Володимир Соловйов — найвидатніший представник російської філософської естетики, творчість якого синтезує здобутки філософського ідеалізму в європейській та російській філософії, та ідеї "естетичного гуманізму" М. Чернишевського, зокрема ідею первинності природної краси. Естетичну спадщину В. Соловйова поділяють на два періоди. Перший (1877—1883) пов'язаний із трансцендентальною дедукцією категорії прекрасного й осмисленням проблеми символу ("Філософські начала цілісного знання", "Критика абстрактних начал", "Читання про Боголюдство", "Три промови на спомин Достоєвського"). У другий період (1889—1900) аналізується розмаїття виявів прекрасного в природі й у духовній сфері, передусім, у мистецтві ("Краса в природі", "Загальний смисл мистецтва", "Перший крок до позитивної естетики", цикл статей про поезію О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета та ін.).
Дослідники творчості В. Соловйова (Є. Трубецькой, В. Зеньковський) зазначають, що естетичні погляди філософа практично не змінювалися впродовж життя. Формулюючи теорію цілісного знання, В. Соловйов вважає його справжньою метою здійснення вищих людських цінностей: істини, добра та краси, тобто їх справжнє перетворення в життя. Розв'язуючи проблеми здійснення універсуму знання і цінностей, В. Соловйов змушений вдаватися до утопічних теоретичних побудов. Основою духовного Преображення — теургії — філософ вважає красу. Краса природи, де панує упорядкованість, — початкова ланка (тут відчутний вплив естетики М. Чернишевського). Вищий її вияв — краса мистецтва, завдання якого — не в повторенні, а в продовженні художньої справи, започаткованої природою. Мистецтво має стати "важливою справою", а саме — "глибоко і сильно впливати на реальний світ". Характер впливу він вбачає у тому, що "естетично прекрасне повинно вести до реального покращення дійсності" [30, с. 351]. Художню творчість В. Соловйов розглядає як містичний акт, адже його мета — "спілкування з вищим світом через внутрішню творчу діяльність" — теургія [30, с. 152]. Філософ наголошує: "...У людському житті художня краса є лише символом кращої, хвилинна веселка на темному тлі нашого хаотичного існування" [30, с. 352]. Естетика природи розглядається як крок до осягнення філософії мистецтва.
Основним в естетиці В. Соловйова є поняття "здійснення пізнаної істини", на основі якого відкривається зміст його естетичної теорії, що не зазнавала жодних суттєвих змін упродовж усього періоду творчості філософа. Пізнання істини досягається розумом, але здійсненна істина означає втілення всезагального сенсу світу. Висловлюючи думку стосовно краси та її місця в духовному Преображенні світу (теургічна естетика), філософ зауважує: "Хай сама краса незмінна; але обсяг і сила її здійснення у вигляді прекрасної дійсності має багато ступенів..." [ЗО, с. 352—353].
Завдання духовного удосконалення та естетичної організації дійсності В. Соловйов покладає на мистецтво, дія якого — внутрішнє упорядкування сущого, засіб об'єктивації ідеї всеєдності. Сутністю процесу є реалізація ідей краси. Краса постає основною категорією естетики і ширше — гносеології В. Соловйова. Ідея Преображення світу за законами краси в естетиці В. Соловйова виводиться з двох основних постулатів: по-перше — принципової цілісності естетичного об'єкта, по-друге — ціннісної природи естетичного предмета. Тобто, естетичний — це завжди внутрішньо-цілісний предмет і ціннісний за сутністю.
В естетиці В. Соловйова, що ґрунтується на ідеї цілісного знання, органічним постає зв'язок морального та прекрасного. Важливе значення у його гносеології та естетиці посідає проблема символу, що розглядається на основі поняття "ідея". Остання — не лише формальна єдність духу, розуму та душі. Вона також осмислена в образі дійсної тотожності матерії та форми, тобто живої істоти, особистості. Метафізичний варіант платонівської символічної міфології набуває в естетиці В. Соловйова глибоко особистісний зміст. Естетика філософа впливала на становлення естетики російського символізму (Мережковський, Белий та ін.), російської релігійної естетики (Бердяєв, Булгаков і под.).
В Україні естетика як самостійна наукова дисципліна утвердилася завдяки працям професора Харківського університету Івана Кронеберга (1788— 1838). Питанням історії естетики присвячені трактати: "Афоризми", "Історичний погляд на естетику", "Матеріали з історії естетики" тощо. У праці "Історичний погляд на естетику" досліджується історія поняття "наслідування" та його двоїсте розуміння: перше — запроваджене Арістотелем і означає "наслідування природи", друге — пов'язане з естетикою наслідування взірців і характерне для класицизму. І. Кронеберг віддає належне Г. Лессінгу, який полемічним талантом зруйнував мистецтво "наслідування взірців (класицизм. — В. М.), проклавши шляхи демократизації художньої творчості" [28, с. 229—385]. Автор розрізняє "теорію вишуканих мистецтв" (тобто мистецтвознавство) й "естетику". Остання охоплює "всі явища вишуканого в усьому світі". Розвідка "Матеріали з історії естетики" аналізує історію становлення естетичної теорії в Німеччині від О. Баумгартена до Ф. Шеллінга. Вона засвідчує не лише прекрасну обізнаність автора з класичною німецькою естетикою, високий фаховий рівень викладу теорії, а й єдність історичного та теоретичного аналізу естетичної проблематики.
