Важливим у міркуваннях Новаліса є розуміння історичного змісту поетичного мислення. Аналізуючи творчість В. Шекспіра, він наголошує: поетика його творів увібрала все розмаїття естетичних виявів життя, аж до протилежного. В них чергуються поезія з антипоетичним, гармонія з дисгармонією, буденне, низьке, потворне з романтичним, високим, прекрасним, справжнє з уявним. У цьому полягає відмінність його творів від грецької трагедії. Геніальна інтуїція митця споріднена природі, тому мистецтво є природою, яка ніби сама себе споглядає. На цій підставі твори мистецтва можуть розглядатися спорідненими природі, адже вони є "символічними і багатозначними, простими і невичерпними, мов створіння природи". Твір мистецтва постає продуктом геніальності митця, що віднаходить за поверхнею речей і стосунків їх прихований, трансцендентний смисл. Відтак поняття краси романтики пов'язували з творчістю — джерелом творення нового, незвичного і, в свою чергу, нове, незвичне вбачали джерелом творчості, яке надихає.
Здобутки геніальних митців слугували для філософського романтизму переконливим аргументом на користь цінності творчої інтуїції, здатній проникати в приховані глибини життя та створювати його цілісний, внутрішньо-життєвий образ. Це був своєрідний аргумент романтиків проти аналітичного підходу науки до природного світу, що зазнавав розчленування, руйнації властивої йому цілісності. Тому романтики вбачають у мистецтві не лише посередника між світом свободи та необхідності, а й надають йому статусу певної "верховної реальності й універсальної мови символу, що усуває обмеженість понятійного вислову" [13, с. 878].
Важливе значення для естетичної теорії мали герменевтичні студії Ф. Шляєрмахера (1768—1834). Ідеї його естетики викладені в працях "Про релігію: промови до освічених людей, серед тих, які її зневажають" (1799) та "Лекції з естетики", читані в Берлінському університеті 1819, 1825, 1832 рр. У першій з праць осмислюється внутрішній досвід романтичної особистості, що утверджується як "нова релігія" [12, с. 210—305]. У "Лекціях з естетики" філософ висуває ідею існування художніх здібностей у кожної людини, але не вважає їх чимось тотожним, називаючи відмінності їх за глибиною та повнотою. Цей підхід важливий тим, що вводить у коло творчого процесу світ сприймаючого суб'єкта, здатного співпереживати, а отже, створювати власний образ сприйманих творів. Відтак розширюється поняття творчості, яке не обмежується лише творчістю геніальних митців. Власне, йдеться про герме-неетичну проблематику, що саме в естетиці Ф. Шляєрмахера вперше розглядається як універсальний методологічний інструмент за аналізу культурно-історичних, у тому числі художніх текстів.
Філософ виділяє такі елементи текстів: стиль, побудова фрази та твору загалом. Це дає змогу простежувати індивідуальну манеру митця й особливості часу творення праці. У зв'язку з проблемою інтерпретації тексту розглядаються питання зв'язку інтуїції й інтелекту, свідомого та без свідомого. У рецептивній естетиці Ф. Шляєрмахера розкрито зв'язок свідомого та без свідомого у творчому процесі. Філософ визначає відмінності у діяльності духовних структур творця мистецтва та сприймаючого суб'єкта. Якщо митець в акті художнього творення переважно покладається на інтуїцію, на без свідоме, то інтерпретація твору є здебільшого свідомим процесом. Не менш цінна для теорії естетики ідея самоцінності мистецтва як свобідного самовияву творчого духу. Філософ вводить критерій цінності твору мистецтва, застосовуючи поняття "досконалість", "завершеність", тобто "художня переконливість", що й утворюють поняття "прекрасний твір". У трактаті "Естетика" досліджуються також питання видової специфіки окремих мистецтв з огляду особливостей художньої мови. Поетичну мову філософ вважає засобом найпотаємніших виявів людської душі, на відміну від буденної мови, не здатної відображати рухи душі (тому вона не об'єднує, а роз'єднує людей). Філософ поєднує в аналізі метод інтуїтивного та продуктивного припущення з компаративним методом.
Важливою проблемою з-поміж досліджуваних філософським романтизмом є проблема романтичної іронії. її розвинув Ф. Шлегель, а також інші представники Єнського романтизму (наприклад, А. Шлегель, Тік, Новаліс). Основним її джерелом була філософія Й. Фіхте, перенесена Ф. Шлегелем у сферу естетичного. Сутністю іронії є ідея своєрідності мислення про речі. Романтична іронія є виявом суперечності видимого та сутнього в процесі естетичних суджень про явища. Ф. Шлегель вважає саме філософію "істинною батьківщиною іронії, яку можна було б визначити як прекрасне в сфері логічного" [12, с. 76]. Іронія в процесі мислення про явища виносить назовні їх внутрішню суперечливість, причому виявляється також внутрішня суперечливість суджень про явища. Парадоксальність, наголошує Ф. Шлегель, є неодмінною умовою, душею та принципом іронії.
Важливою для розуміння естетичних характеристик іронії є здійснена філософом її духовна градація, виокремлення її "видів". Першою (і найголовнішою) Ф. Шлегель вважає грубу іронію, наявну в самій природі речей, "її справжньою домівкою є історія людства"; наступні — витончена і найвитонченіша іронії (остання наявна у поетів). Окрім цієї класифікації, зумовленої об'єктивними якостями предмета судження, вирізняють також види іронії за естетичним способом і характером виявлення суджень про явища: драматичну та подвійну. Окрім того, автор виділяє особливий вид — іронію іронії — та наводить велику кількість її модифікацій. Естетичним феноменом Ф. Шлегель вважає сам процес постійного розгортання думки через низку заперечень. Взірцем естетично досконалої іронії постає сократівська іронія. Для неї характерне одночасно невимушене та цілком продумане удавання.
Діалектична розробка теорії іронії здійснена також у працях К. Зольгера (1780—1819) та Жан Поля (Іоганн Пауль Фрідріх Ріхтер, 1763—1825), що розглядають іронію центральним принципом творчості. Іронія опосередковує всі протилежності, котрі утворюють художню цілісність, твір мистецтва. Це об'єктивне й суб'єктивне, реальність та ідея, життєвий матеріал й ідеал. Застосування іронії характерне для художньої творчості німецьких (Тік, Новаліс, Гофман, Брентано), англійських (Байрон), французьких (Мюссе), російських (Пушкін, Лермонтов), українських (Шевченко) романтиків.
Романтизм розкрився як широкий духовний феномен у всіх європейських країнах і США й вплинув на всі сфери життя до середини XIX ст. Важливе значення для розвитку ідей романтичної естетики мав художній романтизм, що постав як особливий художній напрям, розгорнувшись у своєрідності національних культур, і відрізнявся різноманітністю художніх стилів, напрямів і шкіл. Він яскраво виявився у різних видах та жанрах мистецтва. Романтизм постав також біля витоків філософії й естетики ірраціоналізму XIX—XX ст.
Естетика Ф. Шеллінга
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Естетика німецького романтизму“ на сторінці 2. Приємного читання.
