутність ідеї естетизму, що правомірно характеризувати як "панестетизм", адже естетичне начало бачиться все проникним. Воно покладене у самій природі людини так само, як і в природному світі. Діонісійське й аполлонівське начала уособлюють дві грані людського єства: родову природу та духовну сутність. Остання постає реальністю на ґрунті принципу індивідуалізації. У мистецтві цей принцип розгортається з можливою повнотою, реалізуючись у неповторності художніх феноменів. Діалектика родового й індивідуального, всезагального й особливого дає змогу Ф. Ніцше розкрити могутність духу, що виростає на почутті єднання з космічним цілим як уособлення генію роду та самої природи. Не випадково, саме у діонісійській музиці філософ вбачає "захоплюючу могутність тону, однорідний потік мелосу і ні з чим не зрівняний світ гармонії". Ф. Ніцше наголошує: хорове начало (діонісійний дифірамб) містить об'єднувальну і спонукальну силу. Вона підносить з глибин людського єства всі його символічні здібності. У такий спосіб природа знаходить джерела свого символічного вияву. Звернемо увагу, що Ніцше вдається знайти достатньо переконливі витоки геніальності, активний пошук котрих розпочинався в естетиці Просвітництва, відтак посів одне з чільних місць в естетиці романтизму, зокрема німецького філософського романтизму.
На глибоке переконання Ф. Ніцше, естетичне пронизує світовідчуття давніх греків від найпотаємніших глибин ("інстинкт краси") до усвідомленого культивування його аполлонівською культурою, що у такий спосіб запобігає схильності до страждання, створюючи радісну ілюзію. У красі й завдяки їй еллінська "воля" боролася з талантом страждання та мудрістю страждання корелятивним йому художнім талантом. Перемогу художнього таланту засвідчив геній Гомера. Ф. Ніцше простежує становлення естетичної міри, ґрунтованої на розумному самопізнанні — моральному чиннику. Порушення закону міри завжди супроводжується стражданнями для його порушників (Прометей, Едіп). Саме з аполлонівського прагнення до краси, зауважує філософ, розвинувся еллінський світ, більше того — лише як естетичний феномен буття і світ виправдані у вічності [26, с. 75]. Цікавими є думки Ф. Ніцше про естетичну повноту образу краси: вона — синтез народної пісні та літератури. У народній пісні він вбачає "музичне дзеркало світу". Велику увагу приділяє філософ з'ясуванню витоків і метафізики трагедії [26, с. 79—83], розглядаючи її у вищих виявах як діалектичне єдине хорового (діонісійського) й індивідуального (аполлонівського) начал. Там, де починало домінувати "сократівське начало" (рефлексивний дух), там трагедія втрачає глибинну сутність, свої витоки (діонісійську музику, що збирає світ в ціле і є основою міфу). Приєднуючись до позиції А. Шопенгауера, який вважає музику найбезпосереднішою і адекватнішою "мовою" світової волі" Ніцше зазначає: музика не є, подібно до інших мистецтв, відображенням явища, безпосереднім образом самої волі; отже, вона являє собою щодо усякого фізичного начала світу — метафізичне начало, щодо будь-якого явища — річ у собі.
Музика — безпосередній вияв ідеї вічного життя, об'єднавче начало всіх виявів духу. Естетичне начало світу філософ вважає способом запобігання "трагізму пізнання": ілюзія стосовно можливості пізнати буття (і навіть виправити його), постійно приводить до меж, де наука "змушена перетворитися на мистецтво", тобто, коли не вистачає аргументів для наукових доведень, вона змушена вдаватися до міфу [26, с. 117]. Еллінська культура постає вищим уособленням цілісності духу народу в діалектичній єдності всезагального й індивідуального його начал. Там, де має місце руйнування цілісності двох його начал, скажімо, за рахунок зростання рефлексивного "аполлонівського" начала духу, як це мало місце у сучасному Ф. Ніцше оперному мистецтві, там, наголошує критик, порушується духовна гармонія: дух звужується до однобічних, прагматичних уявлень про цінності. Висловлені в "Народженні трагедії" ідеї естетизму простежуються в усіх працях філософа, де порушуються проблеми мистецтва.