Становлення революційно-демократичних принципів естетики в Україні пов'язане з творчістю Тараса Шевченка. У наступні десятиріччя вони розгортаються у творчості І. Франка (1856—1916), Лесі Українки (1871—1913). Певний доробок у демократичну естетику здійснили М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький та ін. Важлива роль належала естетичним ідеям професійних філософів, культурологів, мистецтвознавців: М. Гроту (1852—1899), Д. Овсянико-Куликовському (1853—1920), О. Потебні (1833—1891), М. Драгоманову (1841—1895) та ін.
Естетичні ідеї Т. Шевченка формувалися під час розквіту мистецтва "натуральної школи" та критичного реалізму в літературі й мистецтві. Роздуми щодо мистецтва містяться в літературних творах письменника ("Музикант", "Художник", "Прогулянка з задоволенням і не без моралі"), листуванні, а також у "Журналі" ("Щоденник"). Коло проблем, що цікавить митця, — вплив мистецтва на суспільне життя та виховання особистості; можливості окремих видів мистецтва у виховному процесі, зокрема значення сатири в удосконаленні моралі, звичаїв, питання творчого натхнення та його джерел і под. Оригінальна його трактовка поняття "свобода художньої творчості": "Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений оточуючою його природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А спробуй цей вільний творець на волосину відступити від вічної красуні природи, він робиться боговідступником, моральною потворою..." [35, с. 128]. Т. Шевченко віднаходить об'єктивний критерій художності мистецтва: краса природного світу слугує мірою естетичної доцільності формуючих умінь. Чітко розмежовуючи художньо-творчий процес і механічне слідування натурі, в листі Б. Залеському Т. Шевченко протиставляє митця-творця митцеві-копіїсту. Положення другого він вважає нещастям і пише: для себе "я боюся і думати" про таке.
Видатним теоретиком естетики був Іван Франка. Його естетична спадщина ще мало досліджена. Геніальному письменнику, поетові, філософу, соціологу, мистецтвознавцю, фольклористу (а це лише частина наукових зацікавлень національного генія) належить чимало праць з теорії й історії літератури, театру, музики, фольклору та ін. І. Франко — автор теоретичного трактату з естетики "З секретів поетичної творчості" (1898), йому належить обґрунтування естетики як самостійної науки та методології мистецтвознавчих наук. Велику увагу в естетичній спадщині він приділяв питанням формування духовного світу особистості засобами художньо прекрасного, дослідженню цінності мистецтва як особливого типу духовного досвіду, своєрідності художньої мови мистецтва, суспільній функції мистецтва і под. Яскраво виражена особливість естетики І. Франка — демократизм. Він обстоює Ідейність, реалізм і народність мистецтва. У статті "Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах" порушена важлива проблема зв'язку інтернаціоналізації "літературних уподобань і інтересів", націоналізації "кожної поодинокої літератури". Саме завдяки такому зв'язку щоразу яскравіше виявляється національна своєрідність окремих літератур, її особливі прикмети. Причому оригінальність постає не гонитвою за формою, здатністю митця осягнути і художньо виразними формами передати загально цінне в національному досвіді так, щоби зворушити не лише серця співвітчизників, а й "усього цивілізованого світу. "...Усі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та оригінально-національна їх форма... ті самі почуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка" [33, с. 34—35]. Критик утверджує єдність морального й естетичного начал художньої творчості, з цих позицій протиставляючи ідейно спрямоване мистецтво з вираженою моральною позицією "літературній моді". І. Франко обґрунтовує цінність творчості геніїв національних літератур, котрі глибинно і безстрашно проаналізували людську душу та людські суспільні відносини.
Особливе місце і в спадщині І. Франка, і в українській естетичній думці належить праці "Із секретів поетичної творчості". Критик полемізує з "ідеалістично-догматичною естетикою", з влюбленою н абстракції, зосередженою на пошуку мертвих дефініцій і канонів, на користь практично орієнтованої естетики, називаючи її "новою індуктивною естетикою". Предметом критики вченого є суб'єктивізм в естетиці й літературній критиці та об'єктивізм, схильний абсолютизувати фактологічну достовірність твору поза естетично-художніми його якостями. І. Франко заперечує однобічність філософсько-раціоналістичного підходу до витоків художньої творчості, і позицію Е. Гармана, що абсолютизує феномен несвідомого в художній творчості [33, с. 59]. Інтерес критика викликають ідеї Г. Фехнера, В. Вундта та М. Дессуара стосовно "двох рівнів свідомості: "верхньої" та "нижньої" (ідеї, які згодом знайдуть розвиток у дослідженнях К. Юнга в теорії "колективного безсвідомого").
З позицій психологічного підходу І. Франко аналізує творчість Т. Шевченка, акцентуючи на своєрідності художнього мислення національного генія.
Осмислюючи поняття "художня краса", він зосереджує увагу не на змісті зображеного, а на художній переконливості зображення, тобто на естетичній сутності художнього твору. І. Франко пише: "Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси" [33, с. 118].
Естетичні погляди Лесі Українки викладені у літературно-публіцистичних статтях "Два напрямки в новітній італійській літературі", "Утопія в белетристиці", "Новітня суспільна драма" та інших, у листуванні письменниці, поетичній та прозовій творчості. Вона утверджує ідейність і тенденційність, демократичну спрямованість мистецтва. Ці ж ідеї розгорнуті в творчості як естетична програма мистецтва; мету його геніальна письменниця вбачає в утвердженні людської гідності, виборюванні свободи як умови здобуття гідності, усвідомленні своєї належності до національного цілого як підстави здійснення людиною свого призначення в житті, що, зрештою, постає творчістю життя. У літературно-критичних статтях Леся Українка дає поглиблене тлумачення низки теоретико-мистецтвознавчих понять. До них, зокрема, належить поняття "народність" (стаття "Малорусские писатели на Буковине") [19, с. 74]. У праці "Два направлення в новейшей итальянской литературе" предметом естетичного аналізу є поняття "тенденційність" у мистецтві [19, с. 32].
Обстоюючи демократичний ідеал мистецтва, Леся Українка іронічно ставиться до модернізму, наголошуючи на штучності його девізу "мистецтво для мистецтва", і вважає аморальною позицію відходу від життя в "чисте мистецтво". Вона радить "почекати з пропагандою його до того часу, коли в житті не буде безпорадних калік, голодранців..." [19, с. 122]. До важливого доробку в естетичну теорію належить поняття "новоромантичний стиль", сформульоване щодо тих представників польської літератури, котрі "постійно протиставляють почуття розсудку... за літературними прийомами близькі до російського реалізму тургенівського взірця, але за пристрасністю і винятковістю тем, грандіозними контурами наближаються знову-таки до романтизму" [19, с. 125].
Поняття "неоромантизм" широко використовував Р. Вагнер у праці "Опера і драма", зокрема, аналізуючи твори Дж. Мейєрбера. Леся Українка вживає його ширше, як явище, що охоплює мистецтво певного історичного періоду і містить протилежні тенденції у мистецтві. Окрім цього, воно застосоване в авторському перекладі українською мовою, а отже, запроваджене в науковий ужиток національної культури.
У творчості геніїв національної культури Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки естетична теорія виходить поза межі суто теоретичних побудов, реалізуючись у художній практиці, й тим самим постає джерелом формування естетичних та моральних переконань особистості.
Естетика в Україні другої половини XIX ст. розвивається в межах позитивістського напряму в надрах філології. Видатним представником філологічної наукової школи Харківського університету був мовознавець Олександр Потебня, Естетичні погляди вченого викладені в працях "Думка і мова" (1862), "Із записок з теорії словесності" та "Із лекцій з теорії словесності" (обидві посмертно видані учнями). О. Потебня досліджував зв'язок естетики та лінгвістики з опорою на проблеми загального мовознавства, порівняльно-історичної граматики, теорії словесності, фольклору. Основний дослідницький підхід ученого — психолого-гносеологічний. Його дослідження були плідними для естетичної теорії, оскільки відкривали цінність естетичної позиції для наукових досліджень у конкретних галузях знання. У працях О. Потебні осмислені питання зв'язку міфу, мови та мистецтва, особливості художнього мислення, специфіка мистецтва як способу вияву душевного життя. Мова розглядається способом об'єктивації чуттєвих даних, особистого душевного життя, трактується засобом "не виражати вже готову думку, а створювати її... вона — не відображення світоспоглядання, що склалося, а формуюча його діяльність" [2, т. 4, с. 510].
Учений розкриває спосіб, у який здійснюється знання та як воно об'єктивується засобами слова. Відповідно, думка за її змістом "є або образ, або поняття; третього середнього між першим і другим немає..." Розглядаючи відношення між словом, образом і поняттям, О. Потебня зауважує: "...Центральна ознака образу, виражена словом, має значення не сама по собі, а як знак, символ відомого змісту..." [2, с. 507]. Досліджуючи зв'язок мислення й уяви, своєрідність структури слова в поетичному мисленні, він говорить про слово як спосіб "згущення думки", передання душевної сили людини; у поетичному слові виділяє зовнішню форму (звучання) і внутрішню (спосіб, у який виражений зміст), а також значення. Предметом осмислення стає поняття "ідеалізація" в мистецтві та специфіка поетичного образу. На противагу ідеї "чистого мистецтва" О. Потебня доводить, що як таке воно неможливе. Мова — витвір народу, а тому мистецтво розглядається демократичним за природою і духовним за сутністю феноменом. У працях вченого розкрито зв'язок науки та мистецтва як двох форм мислення. Психолінгвістичні дослідження О. Потебні здобули продовження наприкінці XIX — початку XX ст. у працях Д. Овсянико-Куликовського та Андрія Бєлого.
Естетика ірраціоналізму
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Естетика класичного реалізму“ на сторінці 2. Приємного читання.