У пізній період творчості Ф. Ніцше поєднував проаналізовану нами ідею мистецтва як "метафізичної втіхи" з "героїчним песимізмом" "надлюдини", що прагне мистецтва, яке давало б тілесні задоволення, не проникаючи в душу, оскільки "душі ніякої немає". Тепер він вважає, що і музика Р. Вагнера і філософія А. Шопенгауера — це явища нігілізму та декадансу. Декадансом він схильний вважати всі духовні феномени, котрі утверджують ідеальні виміри людського існування (мораль, релігія, філософія), тобто все, що може характеризуватися як аполлонівська культура. Знову ж таки, боротьба з цією формою "нігілізму", згідно з Ф. Ніцше, також передбачає нігілізм діонісійський, покликаний утверджувати "волю до влади", прокладаючи шлях становленню "надлюдини". Як засвідчує сказане, елітарна концепція Ф. Ніцше має естетичні витоки.
Варіантом філософського ірраціоналізму, що поширився на теорію естетичного, є "філософія безсвідомого" Едуарда Гартмана. До основних праць філософа з проблем естетичного належать "Німецька естетика, починаючи з Канта", "Філософія прекрасного", а також розвідки, в котрих проаналізовано конкретні твори мистецтва: "Ідейний зміст у "Фаусті" Гете"; "Шекспірівські Ромео і Джульєтта", "Ідеали" та ін. Основним завданням своєї естетичної системи філософ вважає подолання суперечностей і розбіжностей у поглядах на місце мистецтва у системі світобудови. Сприймаючи ідею А. Шопенгауера про світ як уособлення волі й уяви, Е. Гартман не підтримує позиції протиставлення цих основних засад буття, прагнучи віднайти відсутні в системі А. Шопенгауера підстави їх єдності. Він вбачає їх тотожністю: там, де є уява, на думку філософа, там є і воля. Основа їх тотожності — безсвідоме. Воно —* єдина субстанція двох атрибутів: у безсвідомому знаходиться і воля, й ідея. Це дві засади, на яких заснований світ. У безсвідомому знаходиться основа усіх речей, котрі не даються пізнанню з допомогою категорій свідомості. Безсвідоме — поза простором і часом, воно "всеєдине". Позиція філософа — це вибір між песимізмом А. Шопенгауера й оптимізмом Г. Ляйбніца, в якому Е. Гартман надає перевагу позиції Г. Ляйбніца. Покладаючи в основу буття світу безсвідоме, Е. Гартман вороже ставиться до розуму, вважаючи його джерелом зростання страждання та скорботи.
Водночас мету людської історії філософ бачить у тому, щоби розвивати свідомість, необхідну для осягнення скорботності "кращого зі світів" і у такий спосіб досягати справжньої мети світу — безтурботності, близької до небуття. Мета прекрасного — у постійному зв'язку з безсвідомим і в нагадуванні про мету світобудови. Досягнення безтурботності можливе не індивідуальним запереченням волі, а спільним. Мистецтву належить тут безпосередня роль, оскільки воно заглиблює у безсвідоме, даючи змогу переживати почуття прекрасного. Мистецтво — єдина сфера життя, де насолода переважає над стражданнями, а художнє пізнання — особлива сфера духовного досвіду, дає осягнення істини безпомилково та миттєво.
Е. Гартман наголошує: йдеться не про пізнання одиничних чуттєво сприйманих речей, а про вияв "безсвідомої думки", що є реакцією душі на "чуттєві відчуття", тобто реакція "другого порядку". Відмінність таланту та генія філософ вбачає у різниці співвідношення свідомого та безсвідомого начал творчості. У генія домінує безсвідоме, у таланта — свідома активність. Кінцеве призначення краси мистецтва — вдосконалення природи людини, роду людського (мається на увазі вдосконалення "породи" людей) через добір на основі краси, де засобом відбору слугує почуття любові. Естетика Е. Гартмана є своєрідним синтезом шопенгаурівського анти раціоналізму та принципів позитивізму.
Естетика ірраціоналізму, формулюючи ідею стихійної волі як одвічне начало життя, абсолютизує історично конкретний тип соціальності, підносячи його до рівня метафізичної засади буття.
Естетика позитивізму
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Естетика ірраціоналізму“ на сторінці 2. Приємного читання.
